хрещення

хрестини; хрещення

 ч хрещення

 ж Хрещення Господнє, Йордан

 с

 1. проявлення;

 2. об'явлення; оголошення (книжн.);

 3. одкровення (релін); ▼ -Pańskie: хрещення Господнє

 ж Хрещення Господнє (церк.)

свячення, освячення, хрещення водою, свячений на Водохреще; йаңы ӱйге айазма йаса- святити нову хату СБФ; айазма су СБ, айазма сув ВН, СМ, Б, СЛ, айазма суву Б, М, айазма суйу СЛ свячена вода; айазма эт- святити, кропити свяченою водою.

Г, ваптизма СГ хрещення; ваптиз ана хрещена матиМ; ваптиз ол- хреститися Г, Кб.; ваптиз эвлад хрещена дитина М; ваптиз эт- хрестити Г, Кб.; пор. баптизма, вабз, ваптис, лаптиз, федиз, фетиз, фитиз, Фота, фотис, фтиз.

післяйм. для, задля, ради, за, про Г-К, М; бу себап ичӱн з цієї причини Г; бунун ичӱн пек хасеветтэ иди через це він дуже переживав Г; не ичӱн чому Г, СЛ; не ичӱн эгленди? чому він затримався? Г; не ичӱн дӧгейсин мени? чому ти мене б'єш? Г; беним ичӱн ич хасевет этме про мене зовсім не журися Г; онун / онуң ичӱн тому, для того Г, М; сенин ичӱн чох шейлер ишиттим про тебе я багато чув СЛ; ағледигим бир йар ичӱн — йар дӧгӱль бана красуня, за якою я вболівав, зовсім не моя любка Г; ставрос олду, дахи бизим ичӱн Понтиос Пилатосун вахтында ве җеза чекти він був розіпнутим і терпів кару задля нас у часи Понтія Пилата Г; ыхрарым будур ки йунахлар аф олмасы ичӱн бир Ваптиз вардыр визнаю — сповідую одно хрещення на відпущення гріхів Г; онуң ичӱн җеннеттэн сӱрӱльдӱ через це його вигнано з раю Г; пор. ичин, ӱчӱ, ӱчӱн, чин II, чӱн.

розкіш, пишнота, слава Г, К; эхтишам илен биле у славі, зі славою Г, К; чох эхтишам илен айазма этэрлер відправляють хрещення із великою пишнотою Г.

I АНТИТРИНІТАРИЗМ ( від грецьк. ауті - проти; лат. trinitas - Трійця) - течія в протестантизмі, спричинена Реформацією. Під впливом номіналізму і ренесансного гуманізму актуалізувала вчення Арія (див. аріанство), який заперечував Трійцю, Божественну природу Христа. В А. Бог - єдине єство, ідеальний розум, етичне начало. Ідейна система А., розроблена Серветом, Л. і Ф. Социнами, відновила пелагіанство у догматах гріхопадіння і спокутування, обґрунтувала принципи позаконфесійної віри, критичного аналізу Біблії, примату розуму над вірою, свободи совісті, обопільної незалежності духовної і світської влади; за ідеями невидимої Церкви і хрещення за вірою наближається до радикального протестантизму. У XVI - XVII ст. А. був поширений в Італії, Швейцарії, Голландії, Угорщині. В Україні розвинувся у социніанство. Близький до деїзму і пантеїзму, вплинув на Локка, Спінозу. Еволюціонував у бік філософського раціоналізму.

[br]

II див. социніанство

ДОГМАТИ РЕЛІГІЙНІ - основні положення віровчення тієї чи іншої конфесії, що мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незмінними істинами, встановленими Богом і обов'язковими для віросповідання. Християнська догматика, що в основі своїй була оформлена на двох перших Вселенських Соборах у вигляді "символів віри", утверджує триєдиність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі тощо. Пізніше додалися такі Д. р., як учення про божествену і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, іконовшанування. Специфічно католицькими Д. р. є вчення про чистилище, про сходження Духу Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість Папи Римського. В протестантизмі відсутня єдина система догматів, головним серед них визнається "спасіння вірою". В християнстві розроблена ціла наука обґрунтування і витлумачення догматів.

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

КАЛЬВІНІЗМ - 1) протестантська конфесія, виникла в ході Реформації; 2) філософсько-теологічний напрям, що ґрунтується на працях Кальвіна. К. - спільна назва класичних (реформатство, пресвітеріанство) і радикальних (пуританство, редемпторизм) течій. Класична форма К. тяжіє до догмату абсолютного напередвизначення, за яким Бог одним людям дарував вічне життя, іншим - загибель. Доля кожного перевіряється успіхами у праці, навчанні, суспільному житті, що обумовлює активну позицію (догмат мирського призначення) віруючого. Радикальні течії визнають учення Армінія, за яким Бог дає спасіння всім, але отримують його лише гідні. Культ спрощений; обряди хрещення (немовлят) і причащання К. розуміє символічно. Церковна будова демократична, священика обирають віруючі. К. заперечує державний статус релігії. У XVI - XVII ст. К. став ідейним обґрунтуванням революційних рухів в Англії, Нідерландах, національно-визвольних процесів у деяких європейських державах; сприяв утвердженню республіканського правління у Швейцарії. Найбільші Церкви - в Голландії, Швейцарії, Шотландії, Франції, Угорщині, СНІА, ПАР, Австралії. Має кілька об'єднань (од 1875 р. - альянс реформатських Церков). В Україні започаткований у XVI ст.; сьогодні визначає конфесійну діяльність низки угор. та укр. реформатських і пресвітеріанських Церков.

Нестор (бл. 1050 р. - поч. XII ст.) - укр. мислитель, літописець, агіограф. Чернець Києво-Печерського монастиря. Автор "Житія Бориса і Гліба", "Житія Феодосія Печерського", один з імовірних авторів "Повісті врем'яних літ". Походження Русі відносить до біблійних часів, коли відбувався розподіл Землі між братами Симом, Хамом і Яфетом. Таким чином, Русь, як суб'єкт світової історії, започатковується не від моменту свого хрещення, а від доісторичного минулого Д. етермінованість історичних подій зумовлена надприродною силою Бога, що приборкує народи за самовладдя, "язичництво", міжусобиці князів, порушення принципу династичного княжіння: "каждо да держить отчину свою" - причина вразливості Русі. Н. закликавдо духовного єднання під проводом Церкви Б. ратерська любов та взаємоповага - головна моральна норма державного життя. "Повість" містить морально-етичні настанови, закликає до знань і книжності.

Паскаль, Блез (1623, Клермон-Ферран - 1662) - франц. філософ, математик, фізик. Отримав домашню освіту. В житті та творчості П. чітко вирізняється два періоди: 1)дот.зв. "другого навернення" (ніч 23/24.XI.1654) і 2) після нього. П. першого періоду - геній науки, другого - ще й "геній християнства" (Шатобріан), релігійний мислитель. Стояв на порозі відкриття інтеграційного та диференційного числення ("Нариси про конічні перетини", 1639; "Трактат про арифметичний трикутник", 1654; 6 трактатів з проблем циклоїди, 1658 - 1659 та ін.). Уґрунтував основи класичної гідростатики ("Нові досліди щодо пустоти", 1647 та ін.). Сконструював лічильну ("арифметичну") машину. Зазнав впливу творів Янсенія та янсеністів ("перше навернення", 1648); а в 1654 р. відбулося друге навернення - "вогняне хрещення" (перебування більше двох годин у стані екстатичного осяяння). За П., Бог - це не бог філософів і вчених, а персональний (особистісний) Бог Біблії, Євангелій; позарелігійне, світське ("мирське") життя є боговідступництвом. У 1655 р. приєднався до подвижників-самітників Пор-Рояля - групи філософів, логіків і теологів, осередком діяльності яких стало розташоване поблизу Парижа абатство Пор-Рояль; інтелектуальні підвалини осередку становило вчення Янсенія (див. Пор-Рояля логіка). Наприкінці 1655 р. П. був звинувачений у єресі та осуджений. Арно - чільна постать осередку Пор-Рояля В. ідповіддю П. на цю подію були 18 листів ("Провінціали, або Листи провінціала"), у яких він виступав із роз'ясненнями та став на захист поглядів, що їх сповідували прихильники Арно. Від цього часу П. зосередив свої творчі зусилля на обстоюванні християнської віри. Його розмисли з цього питання були посмертно опубліковані у "Думках про релігію". У центрі уваги П. - Бог, Христос, людина. Становище людини у світі П. оцінював як "нестерпне", адже вона не в змозі ані раціонально обґрунтувати свої переконання, ані цілковито капітулювати перед скептицизмом. Славнозвісний вислів П. щодо людини - "очерет, який мислить" містив, з одного боку, думку про велич людини, перевагу людського індивіда над універсумом через наявність свідомості, а з другого - цей же індивід є "ніщота" і безугавна суперечність. Раціонального виходу з цієї суперечності немає; він - на шляху віри Л. юдина, за П., "впала зі свого місця", але може і мусить піднятися. Розрізняв у людині "дві природи": залишок першопочаткової, "величної" та такої, що нас уярмлює, "ушкодженої гріхом". Перша єднає з Богом, друга відокремлює. П. вчив дослухатися до серця; саме воно "чує Бога"; в ідеалі - розумом ми доводимо лише те, що відчуваємо у серці Н. авіть для глибоко гріховної людини, неспроможної повірити у Бога, його присутність доводить існування у світі Божої милості і благодаті. У соціальних стосунках, за П., домінує сила, а не справедливість. Людський загал легковірний і нерозсудливий, тому довіряє владі, яка цим користується задля власних інтересів. Але на народ не потрібно тиснути, аби в чомусь переконати, інакше постає загроза громадянських воєн ("найгіршої із бід"). В управлінні вважав за вірогідне поєднання "імперії розуму" та "імперії влади", підтвердженням чого вбачав владарювання Христини Шведської.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про конічні перетини" (1640); "Бесіди із м. Де Сасі про Епікура та Монтеня" (1645); "Нові дослідження стосовно пустоти" (1647); "Листи провінціала" (1656 - 1657); "Про геометричний розум" (1658); " Думки про релігію"(1669).

ТАЇНСТВА релігійні (лат. sarramentum) - 1) Таємне, утаємничене, "незбагненне навіть ангелам" (за Біблією), видима дія, за допомогою якої незрима благодать Божа може передаватися віруючим. 2) Певні обумовлені Церквою культові дії, за допомогою яких засвоюється невидима сила Божа і закликається благословіння Боже на зовнішнє життя і діяльність людини. До IV ст. до Т.р. відносили будь-яку культову дію, що породжувала відчуття святості. У православ'ї і католицизмі визнається сім Т.: хрещення; причастя (євхаристія); покаяння (сповідь); священство; миропомазання; малосвяття (соборування); шлюб. У католицизмі вони не є рівнозначними К. ожне з Т.р. має певний догматичний зміст, який, однак, не визнається більшістю протестантських церков, де Т. р. розглядають як звичайні обряди.

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ - філософське вчення, що спирається на біблійну традицію ототожнювати духовну реальність із серцем. Така виняткова оцінка серця (властива переважно східній гілці християнства) з'являється внаслідок уявлень про серце як нібито безпосереднє місцеперебування душі у людському тілі - звідси серце й стає своєрідним богословським символом душі. Ф.с. протиставляє дух (серце) не тілесності як такій, а лише неодухотвореній тілесності (нелюдській природі) і так само оприродненому духу - розуму (ratio) з його дискурсивною логікою, оскільки останні через свою уподібненість природі (і необхідності) є по суті "знедуховленим духом" Т. аке розуміння знаходить, вірогідно, перше своє послідовне проведення у т. зв. "Корпусі ареопагітики" - авторитетному богословському тексті V ст. Споріднену філософську позицію зустрічаємо у витоках давньоукр. філософії ще Княжої доби (київський митрополит Іларіон, шануючи князя Володимира за хрещення Русі, відзначає, що "в серці князя засяяв розум"). То ж не дивно, що перекладений у 1371 р. на староукр. мову "Корпус ареопагітики" дав могутній поштовх поширенню Ф.с. в Україні, зокрема у творчості українських філософів-полемістів XVI - XVII ст. (Вишенський, Ставровецький та ін.), наснажених бароково-реформаційними (антикатолицькими) інтенціями, так само як і богословськофілософською спадщиною східних "отців церкви", що виходила з ідеї "внутрішньої" (духовної) людини всупереч ідеям "зовнішньої" (формальної) людини західних "отців церкви", творців схоластичного раціоналізму. Ця традиція продовжується Сковородою ("Глибоке серце людина є, - наголошує Сковорода, - а що ж є серце, коли не душа?"), Кулішем, Гоголем, Шевченком. Але класичної зрілості набуває названа традиція у Юркевича, стосовно позиції якого Мірчук і Чижевський чи не вперше вживають сам термін "Ф.с.". В Зх. Європі Ф.с. поширюється (так само від лат. перекладу "Корпусу ареопагітики", IX ст.) під назвою "кордоцентризм" через Екгарта, Сузо, Таулера, Веме; зрілої форми набуває у протистоянні схоластичному раціоналізму Суареса і "казуїстиці" Ескобара-і-Мендози - в рамках протистояння Реформаційного руху (нім. пієтизм і франц. янсенізм) і ренесансного раціоналістичного натуралізму. На противагу нав'язаному Ренесансом культу розуму янсеніст Паскаль, визнаючи важливу роль розуму в пізнанні, наголошує на незаперечному пріоритеті серця, - "логіки серця" перед "логікою голови" (розуму) М. и пізнаємо істину не одним розумом, але й серцем; "саме серцем ми осягаємо перші начала, на які потім спирається розум". Кордоцентричну лінію у XVin - XIX ст. продовжують у Німеччині гердерівська група "Sturm und Drang" і нім. романтизм, які спираються на ідеї голландськ. філософа Гемстергейса; останній наголошував, що світ є не тільки фізичним феноменом, а рівною мірою й моральним. Моральний аспект світу, одначе, закритий для розуму, та людина долає цю "закритість" за допомогою притаманного їй особливого "морального органу". Один із провідних представників нім. романтизму Новаліс однозначно тлумачить цей орган як серце. У своєму подальшому розвитку Ф.с. і її західноєвропейський варіант (кордоцентризм) стають потужним джерелом сучасної екзистенційної філософії - на Заході через Шеллінга і К'єркегора, на Сході через Київську екзистенційну школу Бердяєва і Шестова.