тир

зв'язка теп. часу ств. мод.є; пор. -дир, -дур, -дӱр, -дыр, -тир, -ту, -тур, -тӱр.

зв'язка теп. часу ств. мод. є; пор. -дир, -дур, -дӱр, -дыр, -тир, -ту, -тур, -тыр.

Порфирій (234, Тир - після ЗОЇ) - античний філософ, неоплатонік, учень і систематизатор вчення Плотина. Автор коментарів багатьох творів Платона й Аристпотеля, праць із риторики, граматики, природничих питань. Виступав як критик християнства ("Проти християн"). Зібрав, відредагував і видав твори Плотина, розташувавши їх за "дев'ятками" (енеадами). У філософському вченні розвиває ідеї Плотина, зосереджується на проблемі повернення людини до першовитоку буття (Бога, Нуса). Цей процес є своєрідною інверсією Плотинової еманації Єдиного у Нус (Розум), світову Душу і Космос. Його основою є відсторонення від усього тілесного, очищення душі від чуттєвих потягів та її зростання у "гнозисі" (знанні достеменно сущого) Ч. ерез сходження до Бога людина рятує свою душу, звільняючи її з полону чуттєвого буття. Це сходження унаочнюється у розвитку доброчесності, в якому П. виділяє чотири щаблі. Перший - громадянські чесноти, що передбачають приборкання пристрастей і прагнень, які призводять до конфліктів між людьми, підриваючи їх спільність і солідарність Д. ругий - чесноти, метою яких є звільнення душі від зовнішніх впливів і забезпечення її спокою. Третій - душевні чесноти, завдяки яким очищена душа звертається до вищого змісту буття і його першопочатку. Четвертий - духовні, або розумові, чесноти, що спрямовують життя душі в інтелігібельному світі. На цій стадії людина стає духовною і уподібнюється Богові. Оскільки весь процес наближення до Бога здійснюється у людській душі і шляхом її метаморфоз, то богопізнання невід'ємне від самопізнання людини, запорукою якого є любов. Ідея духовного зростання у подальшому стала одним із визначальних компонентів християнського світогляду (особливо у середньовічній містиці - Бонавентура), одначе місце "знання" у наближенні До Бога посідає віра. Окрім етичних найбільший вплив мали логічні праці П. Його "Вступ до "Категорій" Аристотеля", де він виокремлює п'ять головних логічних ознак поняття (рід, вид, вирізняльна, суттєва і випадкова ознаки), за часів Середньовіччя був однією з основ логіки і викладів логічного вчення Аристотеля. У цій праці П. також сформулював питання про природу універсалій (залишивши його поза розглядом), розв'язання якого стало головним завданням середньовічної схоластики і породило її основні напрями - реалізм та номіналізм. Не менше значення мала розроблена П. логічна процедура класифікації і субординації понять ("древо П."), яка стала одним із головних принципів середньовічного мислення.