спершу

1) см. Напредки;

2) перш[е], спершу, попереду, наперед, передше, давніш(е), раніш(е). [Перш нічого цього не було (Київщ.). Наперед то було й так, а тепер инак (Богодух.)].

откозырять, откозырнуть (в карт. игре)

1) (ответить козырем) відкозирювати, відкозиряти. [Треба було спершу відкозиряти, та тоді з масти йти];

2) (козырять до послед. козыря) викозирювати, викозиряти.

жити-спочатку

колись

раніш

раніше

спершу

спочатку

вперше

найперший

перший

по-перше

спершу

спочатку

жити-спочатку

колись

перш

спершу

спочатку

жити-спочатку

спершу

спочатку

 (книжн.)

 1. спершу, спочатку, насамперед;

 2. давніше;

 3. скоріше

спочатку, спершу, раніше; баштандан від самого початку ВН, СМ, К.

обирати, вибирати, перебирати ВН, СМ, Б-СГ, СК; баштан бек сайлярмыш спершу вони нібито дуже шанували СК; сайляп ал- добирати СМ; сайляй ашай вибирає й їсть м'ясо Г; пор. сайла-.

(чығай ВН-П, чыхай СМСК) виходити, вилазити, виринати, випадати, вибувати, сходити (про посіяне), вилуплятися, виявлятися; тавдан чығай бир атлы із лісу виїздить вершник СБФ; чығып т'еттилер башымдан повипадали в мене з голови ВН; чыхтым мен квартира ға я вийшов на квартиру П; баштан тӱшӱнӱйлер — пек гӱзель т'елин, о да чыхай пӱсӱр спершу думали — гарна невістка, а потім виявилася поганою К; чығас андан закінчиш оце СБ; заре башлай чығып ӧсмейе зерно починає сходити П; т'им вахтлы — она чыхсын хто щасливий — хай випаде йому У; пармах чыхты палець вивихнувся СМ; кӧклере чыхты вознісся на небо Г; йолдан чыхзбиватися з дороги СБ; су тӱбӱндэн чых- виринати Б; хоҗаға чых- виходити заміж ВН; эль чыхкан рука вивихнулася Г.

рано, раніше, перше, старий, древній; бендэн эвель раніше за менеМ; эвель заман раніше, в попередні часи, спершу П-Б; эвель заманы у раніші часи П; эвельдэн раніше, давно Г, Кб.; эвелиндэ раніше СБ.

"ЛОГІКА АВІАСАФА" - логічний трактат, що зберігся в рукописному збірнику "Приточник" з 1483 р. в колекції Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відомий також під назвою "Київська логіка". "Л.А." близько 1462 р. була перекладена в Києві давньоукр. мовою зі староєвр. В її основу лягла перша частина логічного трактату араб, філософа XI - поч. XII ст. Аль-Газалі "Повчання філософів", що була вступною частиною до іншої відомої праці Аль-Газалі "Спростування філософів". Як встановили дослідники, "Авіасаф" - це євр. варіант імені іншого араб, філософа Аль-Фарабі. Аль-Газалі цитує спершу Аль-Фарабі, а відтак його спростовує. На поч. XV ст. логічний трактат Аль-Газалі був перекладений з араб, мови на євр. Відомий також лат. переклад, який на поч. XVI ст. двічі виходив друком у Венеції. Укр. переклад стоїть ближче до араб, оригіналу та до його євр. перекладу, аніж до лат. Проте "Київська логіка" охоплює текст Аль-Газалі не в такій повноті, як лат. варіант. У своїй основі "Л.А." - це виклад формальної логіки Аристотеля. У ній досить широко викладені вчення про поняття і терміни, предикаменти, судження, силогізми, про універсали та логічні доведення. Поява "Л.А." в укр. перекладі в друг. пол. XV ст. була значним кроком вперед у розвитку науки логіки в Україні порівняно з попереднім періодом, коли єдиним джерелом логічних знань була "Діалектика" Йоана Дамаскіна, що давала лише уявлення про систему категорій.

АППЕРЦЕПЦІЯ ( від лат. ad - до; регceptio - сприйняття) - термін, який має декілька значень. Спершу його запровадив Ляйбніц. Поштовхом до цього стало відкриття ним існування малих сприйнять, яких ми не усвідомлюємо, а метою - позначити відмінність між ними і сприйняттями усвідомленими. Головним у філософії Ляйбніца стало визначення: А. є "усвідомлене сприйняття". Інколи як синонім вживалося слово "рефлексія", що йшло від Локка, але воно мало інший зміст, бо Ляйбніц визнавав вроджені ідеї - "необхідні істини". В такому розумінні виникало співставлення двох видів знання: сприйняття зовнішніх речей і сприйняття внутрішніх, вроджених істин. З одного боку, рефлексія це - самосвідомість, з другого, А. - свідомість або рефлексивне пізнання. Такі складні переплетіння термінів містили можливості для їхнього подальшого розвитку. Ідеї Ляйбніца в переосмисленому вигляді перейшли в філософію Канта, але до них додається і суттєво інше. Чиста або первісна А. є трансцендентальна єдність самосвідомості, тобто така, що передує досвіду і утворює можливість апріорного пізнання. Два види знання - емпіричне сприйняття і А. - Кант поєднує в нову структуру, суть якої в наступному: коли б свідомість була не єдиною, а мозаїчною, то окремі властивості об'єкта потрапляли б у різні її незалежні частини і синтез їх став би неможливим, а саме в ньому і полягає пізнання. Синтетична єдність свідомості є, отже, об'єктивною умовою будь-якого пізнання. Нарешті, весь набутий досвід, у свою чергу, стає умовою сприйняття. Це - позиція нім. філософа і психолога Гербарта: маси уявлень, що вже співіснують в індивіді, чинять вплив, притягання або відштовхування на нові уявлення, що надходять ззовні Г. ербарт називає цей процес А. і приписує йому роль, за допомогою якої наявний досвід асимілює всі знову приєднувані уявлення і ставить усе нове у зв'язок зі старим. Найвище із уявлень А. вже не підлягає. У Канта таким було уявлення "Я мислю"; Гербарт вважає, що "Я" не єдина сутність, а точка перетину незчисленних рядів уявлень, котра внаслідок їх зміни постійно пересувається. Такі основні сенси А. Поширена її дефініція в філософських словниках - як залежність сприйняття від попереднього досвіду особистості та її психічного стану тощо - веде походження від Гербарта К. антознавство орієнтується на друге тлумачення - трансцендентальна А. як єдність самосвідомості. В словниках загального вжитку можна зустріти посилання на визначення Ляйбніца.

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

ЕТОС (від давньогрецьк. έύοζ - місце перебування, спільне житло), в подальшому - звичка, звичай, місце проживання людини, вдача, характер, спосіб думання. Поступово усталюється переносне використання слова, внаслідок чого воно починає стосуватися таких змін в людині (під впливом звичаїв, традицій і відповідної поведінки), які стають практичною нормою і внутрішнім законом, формуючи питому людську природу, настільки ж стійку й невідворотну, як і природні закономірності. В античній філософії терміном "Е." спершу позначали природу, стійкий характер того чи іншого фізичного чи соціального явища. Від Сократа походить принципово нове тлумачення, що поряд із традиційною поведінкою людини вирізняє таку, яка ґрунтується на внутрішніх переконаннях і доказах розуму. Аристотель утворює прикметник, яким позначає чесноти характеру (етичні), на відміну від чеснот розуму (діаноетичних). На означення науки, що вивчає етичні чесноти, він вживає іменник "етика", який увійшов до назви його праць: "Нікомаховаетика", "Евдемова етика", "Велика етика". Поряд із таким філософським вживанням слова "Е." зберігалися й інші, ближчі до первинного значення (Е. як незмінний природний характер, темперамент; Е. музичних ладів і стилів ораторського мистецтва). В подальшому стали вдаватися до підкріплення словом "Е." стійких ціннісних характеристик - як індивідуальних, так і колективних ("героїчний Е.", "Е. вірності" і т. ін.). Ці багатоманітні ціннісні Е. сприяють наповненості життєвого світу конкретними моральнісними проявами й сприймаються як безумовні, незалежні від критичної рефлексії. У філософії XX ст. у контексті повороту до онтологічно-екзистенційного осмислення людського буття склалося більш узагальнене поняття Е., що позначає онтологічно й феноменологічно обумовлений характер багатоманітних ціннісних Е. Гайдеггер повертається до первісного значення терміна "Е." як місця проживання людини, її онтологічного світоперебування. У філософській герменевтиці питання про "метанорми" доконечно включає "живий Е." - традиції, звичаї, усталені моральні приписи та відповідну поведінку. В соціології та соціальній психології поняття "Е." також використовується на окреслення найбільш стійкої частини соціальної поведінки, що зумовлена функціонально важливими нормами і цінностями.

Кониський, Георгій (1717, Ніжин - 1795) - укр. церковний і громадський діяч, філософ і письменник. Закінчив КМА (1743), постригся у ченці, од 1745 р. викладав курс поетики. Ввів правила силаботонічного віршування, написав драму-мораліте "Воскресіння мертвих...", яка стала зразком цього жанру в укр. літературі. У 1747 р. став префектом і професором філософії, викладав спершу курс перипатетичної філософії, та невдоволений її змістом, написав новий курс, який викладав у 1749 - 1751 рр. Останній з його філософських курсів, хоча й зберігає у своїй структурі характерні риси барокової схоластики, проте в ньому вже чітко простежується ранньопросвітницька орієнтація автора, що виявляється у насиченні цього курсу філософськими ідеями Ляйбніца, Вольфа, Декарта, Баумайстера, Коперника та ін Н. а посаді ректора Академії у 1751 - 1755 рр. К. викладав курс богословія, складений за Томою Аквінським, розробив новий статут Академії, де орієнтував на вивчення укр. та класичних мов, а також поглиблене вивчення мов європейських, античної культурної спадщини. Од 1755 р. К. - єпископ Могильовський. Перебуваючи у Білорусії, написав низку історичних праць, де аргументовано спростовував вимоги католиків та уніатів на білорус, землі. Всіляко сприяв поширенню й поглибленню освіти, публікував підручники й посібники, заснував у Могильові училище.

[br]

Осн. тв.: "Воскресіння мертвих" (1861); "Слова і речі" (1892).

Шпет, Густав Густавович (1879, Київ - 1940) - рос. філософ, психолог, мистецтвознавець, перекладач. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1905). 31907 р. проживав у Москві, приват-доцент (1910), а в 1918 - 1921 рр. - проф. Московського ун-ту. У 1920 р. організував перший у Росії кабінет етнічної психології. В 1923 - 1928 рр. - віце-президент Рос. академії художніх наук, директор Ін-ту наукової філософії Ф. ілософські погляди зазнали значного впливу феноменології Гуссерля. Концепція Ш. присвячена пошукам першопочатків буття, які він називав "смислами", "ейдосами", "ідеями". Згідно з теорією Ш., дійсність не просто "дається" в досвіді, вона "задана", а віднайти η зміст можна шляхом розкриття інтуїтивних актів людського розуму. Інтуїцію Ш. трактував у дусі раціоналізму Декарта, Спінози і Ляйбніца: інтуїтивне "узріння сутності" можна повністю виразити засобами дискурсивних логічних визначень; розум спершу бачить сутність (смисл) так само безпосередньо, як безпосередньо сприймаються чуттєво дані речі О. посередкування є моментом похідним, це - опис, доведення, інтерпретація. У творі "Внутрішня форма слова" (1927) викладена філософія мови як основа філософії культури, передбачено ряд ідей, актуальних у подальшому розвитку філософії, особливо у герменевтиці як у вченні про тлумачення текстів. Знав понад 17 мов. Багато уваги приділяв перекладу і коментарям творів світової, головним чином, англ. літератури (ІПекспіра, Байрона, Діккенса). Здійснив переклад "Феноменології духа" Гегеля, який було опубліковано в 1959 р. У1935 р. був безпідставно арештований, а в 1938 р. (точна дата не встановлена) розстрілянии»

[br]

Осн. тв.: "Явище і смисл" (1914); "Філософська спадщина П.Д. Юркевича" (1915); "Історія як проблема логіки" (1916); "Свідомість і її власник" (1916); "Нарис розвитку російської філософії" (1922 - 1923); "Внутрішня форма слова" (1927); "Вступ в етнічну психологію" (1927).