фрагмент

ფრაგმენტი

parça

Геракліт з Ефеса (бл. 540 - 475 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. За глибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Г. ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Г. зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер Н. а відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Г. значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо Н. авіть крізь нечисленні тези Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Г. вважав вогонь - стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос - "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

ПРЕДМЕТНІСТЬ - одна з основних характеристик ставлення людини до світу і його окремих фрагментів як таких, що можуть бути визначені або конституйовані як особливі предмети (відчуття, мислення, досліду, теорії, практики, науки, мистецтва і т.д.)· Категорія П. позначає соціально і особистісно обумовлену форму здійснення, а також спрямованість споглядання або ж діяльності людини і, таким чином, вказує на один з основних способів орієнтації людини в світі як предметному (предметно цілісному і попредметно розчленованому). Як окремий предмет цього світу може розглядатись і сама людина. В різних традиціях П. витлумачується по-різному: 1) як загальна форма відчуження, інобуття духа, ідеї в природі і суспільстві (Гегель); як специфічна характеристика соціально-діяльнісної визначеності людини у світі, коли тільки певні соціальні форми пов'язані з приватною власністю на засоби виробництва, обумовлюють співпадання відчуження і опредметнення, породжуючи перетворену форму опредметнення - уречевлення; 2) як конструкт, існування якого обумовлено, з одного боку, річчю в собі, з другого - продуктивною властивістю свідомості (Кант); 3) як іманентна будь-якому акту усвідомлення людиною світу ознака цього світу або його фрагментів, що дані (представлені, конституйовані) в свідомості як її власні феномени (Брентано, Амейзедер, Мейнонг, Гуссерль).

ЧИСЛЕННЯ КЛАСІВ - розділ сучасної логіки, що за своїм змістом збігається з логікою класів, але відрізняється від неї за формою побудови. В системі логічних теорій Ч. к. утворюється як формальна алгебра тотожних перетворень за аналогією з булевою алгеброю (висловлювань), але як фрагмент теорії множин. Ч. к. охоплює аристотелеву силогістику, чого не можна досягти в численні висловлювань. Оскільки кожний клас можна подати через відповідний предикат, то числення класів перетворюється на фрагмент числення предикатів.

Анаксагор із Клазомен (бл. 500 - 428 до н. е.) - давньогрецьк. натурфілософ і природознавець. Засновник афінської філософської школи. Від творів А. збереглося 20 фрагментів. Чільне місце у вченні А., що сформувалося під впливом мілетської школи (насамперед - Анаксимена) і онтології Парменіда, посідає космогонічна концепція, за якою початковий стан світу становив нерухому безформну суміш, складену з величезної кількості найдрібніших, чуттєво несприйманих часток, або "насінин" (які пізніше були названі гомеомеріями) усіх можливих речовин. Разом з Емпедоклом та атомістами А. обґрунтовував думку про незнищенні елементи, яких, втім, всупереч Емпедоклу, визнавав незліченну кількість і, на відміну від атомістів, вважав такими, що не мають меж поділу. Праматерію, утворену з суміші "насінин" сущого, А. вважав пасивною масою, яку в певний момент часу і на якійсь ділянці простору приводить в швидкий коловоротний рух ум (нус), що, як рушій, протистоїть інертній матерії. Нус характеризується А. досить суперечливо - з одного боку, як такий, що містить повне знання про все і має величезну силу; з іншого - як щонайлегшу речовину, яка ні з чим не змішується. Наслідком вихідного коловороту, заподіяного нусом, є, за А., перебіг усього всесвітнього поступу від початкового хаосу до дедалі впорядкованішого Космосу. А. був першим, хто дав правильне пояснення сонячних і місячних затемнень.

Анаксимен з Мілету (бл. 585 - 525 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, учень і наступник Анаксимандра. Предмет єдиного твору А. - "Про природу" (дійшло кілька фрагментів) - космогонія, космологія, етнологія метеорологічних явищ. Космологія А. є найбільш послідовним і конкретним вираженням мілетської натурфілософської традиції, відповідно до якої він не тільки аналізував субстанційну реальність, "фізис" (у А. це "повітря"), а й розглядав цю реальність з точки зору динаміки та якісних перетворень. А. вперше кладе в основу системи космічної світобудови дію динамічної першопричини, розглядаючи її прояви як ритмічне "ущільнення й розрідження" єдиної й позірно без'якісної праматерії, яке якраз виявляє її якісні перетворення. А. визнавав незліченність світів, першим вказав на відмінність між нерухомими зірками і планетами; висунув гіпотезу, що пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Теза А. про походження світил, ототожнюваних з богами, з морських випаровувань, використана пізніше Ксенофаном для спростування антропоморфного і соціоморфного тлумачення міфологічних вищих істот Гомером та Гесіодом.

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

БІОТЕХНОЛОГІЯ - термін має три основних значення: 1) Нова технологія виробництва, заснована на використанні біологічних процесів і закономірностей. Промислові галузі, що ґрунтуються на Б., об'єднують терміном "біоіндустрія". Практико-технологічні можливості Б. дозволяють суспільству покладати надії на розв'язання таких глобальних проблем, як екологічна і енергетична, що визначає соціальну роль і соціальний смисл Б. Зокрема, виникає можливість продукувати штучне середовище людської життєдіяльності відповідно до закономірностей природи. Тому в широкому розумінні Б. являє собою зразок і основу нової системи технологічної культури, яка є адекватною природі і людині. Для реалізації технологічних можливостей Б. необхідною є така спрямованість розвитку культури, яка дозволяє практико-технолоіічним чином поставитися до людини як до унікальної природної і культурної цінності. 2) Наука, що вивчає закономірності створення штучних біологічних систем (шляхом проектування і конструювання), які здатні до технікотехнологічного функціонування і покращення на цій основі виробничих процесів. Б. як наука задає предметну цілісність дослідженню технологій, заснованих на закономірностях біологічних систем. 3) Новітня Б. - генетична інженерія (клітинна і генна), яка включає будь-які штучні зміни спадковості (селекція, розвиток цілісного організму з культури тканин, клонування). У межах сучасної Б. генна інженерія - найперспективніша галузь. Бере свій початок од 70-х рр. XX ст. і пов'язана з відкриттям техніки рекомбінінтних ДНК (виділення окремих фрагментів ДНК різних організмів і "вшивання" їх в бактеріальну клітину, де на основі цієї штучної ДНК відбувається синтез відповідних білків) Р. еалізація можливостей генної інженерії може мати і позитивні і негативні наслідки для людства. Небезпідставними є побоювання, що використання генної інженерії може бути антигуманним (євгенічні цілі) або випадково може призвести до створення нових хвороб та шкідливих організмів. Продуктивне у гуманітарному сенсі спрямування новітньої Б. включає насамперед вирішення таких завдань, як очистка забрудненого зовнішнього середовища, що обумовлює розвиток екологічної Б., і компенсація багатьох спадкових дефектів, що обумовлює розвиток генної терапії.

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

ВОЛОДІННЯ - суспільно-особистісний спосіб взаємодії життєдіяльності суб'єкта із соціальною реальністю, який полягає у підпорядкуванні останньої або певних її фрагментів його волі, меті, у досягненні панування над ними для перетворення їх у надійний засіб самовизначення. У соціумі В. є формою вияву та способом існування влади. Володіти соціальними зв'язками, життєвою ситуацією, суспільним явищем, іншою людиною - означає вміти підкорити їх власній волі, зробити засобом власного самоутвердження, тримати їх у покорі, контролювати і управляти ними. Визнання людьми В., як факту життя, примушує їх дотримуватись вимог соціальної ієрархії, субординації та координації відповідних зв'язків та стосунків. Звідси випливає, що В., з одного боку, є засобом самоствердження суб'єкта в системі універсальної соціальної взаємодії суспільства, а з другого - формою вияву влади. Володіти у соціальному плані означає випереджати події власного життя, бачити тенденції його розвитку, знати й уміти опертися на них у реалізації життєвих планів і переконань. Соціальне В. являє собою особливий різновид зв'язку суб'єкта і предмета соціальної дії, котрий не завжди схоплюється юридичними нормами. Володіє той, хто йде першим, хто глибше, далі і швидше бачить предмет у тенденціях його розвитку, вміє надати цим тенденціям адекватної соціальної форми. Як і все у суспільстві, В. розподіляється нерівномірно, набуваючи певної ієрархічної структури залежно від місця даного суб'єкта в системі статусних стосунків громадян. Вищий статус передбачає більший масштаб В., а, отже, і більшу міру панування суб'єкта над обставинами. Наймогутнішим суб'єктом В. виступає держава, а в державі - бюрократія, як особлива корпорація професійних управлінців Н. ижче в ієрархії соціальної могутності стоять суб'єкти, які за масштабом В. менш значимі й могутні - це соціальні інститути, відомства, великі соціальні групи, класи, клани, організації та їх різноманітні об'єднання. Найнижчі щаблі ієрархії соціального В. займають суб'єкти, котрі володіють лише своїм тілом та елементарними життєвими обставинами.

ДАОСИЗМ (кит. - школа дао) - один з основних напрямів кит. філософії і традиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційне для конфуціанства розрізнення філософського "дао цзя" та релігійного "дао цзяо" Д. В основі філософського вчення Д. лежить поняття "дао" як первісної, всеосяжної основи, субстанціального начала, загального закону спонтанного буття Всесвіту. "Дао" - єдине та нероздільне, однаково присутнє в усіх об'єктах (людях, речах) - як прекрасних, так і потворних. Для послідовників Д. "дао" - це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть є лише одним з його фрагментів. З'єднання із цим потоком дарує мудрецю безсмертя. Необхідність дотримання природного закону "дао" виражена в концепції "недіяння" ("у вей") та "природності" ("цзи жань"), в основі якої лежить принцип заперечення штучного перетворення світу, яке призводить до порушень світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних, економічних та політичних відхиленнях. Витоки Д. сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства), філософське осмислення яких (серед. I тис. до н. е.) стало основою ідейної концепції цього напряму. Першозасновником Д. вважається міфічний імператор Хуан-ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи, приписується напівлегендарному мислителю Лао-цзи (VI - V ст. до н. е.), якого вважають автором трактату "Дао де-цзін" ("Канон "дао" та "де"). Його ідеї були розвинуті філософом Чжуан-цзи (твір "Чжуан-цзи", IV - III ст. до н. е.) і пізніше Ле-цзи (прибл. IV - III ст. до н. е.) та Хуайнань-цзи (Лю Ань, II ст. до н. е.). Д. справив значний вплив на різні галузі кит. культури (літературу, поезію, мистецтво); сприяв розвитку наукових знань (хімії, медицини). Вплинув на філософію Кореї, Японії.

Діцген, Йосиф (1828, Бланкенберг - 1888) - нім. філософ. Закінчив народну школу. Брав участь у революції 1848 - 1849 рр., після чого жив в еміграції в США, потім - в Росії, де працював майстром на шкіряному заводі в Санкт-Петербурзі (1864 - 1869). Повернувшись до Німеччини (1869 - 1884), активно співробітничав з нім. соціал-демократичною партією, друкувався в соціал-демократичній пресі. Через матеріальну скруту разом з сім'єю у 1884 р. емігрував до США, де й помер. За освітою "напівсамоучка" (Енгельс) та попри впливи (насамперед з боку Фоєрбаха, Маркса, Енгельса), Д. розробив досить самобутню філософську систему. В цілому вона хоч і доповнює марксистську, але не збігається з нею в тлумаченні багатьох філософських проблем. Матеріалізм Д. має дві визначальні риси - він діалектичний та абсолютний. Філософії практики Маркса Д. або не знав, або не сприйняв. Він прагнув подолати дуалізм духа і матерії, а відтак - зняти уґрунтовану на ньому непримиренну полярність матеріалізму та ідеалізму. Вважав, що через однобічність вони вбачають абсолютну протилежність там, де насправді є лише відносна. Те, що людина розмежовує, природа, за Д., поєднує. Людина протиставляє матерію духові, а природа охоплює і те й те як цілість. Дух - це теж матерія, але максимально витончена. Чистий (вільний від матерії) дух - це неіснуюча химера філософів. Мислення матеріальне, єдиносущне з матерією. Між матерією і мисленням, за Д., "як між будьякими частинами універсальної єдності природи існують поступові переходи і непомітні, лише кількісні, не метафізичні відмінності". Лише ціле (те, що "охоплює все, і є все") - істина, будь-яка частина (фрагмент) цілого є, відповідно, тільки частиною істини. Тому всі речі в "останній своїй сутності" непізнавані. В діалектиці релятивізував момент полярності протилежностей й абсолютизував момент єдності, розробляв діалектику примирення протилежностей.

[br]

Осн. тв.: "Суть головної роботи людини" (1869); "Екскурсія соціаліста до галузі теорії пізнання"(1887); "Аквізит філософії" (1895) та ін.

Зенон з Кітіона (бл. 333 - 262 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, основоположник стоїцизму. В Афінах поселився бл. 312 р. до н. е., вчився у кініка Кратета, потім в адепта мегарської школи Стильпона та глави платонівської Академії Полемона. Бл. 300 р. до н. е. заснував власну школу, представники якої спочатку йменувалися зенонівцями, а потім - стоїками (від грецьк. слова στοά - портик в Афінах, в одному з яких збиралися учні З.). Автор низки праць, що збереглися лише у вигляді фрагментів. Основою всього сущого З. вважав наділений божественною силою вогонь. Світ тлумачився ним як одухотворений божественним диханням (пневмою) живий цілісний організм, що не позбавлений, одначе, впливу космічної необхідності. В своїй теорії пізнання З. переосмислює як телеологічні ідеї Сократа, Платона й Аристотеля, так і досвід критики платонівської теорії ідей у кініків і Стильпона. Етика З. заснована на його натурфілософії, вченні про природу (фюсис). Першоелементом людської поведінки є потяг (рух душі, який виникає внаслідок дії на неї сприйманого предмета і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини). З., як і Платон, розрізняв чотири основні чесноти: розумність (найвища), сміливість, стриманість, справедливість. Подібно до Сократа, З. тлумачить ці чесноти раціоналістично, засновуючи їх на знаннях. Вади, відповідно, розглядаються як нестача знань щодо добропорядної поведінки. Те, що не є ні чеснотою, ні вадою - багатство, здоров'я, краса, вдача, талан тощо - З. зараховує до "середніх", байдужих для мудреця речей. Важливим для стоїчної традиції стало обґрунтоване вперше у вченні З. про добрі й погані вчинки поняття про обов'язок - неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального світоустрою С. успільно-політичному вченню З. властиве ототожнення політичного закону з моральним, переконання, що закон цей має віддавати перевагу благу окремої людини перед благом усього загалу.

ЛОГОС (грецьк. λόγοζ) - термін давньогрецьк. філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа" Ц. і паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецьк. мови зафіксовано понад ЗО значень терміна "Л.", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" - це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Л. включає також чітке числове відношення - рахунок. Він - і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "Л." введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, Л. задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона йАристотеля Л. втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків Л. трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі Л. уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського Л. зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер Л. проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він - Слово і думка Бога, котрий за допомогою Л. створив світ. Християнство розкрило своє розуміння Л. у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі - λογοζ). У рос. релігійно-ідеалістичній філософії Л. розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через Л. не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні Л. - Слова Божого. При цьому Л. часто залишається невираженим у думці-слові.