фрагмент

Анаксимен з Мілету (бл. 585 - 525 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, учень і наступник Анаксимандра. Предмет єдиного твору А. - "Про природу" (дійшло кілька фрагментів) - космогонія, космологія, етнологія метеорологічних явищ. Космологія А. є найбільш послідовним і конкретним вираженням мілетської натурфілософської традиції, відповідно до якої він не тільки аналізував субстанційну реальність, "фізис" (у А. це "повітря"), а й розглядав цю реальність з точки зору динаміки та якісних перетворень. А. вперше кладе в основу системи космічної світобудови дію динамічної першопричини, розглядаючи її прояви як ритмічне "ущільнення й розрідження" єдиної й позірно без'якісної праматерії, яке якраз виявляє її якісні перетворення. А. визнавав незліченність світів, першим вказав на відмінність між нерухомими зірками і планетами; висунув гіпотезу, що пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Теза А. про походження світил, ототожнюваних з богами, з морських випаровувань, використана пізніше Ксенофаном для спростування антропоморфного і соціоморфного тлумачення міфологічних вищих істот Гомером та Гесіодом.

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

БІОТЕХНОЛОГІЯ - термін має три основних значення: 1) Нова технологія виробництва, заснована на використанні біологічних процесів і закономірностей. Промислові галузі, що ґрунтуються на Б., об'єднують терміном "біоіндустрія". Практико-технологічні можливості Б. дозволяють суспільству покладати надії на розв'язання таких глобальних проблем, як екологічна і енергетична, що визначає соціальну роль і соціальний смисл Б. Зокрема, виникає можливість продукувати штучне середовище людської життєдіяльності відповідно до закономірностей природи. Тому в широкому розумінні Б. являє собою зразок і основу нової системи технологічної культури, яка є адекватною природі і людині. Для реалізації технологічних можливостей Б. необхідною є така спрямованість розвитку культури, яка дозволяє практико-технолоіічним чином поставитися до людини як до унікальної природної і культурної цінності. 2) Наука, що вивчає закономірності створення штучних біологічних систем (шляхом проектування і конструювання), які здатні до технікотехнологічного функціонування і покращення на цій основі виробничих процесів. Б. як наука задає предметну цілісність дослідженню технологій, заснованих на закономірностях біологічних систем. 3) Новітня Б. - генетична інженерія (клітинна і генна), яка включає будь-які штучні зміни спадковості (селекція, розвиток цілісного організму з культури тканин, клонування). У межах сучасної Б. генна інженерія - найперспективніша галузь. Бере свій початок од 70-х рр. XX ст. і пов'язана з відкриттям техніки рекомбінінтних ДНК (виділення окремих фрагментів ДНК різних організмів і "вшивання" їх в бактеріальну клітину, де на основі цієї штучної ДНК відбувається синтез відповідних білків) Р. еалізація можливостей генної інженерії може мати і позитивні і негативні наслідки для людства. Небезпідставними є побоювання, що використання генної інженерії може бути антигуманним (євгенічні цілі) або випадково може призвести до створення нових хвороб та шкідливих організмів. Продуктивне у гуманітарному сенсі спрямування новітньої Б. включає насамперед вирішення таких завдань, як очистка забрудненого зовнішнього середовища, що обумовлює розвиток екологічної Б., і компенсація багатьох спадкових дефектів, що обумовлює розвиток генної терапії.

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

ВОЛОДІННЯ - суспільно-особистісний спосіб взаємодії життєдіяльності суб'єкта із соціальною реальністю, який полягає у підпорядкуванні останньої або певних її фрагментів його волі, меті, у досягненні панування над ними для перетворення їх у надійний засіб самовизначення. У соціумі В. є формою вияву та способом існування влади. Володіти соціальними зв'язками, життєвою ситуацією, суспільним явищем, іншою людиною - означає вміти підкорити їх власній волі, зробити засобом власного самоутвердження, тримати їх у покорі, контролювати і управляти ними. Визнання людьми В., як факту життя, примушує їх дотримуватись вимог соціальної ієрархії, субординації та координації відповідних зв'язків та стосунків. Звідси випливає, що В., з одного боку, є засобом самоствердження суб'єкта в системі універсальної соціальної взаємодії суспільства, а з другого - формою вияву влади. Володіти у соціальному плані означає випереджати події власного життя, бачити тенденції його розвитку, знати й уміти опертися на них у реалізації життєвих планів і переконань. Соціальне В. являє собою особливий різновид зв'язку суб'єкта і предмета соціальної дії, котрий не завжди схоплюється юридичними нормами. Володіє той, хто йде першим, хто глибше, далі і швидше бачить предмет у тенденціях його розвитку, вміє надати цим тенденціям адекватної соціальної форми. Як і все у суспільстві, В. розподіляється нерівномірно, набуваючи певної ієрархічної структури залежно від місця даного суб'єкта в системі статусних стосунків громадян. Вищий статус передбачає більший масштаб В., а, отже, і більшу міру панування суб'єкта над обставинами. Наймогутнішим суб'єктом В. виступає держава, а в державі - бюрократія, як особлива корпорація професійних управлінців Н. ижче в ієрархії соціальної могутності стоять суб'єкти, які за масштабом В. менш значимі й могутні - це соціальні інститути, відомства, великі соціальні групи, класи, клани, організації та їх різноманітні об'єднання. Найнижчі щаблі ієрархії соціального В. займають суб'єкти, котрі володіють лише своїм тілом та елементарними життєвими обставинами.

ДАОСИЗМ (кит. - школа дао) - один з основних напрямів кит. філософії і традиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційне для конфуціанства розрізнення філософського "дао цзя" та релігійного "дао цзяо" Д. В основі філософського вчення Д. лежить поняття "дао" як первісної, всеосяжної основи, субстанціального начала, загального закону спонтанного буття Всесвіту. "Дао" - єдине та нероздільне, однаково присутнє в усіх об'єктах (людях, речах) - як прекрасних, так і потворних. Для послідовників Д. "дао" - це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть є лише одним з його фрагментів. З'єднання із цим потоком дарує мудрецю безсмертя. Необхідність дотримання природного закону "дао" виражена в концепції "недіяння" ("у вей") та "природності" ("цзи жань"), в основі якої лежить принцип заперечення штучного перетворення світу, яке призводить до порушень світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних, економічних та політичних відхиленнях. Витоки Д. сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства), філософське осмислення яких (серед. I тис. до н. е.) стало основою ідейної концепції цього напряму. Першозасновником Д. вважається міфічний імператор Хуан-ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи, приписується напівлегендарному мислителю Лао-цзи (VI - V ст. до н. е.), якого вважають автором трактату "Дао де-цзін" ("Канон "дао" та "де"). Його ідеї були розвинуті філософом Чжуан-цзи (твір "Чжуан-цзи", IV - III ст. до н. е.) і пізніше Ле-цзи (прибл. IV - III ст. до н. е.) та Хуайнань-цзи (Лю Ань, II ст. до н. е.). Д. справив значний вплив на різні галузі кит. культури (літературу, поезію, мистецтво); сприяв розвитку наукових знань (хімії, медицини). Вплинув на філософію Кореї, Японії.

Діцген, Йосиф (1828, Бланкенберг - 1888) - нім. філософ. Закінчив народну школу. Брав участь у революції 1848 - 1849 рр., після чого жив в еміграції в США, потім - в Росії, де працював майстром на шкіряному заводі в Санкт-Петербурзі (1864 - 1869). Повернувшись до Німеччини (1869 - 1884), активно співробітничав з нім. соціал-демократичною партією, друкувався в соціал-демократичній пресі. Через матеріальну скруту разом з сім'єю у 1884 р. емігрував до США, де й помер. За освітою "напівсамоучка" (Енгельс) та попри впливи (насамперед з боку Фоєрбаха, Маркса, Енгельса), Д. розробив досить самобутню філософську систему. В цілому вона хоч і доповнює марксистську, але не збігається з нею в тлумаченні багатьох філософських проблем. Матеріалізм Д. має дві визначальні риси - він діалектичний та абсолютний. Філософії практики Маркса Д. або не знав, або не сприйняв. Він прагнув подолати дуалізм духа і матерії, а відтак - зняти уґрунтовану на ньому непримиренну полярність матеріалізму та ідеалізму. Вважав, що через однобічність вони вбачають абсолютну протилежність там, де насправді є лише відносна. Те, що людина розмежовує, природа, за Д., поєднує. Людина протиставляє матерію духові, а природа охоплює і те й те як цілість. Дух - це теж матерія, але максимально витончена. Чистий (вільний від матерії) дух - це неіснуюча химера філософів. Мислення матеріальне, єдиносущне з матерією. Між матерією і мисленням, за Д., "як між будьякими частинами універсальної єдності природи існують поступові переходи і непомітні, лише кількісні, не метафізичні відмінності". Лише ціле (те, що "охоплює все, і є все") - істина, будь-яка частина (фрагмент) цілого є, відповідно, тільки частиною істини. Тому всі речі в "останній своїй сутності" непізнавані. В діалектиці релятивізував момент полярності протилежностей й абсолютизував момент єдності, розробляв діалектику примирення протилежностей.

[br]

Осн. тв.: "Суть головної роботи людини" (1869); "Екскурсія соціаліста до галузі теорії пізнання"(1887); "Аквізит філософії" (1895) та ін.

Зенон з Кітіона (бл. 333 - 262 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, основоположник стоїцизму. В Афінах поселився бл. 312 р. до н. е., вчився у кініка Кратета, потім в адепта мегарської школи Стильпона та глави платонівської Академії Полемона. Бл. 300 р. до н. е. заснував власну школу, представники якої спочатку йменувалися зенонівцями, а потім - стоїками (від грецьк. слова στοά - портик в Афінах, в одному з яких збиралися учні З.). Автор низки праць, що збереглися лише у вигляді фрагментів. Основою всього сущого З. вважав наділений божественною силою вогонь. Світ тлумачився ним як одухотворений божественним диханням (пневмою) живий цілісний організм, що не позбавлений, одначе, впливу космічної необхідності. В своїй теорії пізнання З. переосмислює як телеологічні ідеї Сократа, Платона й Аристотеля, так і досвід критики платонівської теорії ідей у кініків і Стильпона. Етика З. заснована на його натурфілософії, вченні про природу (фюсис). Першоелементом людської поведінки є потяг (рух душі, який виникає внаслідок дії на неї сприйманого предмета і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини). З., як і Платон, розрізняв чотири основні чесноти: розумність (найвища), сміливість, стриманість, справедливість. Подібно до Сократа, З. тлумачить ці чесноти раціоналістично, засновуючи їх на знаннях. Вади, відповідно, розглядаються як нестача знань щодо добропорядної поведінки. Те, що не є ні чеснотою, ні вадою - багатство, здоров'я, краса, вдача, талан тощо - З. зараховує до "середніх", байдужих для мудреця речей. Важливим для стоїчної традиції стало обґрунтоване вперше у вченні З. про добрі й погані вчинки поняття про обов'язок - неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального світоустрою С. успільно-політичному вченню З. властиве ототожнення політичного закону з моральним, переконання, що закон цей має віддавати перевагу благу окремої людини перед благом усього загалу.

ЛОГОС (грецьк. λόγοζ) - термін давньогрецьк. філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа" Ц. і паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецьк. мови зафіксовано понад ЗО значень терміна "Л.", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" - це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Л. включає також чітке числове відношення - рахунок. Він - і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "Л." введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, Л. задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона йАристотеля Л. втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків Л. трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі Л. уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського Л. зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер Л. проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він - Слово і думка Бога, котрий за допомогою Л. створив світ. Християнство розкрило своє розуміння Л. у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі - λογοζ). У рос. релігійно-ідеалістичній філософії Л. розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через Л. не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні Л. - Слова Божого. При цьому Л. часто залишається невираженим у думці-слові.

Мельє, Жан (1664, Мізерні - 1729) - франц. філософ радикального напряму франц. Просвітництва. Од 1689 р. був сільським священиком, що не завадило йому розробити концепцію атеїзму й матеріалізму. Відомий своєю єдиною працею "Заповіт", яка була написана у 1720 р. і вперше у повному обсязі опублікована у 1864 р. Одразу після написання праця поширювалася таємно (як виразно протестна щодо існуючих порядків); опублікуванню фрагментів її тексту сприяли Вольтер і Гольбах. Філософські основи матеріалізму М. орієнтовані частково на античні зразки та певні складові фізики Декарта. В цілому ж механістичний матеріалізм М. був наслідком його атеїстичної позиції, а не навпаки. Він вважав, що атеїзм - це найбільш послідовна логічна позиція чеснот. Релігію М. розглядав як засіб гноблення панівними класами решти населення; аби ліквідувати соціальну несправедливість, закликав до революції і, відповідно, заснування суспільства на утопічно-комуністичних засадах.

МИСТЕЦТВО - знаково-семіотична галузь людської культури, яка, на відміну від інших засобів комунікації, позначена намаганням у всіх своїх повідомленнях поєднати відтворювану у цій галузі конкретність світу з тими чи тими його узагальненими сенсами. Будь-який мистецький, у широкому значенні, текст обов'язково надає конкретності універсального характеру, що і є основною ознакою художнього образу як головного будівельного матеріалу у М. Художній образ - особливий знаковий сколок зі світової - природної чи людської - дійсності, який унікальним чином органічно поєднує той чи той її фрагмент з універсальними значеннями. Відповідним чином мистецький твір у всьому часовому діапазоні художньої творчості постає передовсім як особливий інформаційний процес надзвичайної смислової місткості. М. - комунікація, у якій повідомленням є текст у повному своєму знаково-семіотичному складі, внаслідок чого це повідомлення набуває інформаційної ваги, по суті, незрівнянної з усіма іншими семіотичними інструментами культури. Фундаментальна риса М. - орієнтація на конкретність світу у її зв'язку з утвердженими чи утверджуваними культурою стратегемами останнього - і визначає надзвичайну тривкість мистецької діяльності у всьому часі і просторі людської історії від давнини до сучасності. Проте різні епохи цієї історії необхідно дають і різні форми М., хоча й зберігають вказану його фундаментальну рису. Так, "досучасне" М., від архаїки до початку Нового часу, обов'язково переплітається з іншими галузями ідеологічної діяльності тогочасної людини - від релігії аж до правничої сфери, відтворюючи передовсім світогляд великих спільнот-колективів тих епох В. ідповідним чином таке М. позначене ослабленою авторською індивідуальністю або навіть її повною відсутністю І. сторія того М. постає насамперед як його поступова, але неухильна емансипація від згаданих інших галузей культурно-семіотичного Всесвіту і паралельно від обов'язково надособистого бачення світу, притаманного тій добі. Від часів європейського і цілої серії азійських "ренесансів" М. починає орієнтуватися вже на підкреслено індивідуальний, "авторський" погляд на дійсність. Відтак головною семантикою М. стає сама ця дійсність, уже позбавлена попередніх надособистих, колективно-міфологічних інтерпретацій. Отож, якщо раніше М. відтворювало "світогляд", то віднині - сам світ у всій його проблематичності і незавершеності. Уся мистецька сума Нового часу постає як безнастанне побільшення у ньому, з одного боку, індивідуальної авторської ініціативи, аж до злободенної постмодерністської ексцентрики, а з другого, тих чи тих художніх способів до відтворення віднині плинного, принципово незавершеного, "гераклітівського" світового процесу. М. відповідно віддзеркалює і цей процес, і авторську особистість у ньому. Вже на порозі Нового часу, а особливо у розпалі романтизму, до мистецької семантики і взагалі поетики невід'ємно ввійшла і та велика народно-колективна особистість, до якої належить той чи той митець. Це надає усім подальшим мистецьким формам відповідної національної забарвленості, котра у своїй своєрідності особливим чином уточнює як авторику особистісно художника, так і характер, типологію відтворюваного ним світу. Характерно, що саме в час романтизму здіймається полеміка довкола гіпотетичної прийдешності М., яка у певних своїх крайнощах (Гегель) доходить до сумнівів у самій можливості такої прийдешності - у зв'язку з бурхливим загальним розвитком людського семіозису, - особливо у напрямі абстрактної інформації. Проте ці песимістичні прогнози, зважаючи на інтенсивну мистецьку продуктивність сучасності, все ж таки не справдилися Р. азом з тим М. Нового часу від барокової доби і далі доволі різко диференціювалося на "авторське" і на "масове", які наразі перебувають у безсумнівному, незрідка тяжкому конфлікті. Не виключено, що цей доволі драматичний поділ сучасної мистецької праці зумовлений неуникною необхідністю, з одного боку, відтворення особистісного багатства новоєвропейської цивілізації, а з другого, фіксації загалом сталих і доволі елементарних світоглядів великих людських мас у ній, що з'явилися на історичному обрії "насамкінець" Нового часу.

МОВА НАУКИ - синтетичне поняття методології науки, що поєднує у собі всі мовні засоби, які вживаються у науці для виразу здобутих знань на конкретно-історичному етапі її розвитку. Сучасну М.н. характеризує широке використання математичних формалізмів і абстрактних структур, що їх описують логіка і математика. Тому в ній розрізнюють як складові частини природну і штучні мови, в т.ч. формалізовані мови, які надбудовуються над природною мовою з метою вдосконалення окремих її фрагментів. При аналізі М.н. вичленовують дві підмови - мову спостереження і мову теорії. До мови спостереження включають ті твердження науки, які формулюють результати спостереження й експерименту; до мови теорії відносять твердження, які є наслідком логічних міркувань. Мовою спостереження виражають властивості предметів, що виявляються органами відчуттів чи експериментальними приладами (напр., властивості "холодний", "твердий", "зелений" тощо). Мовою теорії формулюють твердження про властивості предметів, які не можна безпосередньо спостерігати (кривизна простору, парність, спін елементарних частинок). Головна ідея розчленування М.н. на підмови полягає в необхідності точнішого встановлення логічних зв'язків між теорією й експериментом. Логічний емпіризм спотворено тлумачить ці поняття; він відкидає природну мову як основу М.н., намагаючись цілком замінити її штучною. Це проголошується єдиною метою філософського дослідження. Представники логічного емпіризму твердження мови спостереження вважають твердженнями про безпосередньо дане, те, що може бути пізнане без допомоги абстрактного мислення; лише ті теоретичні положення вони визнають для науки, які можна звести до тверджень про безпосередньо дане. Ці погляди на М.н. не підтвердились спеціальними розробками, що були здійснені сучасною методологією науки.

НЕОЯЗИЧНИЦТВО - штучно створювана сучасними інтелектуалами з фрагментів стародавніх вірувань і обрядів релігія, яка ставить на меті збереження (відродження) національної культури, первинної духовності і самобутності в умовах нівелюючого впливу модернізації і глобалізації. Н. конструюється як певна ідеологічна основа для національної консолідації і стимуляції соціальної активності через усвідомлення самобутнього коріння, глибинних витоків, неприйняття індустріальної цивілізації з її відношенням до природи, людини, релігії. Н. зазвичай є продуктом ідеологічної творчості і відповідних ритуальних практик міської інтелігенції і молоді, які сприймають релігію як важливий елемент культурної спадщини, осердя етнічної ідентичності. У змістовному плані Н. - явище гетерогенне, від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів (напр., Дажбога). Н. здебільшого негативно ставиться до християнства (зокрема, до властивих йому антропоцентризму, прощення), вважаючи його "чужородною" релігією, ідеалізує дохристиянські часи. Етос Н. ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби з будь-яким злом шляхом насильства, обстоювання доблесті, честі, мужності у середньовічно-архаїзованій інтерпретації Д. еяким різновидам Н. властивий відчутний елемент містицизму, окультизму, апеляції до "сил сонця" та ін. Різновидами Н. є ведизм, венедизм (руські версії Н.), друїдизм (зокрема, в Ірландії, Великій Британії), РУНВіра ("Рідна Українська Народна Віра" - релігійна концепція, розроблена Л. Силенком; у 1992 р. РУНВіра була офіційно зареєстрована в Україні як особлива конгрегація), тенгріанство (у мусульманському середовищі) та ін.

Омельянчик, Валентин Йосипович (1954, Київ) - укр. філософ. Закінчив ф-т кібернетики (1976) та аспірантуру по кафедрі логіки філософського ф-ту (1979) КНУ ім Т. Шевченка. Захистив докт. дис. (1993). Пров. наук, співр. сектора логіки Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основна сфера зацікавлень: логічні, онтологічні, епістемологічні та історичні аспекти теорії модальних понять та її застосування в метафізиці, філософії свідомості, теорії дії та філософії науки. Член Міжнародного тов-ва з вивчення середньовічної філософії (S.I.E.P.M.); член франц. тов-ва (S.O.P.H.A.); чл.-кор. Європейського тов-ва з аналітичної філософії (E.S.A.P.).

[br]

Осн. тв.: "Можливість, структура, дія (вступ до модального реалізму)" (1991); "Як міркувати про акратичну дію практично?", англ. мов. (1996); "Екстенсіональна свідомість", франц. мов. (1997 - 1998); "Абеляр, послідовник Амоніуса. (Ранні середньовічні коментарі на фрагмент "Про витлумачення") 23а7-18, англ. мов. (1998); "Аристотелівська екстенсіональна модальність: інтуїції Я. Хінтикки, логіка Я. Лукасевича та вердикт М. Мінуччі", англ. мов. (1999).

ПАТРИСТИКА в українській культурі - поширення патристики на Русі-Україні з давніх часів засвідчується як відомими списками слов'янських перекладів окремих творів, так і різного походження збірками (ізборниками) фрагментів тлумачень, питань-відповідей, присвячених християнським світоглядним темам. Значна кількість таких перекладів з грецьк. мови, здійснених у Болгарії чи на Афоні, збереглася лише в списках і редакціях, що походять із книжних центрів Русі-України. Вже з XI - XII ст. твори Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Йоана Златоуста, Єфрема Сиріна, Максима Сповідника, Афанасія Синаїта, Дамаскіна та ін. стали не лише доктринальними, а й стилістичними взірцями для таких провідних християнських авторів Русі-України, як Іларіон Київський та Кирило Туровський. В XIV - XV ст. знайомству книжників Русі-України з повними перекладами патристики значною мірою сприяла діяльність Київських митрополитів Кіпріана та Григорія Цамблака, які після перебування на Афоні привезли до Русі-України нові сербські переклади творів отців церкви і, зокрема, зроблений монахом Ісаєю переклад книг, надписаних іменем Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Велику обізнаність у писаннях патристичних авторів і глибину їх тлумачення виявили в полеміці, що розгорнулася довколо питання про Унію, такі представники укр. духовності, як Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Іпатій Потій, Петро Скарга та ін. Твори отців церкви широко використовувались у курсах викладачів КМА, де розглядалися проблеми Бога і світу, християнської історіософії, етики, поетики та ін. Оригінальну інтерпретацію тексти східної та західної патристики отримали у філософії Сковороди. Його сучаснику архімандриту Нямецького монастиря Паїсію Величковському належить видатна заслуга у здійсненні низки нових перекладів творінь отців церкви, у відродженні давньої духовної традиції слов'янських перекладів патристики загалом.

ПРИНЦИПОВА КООРДИНАЦІЯ - одне з основних положень вчення Авенаріуса про співвідносний зв'язок, нерозривну єдність "Я" і "не-Я", "Я" і середовища, тобто суб'єкта і об'єкта; адже їх ми завжди знаходимо разом. "Я" називається центральним членом координації, середовище - протичленом. Дане положення - варіація "закону свідомості" Фіхте: "Без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта". В свою чергу, це частковий випадок загального принципу діалектики: протилежності невіддільні одна від одної; без позитивного не існує негативного, без єдності - множини, без явища - сутності, без суб'єкта - об'єкта і т.д. Наведений закон має два тлумачення: матеріалістичне та ідеалістичне. З точки зору матеріалізму, об'єкт - це фрагмент дійсності, або річ, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, а носієм її є суб'єкт. Якщо діяльність зникає, річ перестає бути об'єктом, але не зникає взагалі, а стає річчю в собі. Остання й відмежовує матеріалізм від ідеалізму. Ідеалізм вважає, що суб'єкт породжує не лише визначення об'єкта-речі як такої, що сприймає діяльність, а й увесь його зміст та склад, його субстанцію. Тому тут і саме протистояння об'єкта і суб'єкта породжується останнім. "Закон свідомості" Фіхте чи Авенаріуса без визнання речі-в-собі (яка може існувати поза свідомістю) є основним принципом суб'єктивно-ідеалістичної діалектики.

СВІТ - все те, що оточує людину, і те, що знаходиться всередині неї; універсальна предметність, у межах якої людина вирізняє себе з-поміж інших предметів. Завдяки практичній і пізнавальній діяльності людина усвідомлює себе як суб'єкт, що створює свій власний С. (С. людини), який протистоїть зовнішньому С., що оточує її. Водночас С. людини розпадається на С. інтерсуб'єктивного спілкування з іншими людьми та внутрішній С. людини (її душа). Виходячи з різних проекцій людини на довкілля і на саму себе, можлива детальніша типологізація С. Розрізняють матеріальний та духовний, об'єктивний та суб'єктивний С. Субстратно-регіональні С. (Космос, універсум, Земля, Природа), які існують незалежно від людини, доповнюють соціогенними С. (олюднена природа, техніка), С. психічних структур та знаково-семантичних форм. У свою чергу, фізичний С. розпадається на мега-, макро- і мікро-С. Водночас духовно-практичне освоєння С. вирізняє такі форми його існування, як життєвий С., С. повсякденного життя, С. культури тощо В. ідношення людини до С. й усвідомлення цього відношення є серцевиною світогляду; теоретичною формою С. є філософія. У філософському розумінні категорія С. визначає межі абсолютності явищ від цілісної безконечності універсуму до внутрішнього С. людини. В той же час С. не може бути зведений до його конкретних проявів і ототожнений із ними. Специфіка філософського вивчення С. полягає перш за все у теоретичній відповіді на центральне питання - відношення людини до С., людини до іншої людини і людини до С. людини. Ці відношення можуть вивчатися у різних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному, аксіологічному тощо. Ті чи інші філософські напрями акцентують увагу на певних моментах світовідношення. Напр., комунікативна філософія, персоналізм, роблять акцент на відношенні "Я - Інший", неофройдизм, екзистенціалізм - на людському "Я" тощо. Визначальними категоріальними характеристиками С. є цілісність, універсальність, саморозвиток, конкретна всезагальність. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний С. Разом із тим вивчення будь-яких фрагментів С. за допомогою зазначених категоріальних характеристик надає цим категоріям світоглядного статусу.