скрижалі

scroll

1) юр. показання свідка

2) річ, що може бути доказом

3) доказ, свідчення; ознака; дані

4) твердження; (урочиста) заява; клятвене запевнення

5) відверте визнання

6) pl рел. скрижалі; святе письмо

* * *

1) юp. показання свідка; показання свідків як доказ

2) доказ, свідчення; ознака; дані

3) твердження, (урочист заява; клятвене запевняння; відкрите визнання)

4) pl; peл. скрижалі; священне писання; десять заповідей

1) рел. ( завіту) table of commandments

2)

{skroul}
I. 1. свитък (на стар ръкопис)
2. арх. спираловиден орнамент, волута
3. извита предна част на цигулка и пр., извита рамка на стол
4. завъртулка (на подпис)
5. ост. списък
on the SCROLL of fame между знатните/великите
II. 1. навивам (се), завивам (се)
2. aрх. украсявам с волути

* * *

{skroul} n 1. свитък (на стар ръкопис); 2. арх. спираловиден о(2) {skroul} v 1. навивам (се), завивам (се); 2. aрх. украсява

* * *

скрижал; свитък;

* * *

* * *

scroll [skroul] I. n 1. свитък; свитък на стар ръкопис; on the \scroll of fame между знатните; 2. спирален орнамент, волута (и архит.); 3. хералд. панделка с мото под герб; 4. завъртулка, извивка при писане (особ. на подпис); 5. извитата част на цигулка, рамка на стол и пр.; II. v 1. завивам (се), навивам (се); 2. украсявам с извивки; 3. комп.: to \scroll through text преглеждам текст, местейки курсора нагоре-надолу (наляво-надясно) по текста.

1. n

1) згорток, манускрипт

2) розчерк; завиток

3) архт. спіраль; волюта

4) спіральна камера

5) тех. плоска нарізка

6) список, скрижалі

7) лист, листовне послання

2. v

1) звиватися, скочуватися, як згорток

2) писати на згортку

3) звич. p.p. архт. прикрашати завитками

* * *

1) сувій ( пергаментний); список

2) завиток ( підпису), розчерк

3) apxiт. волюта; завиток; спіраль

4) гiдp. завиток, спіральна камера

5) тex. плоске різьблення

6) головка ( скрипки)

1) скручуватися як сувій

2) писати на сувої

3) apxiт. прикрашати завитками

1) юp. показання свідка; показання свідків як доказ

2) доказ, свідчення; ознака; дані

3) твердження, (урочист заява; клятвене запевняння; відкрите визнання)

4) pl; peл. скрижалі; священне писання; десять заповідей

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).