сподіватися

діаграма

задум

запланувати

креслення

намір

план

планувати

проект

проектувати

спланувати

сподіватися

схема

очікувати; сподіватися

 1. сподіватися;

 2. надіятися

(билий, билир; блий НКД, СГ) знати, вміти, могти; билийсиң ти знаєш ВН; биле-биле эт- робити умисне, свідомо К; севлетмеэ бильмед'ен вона не знала, як розговорити, як змусити розмовляти У; бильмемиз ми не знаємо ВН; биль (ди) лер вони довідалися ВН; бильмейлер лафетмеэ не можуть говорити П; башарып бильйен він з успіхом розібрався що до чого П; бильмеген ағу ичи (й) отруту п'є несвідомий СБА; бильмемдэн у йанна йолу йохту після "не знаю" більше сподіватися ні на що СБА; бильсем хайда учаҗағымы, тобан тӧшер эдим якби знав, де впаду, соломи підстелив би СБЧ.

(болий ВН, СБ, болуй П, СМ)

1. бути, стати, статися, існувати, жити, перебувати, діставатися, належати ВН-СМ, зрідка Б, М; бизим бабалар стэмедлер, шоб урум сколя болғай наші батьки не хотіли, щоб була урумська школа НМ; болдуң эчки ти став козою Б; ишлемеэ т'ерек, шоп сениң ашавың болғай треба працювати, щоб у тебе було що їсти Б; йа ағач борона болмаса а якщо немає дерев'яно ї борони П; сав болған оса якби він був здоровий СМ; ахшам болуй настає вечір СМ; не болду саңа? що з тобою сталося? СМ; харт болғанчах йох бол краще не жити, ніж бути старим СБЧ; не болду хоранда биле? що сталося з родиною? НМ; шараб ичкен соң болий коп дэлиси від пиття вина багато хто дуріє ВН; иштэ алай ишлеп тэ болдулар алар отак вони й жили, працюючи СБ; таматама кӧль болуй калюжа утворюється по краплі П; болмады не вдалося СБ; мендэн бир ший болалмаз від мене нічого не можна сподіватися СБ; саңа не болду? що з тобою сталося? У; болғанчез поки не став ВН; болаҗах майбутній, можливий, здійсненний О; болаҗах бала боғундан бельли дитину, якою вона буде, видно по гімну СБА; ай йавунлу болаҗах місяць буде дощовим СМ; ао тэшик болғаны (тэшик болған кӧпчеги) патлады розірвалось те колесо, в якому була дірка СМ; т'ет, болмаса,— йол доғуру іди, коли не так,— дорога пряма СБЧ; т'им халғайсыңыз, халий маңа, у болий маңа хто з вас залишиться, той лишиться мені, дістанеться мені ВН; бала болса, шох болсун, болмаса — йох болсун краще дитина бешкетлива, але здорова, ніж спокійна, але хвора, букв. якщо буде дитина, хай буде жвавою, а ні — то нехай не буде зовсім СБФ.

2. могти ВН-СМ; болий можна СБ, досить НБЄ; болмай тийме кишид'е су ичт'ендэ не можна чіпати людину, коли вона п'є воду СМ; болмай йӱрмеге ходити неможливо ВН; ӧлӱ билен тиригэ табутха йатмаға болмай не можна живому лягти до труни разом із мертвим СБЧ; болмай? не можна? СБ; о да болалмады а він не зміг П; болғаны хадар ӧсей росте скільки можна НМ; пор. бо-, о-, ол-.

надіятися, сподіватися СГС; пор. мӱтэт-, ӧмит т'ес-, ӧмтэт-, ӧмӱт эт-, ӱмит, ӱмтэт-, ӱмӱт, эмит, эмтэт-.

припускати, сподіватися ВН.

надія У, К; эмит эт- надіятися, сподіватися К; пор. имтэт-, мӱтэт-, ӧмит т'ес-, ӧмтэт-, ӧмӱт эт-, ӱмит, ӱмтэт-, ӱмӱт, эмтэт-.

надія У; ӱмит эт- сподіватися, мати надію ВН; пор. имтэтмӱтэт-, ӧмит т'ес-, ӧмтэт-, ӧмӱт эт-, ӱмтэт-, ӱмӱт, эмит, эмтэт-.

надія М; ӱмӱт калмамыш иди надії не лишилося М; ӱмӱт эт- сподіватися, мати надію М; пор. имтэт-, мӱтэт-, ӧмит т'ес-, ӧмтэт-, ӧмӱт эт-, ӱмит, ӱмтэт-, эмит, эмтэт-.

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ - граничні питання про існування і світ людини. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від натурфілософії до філософії життя чи філософської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. О.п.ф. знайшли відбиток у структурі і тематиці філософських вчень: про природу, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, практичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення О.п.ф. стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант виділяє чотири питання: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватися? 4) Що таке людина? На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія, на четверте - антропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. О.п.ф. звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безконечне, матеріальне й ідеальне та ін. Різні філософські вчення відрізняються набором таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і О.п.ф С. лід розрізняти О.п.ф. і принцип філософської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислителя, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним О.п.ф. У Гегеля аналогічні питання розв'язуються на основі іншого принципу - єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і О.п.ф. збіднює та спрощує філософську проблематику. В багатоманітності історико-філософського процесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєднує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плюралістичним, а й еклектичним. Зрештою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філософської культури, осмислити більше коло О.п.ф. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія.

1. n

1) невдача, провал

2) невдаха; той, що провалився на екзамені

2. v

1) зазнати невдачі

2) не збуватися; не вдаватися; не досягати, не зробити

3) підводити, не справдити надій (сподівань)

4) не вистачати, бракувати, бути недостатнім

5) відчувати недостачу (в чомусь)

6) зменшуватися в кількості; закінчуватися, вичерпуватися

7) зазнавати краху; збанкрутувати

8) слабнути; втрачати силу

9) завмирати

10) припинятися; вимирати

11) переставати діяти, виходити з ладу

12) провалюватися (на екзаменах, виборах тощо)

13) провалити (когось на екзамені)

14) не зуміти, не бути спроможним; виявитися неспроможним (зробити щось)

15) мати недолік (у чомусь)

* * *

1) зазнавати невдачі; не збуватися, не вдаватися

2) підводити, не виправдати очікувань

3) бути недостатнім, не вистачати; відчувати брак ( чого-небудь); зменшуватися в кількості; кінчатися, вичерпу-ватися

4) слабшати; втрачати силу; завмирати; припинятися; вимирати

5) переставати діяти, виходити з ладу

6) лог. не виконуватися; бути хибним

1) провалюватися ( на іспиті); провалити ( кого-небудь на іспиті); завалити ( який-небудь предмет на іспиті)

2) не вродити ( про яку-небудь культуру); бути невеликим ( про врожай)

3) терпіти крах, збанкрутувати ( про фірму); припинити платежі ( про банк)