свою

en\ \ free energy

en\ \ magnetic susceptibility

en\ \ elasticity

символ Ta

en\ \ tantalum

АВТОХТОННА КУЛЬТУРА ( від грецьк. αυτοχδων - корінний, місцевий) - культура, яка розвивається на певній території настільки довго, що вступає в органічний зв'язок з природними умовами цієї території і не вважається привнесеною ззовні. Автохтонною також вважають культуру, що тяжіє до осідлості - на відміну від маргінальної (див. маргінальна культура). А. к. може мати на власній території свою державу, яка легітимізує її автохтонний статус та сприяє її збереженню та розвитку. Історія також засвідчує, що А. к. може входити у простір іншої держави - або як архаїчна форма, що не вважається наразі актуальною, або як елемент у складі імперського культурного угруповання. У цих випадках А. к. має тенденцію до маргіналізації за соціальним статусом, але може зберігати тривалий час свій автохтонний статус у духовному плані.

АГІОГРАФІЯ ( від грецьк.бсуи^ - святий, γράφω - пишу) - література житій святих; жанр духовної біографії людей, по смерті канонізованих церквою, тобто офіційно віднесених нею до лику святих. Адресувалися житія, зазвичай, найширшому колу читачів, котрим мали явити певний моральний взірець, що втілював основні християнські ідеали в їх конкретно-історичному сприйнятті. Специфіку філософського змісту А. можна вбачати в тому, що релігійно-світоглядні настанови й положення теоретичного богослов'я втілюються тут у смислових вимірах індивідуального життєвого шляху людської особистості. Відтак філософічність А. полягає не стільки в прямій репрезентації тих або тих ідей, скільки в морально-духовній категоризації буття, запроваджуваній самим життєвим чином святого. Появу житійної літератури у Київській Русі - спочатку перекладної візантійської, а згодом і власної - датують здебільшого серед. XI ст. Основні пам'ятки А. Києво-руської доби - житія святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба, Києво-Печерський патерик - не лише відбивали особливості давньоруської християнської духовності, а й через свою популярність значною мірою сприяли їх утвердженню в свідомості багатьох поколінь. До визначних пізніших пам'яток А., укладених укр. авторами, відносяться 4-томні "Четьї-Мінеї" св. Димитрія Ростовського.

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

Айєр, Алфред (1910, Лондон - 1989) - англ. філософ. Проф. Лондонського (1946 - 1959), Оксфордського (1959 - 1978) унтів. Позиція А. формувалася під впливом ідей Рассела, Мура, Вітгенштайна, а також Віденського гуртка. В одній з перших кн. "Мова, істина і логіка" (1936) наблизив концепцію логічного позитивізму до традицій англ. ідеалістичного емпіризму та феноменалізму Г'юма - Джеймса Мілля. Пропозиції логіки та математики розглядав як аналітичні (апріорні, необхідні) та відокремлював їх від синтетичних (емпіричних, імовірних) пропозицій науки та повсякденного досвіду. Формулювання традиційних філософських проблем тлумачив як "науково неосмислені", вважаючи, що вони не є ані логічними тавтологіями, ані емпіричними гіпотезами, а виникають внаслідок логічних та лінгвістичних помилок. У центрі уваги А. - принцип верифікації знання в безпосередньому чуттєвому досвіді суб'єкта, що він його розглядав як методологічні вимоги осмислення пропозицій. Мету теорії пізнання А. вбачав у дослідженні підґрунтя достовірного знання і пошуку відповідей на скептичні зауваження. У пізніх працях характеризував свою позицію як "удосконалений реалізм".

[br]

Осн. тв.: "Основи емпіричного знання" (1940); "Мислення і значення" (1947); "Проблема знання" (1956).

АКТИВНІСТЬ ( від лат. activus - дієвий, практичний) - одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб'єкта (особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства в цілому), що відображає міру (рівень) спрямованості його здібностей, знань, навичок, прагнень, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію нагальних потреб, інтересів, цілей, ідеалів. А. здійснюється в індивідуальній, груповій, колективній, масовій, трудовій, політичній, організаційній, управлінській, культурній, дозвільній та інших формах життя суспільства. Як антипод соціальної пасивності, проявляється в діяльності політичних і громадських організацій, рухів, реалізації соціальних ініціатив та ін. Через свою неоднорідність соціальна А. може використовуватися різними суспільними силами і приводити як до позитивних, так і негативних наслідків. Абсолютизація А. виявляється у вигляді формального активізму, запереченні споглядальності, ототожненні смислу життя тільки з активністю суб'єкта. Як наукова категорія, А. застосовується в різних галузях гуманітарного пізнання для дослідження динамізму історичних подій, соціальних проблем особи і суспільства, групової поведінки, політичного життя суспільства.

Анаксимандр з Мілету (бл. 610 - 540 до н. е.) - давньогрецьк. натурфілософ, учень Фалеса. Його праця "Про природу" (назва, можливо, пізніша) присвячена питанням космогонії, космології, походження метеорологічних явищ. Першоосновою всього сущого, за А., є "нескінченне всеохопне" (апейрон), яке розглядається А. не як абстрактний принцип, а як означення (атрибут, а не субстанція). Космогенез, за А., налічує три основні етапи: 1) виокремлення з "нескінченного всеохопного" світового зародка; 2) поділ останнього і поляризація протилежностей (вологе холодне ядро і гаряча вогненна кора); 3) взаємодія й боротьба "гарячого та холодного", що породжує впорядкований Космос. Характеризуючи загальний, космічний хід речей, А. твердить, що з яких елементів вони виникають, у ті самі повертаються при загибелі (бо ж повинні відшкодувати заборгованість і бути засудженими за свою несправедливість у визначений термін часу). Внеском А. в космографію є перша геометрична модель Всесвіту, наочно проілюстрована небесним глобусом; з нього ж започатковуються геоцентрична гіпотеза і "теорія сфер" в астрономії. А. також вперше створив географічну карту, сконструював перший у Греції сонячний годинник та астрономічні інструменти; обстоював ідею походження тварин з води без втручання божественних сил, людей - від тварин іншого виду (на кшталт риб).

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

АППЕРЦЕПЦІЯ ( від лат. ad - до; регceptio - сприйняття) - термін, який має декілька значень. Спершу його запровадив Ляйбніц. Поштовхом до цього стало відкриття ним існування малих сприйнять, яких ми не усвідомлюємо, а метою - позначити відмінність між ними і сприйняттями усвідомленими. Головним у філософії Ляйбніца стало визначення: А. є "усвідомлене сприйняття". Інколи як синонім вживалося слово "рефлексія", що йшло від Локка, але воно мало інший зміст, бо Ляйбніц визнавав вроджені ідеї - "необхідні істини". В такому розумінні виникало співставлення двох видів знання: сприйняття зовнішніх речей і сприйняття внутрішніх, вроджених істин. З одного боку, рефлексія це - самосвідомість, з другого, А. - свідомість або рефлексивне пізнання. Такі складні переплетіння термінів містили можливості для їхнього подальшого розвитку. Ідеї Ляйбніца в переосмисленому вигляді перейшли в філософію Канта, але до них додається і суттєво інше. Чиста або первісна А. є трансцендентальна єдність самосвідомості, тобто така, що передує досвіду і утворює можливість апріорного пізнання. Два види знання - емпіричне сприйняття і А. - Кант поєднує в нову структуру, суть якої в наступному: коли б свідомість була не єдиною, а мозаїчною, то окремі властивості об'єкта потрапляли б у різні її незалежні частини і синтез їх став би неможливим, а саме в ньому і полягає пізнання. Синтетична єдність свідомості є, отже, об'єктивною умовою будь-якого пізнання. Нарешті, весь набутий досвід, у свою чергу, стає умовою сприйняття. Це - позиція нім. філософа і психолога Гербарта: маси уявлень, що вже співіснують в індивіді, чинять вплив, притягання або відштовхування на нові уявлення, що надходять ззовні Г. ербарт називає цей процес А. і приписує йому роль, за допомогою якої наявний досвід асимілює всі знову приєднувані уявлення і ставить усе нове у зв'язок зі старим. Найвище із уявлень А. вже не підлягає. У Канта таким було уявлення "Я мислю"; Гербарт вважає, що "Я" не єдина сутність, а точка перетину незчисленних рядів уявлень, котра внаслідок їх зміни постійно пересувається. Такі основні сенси А. Поширена її дефініція в філософських словниках - як залежність сприйняття від попереднього досвіду особистості та її психічного стану тощо - веде походження від Гербарта К. антознавство орієнтується на друге тлумачення - трансцендентальна А. як єдність самосвідомості. В словниках загального вжитку можна зустріти посилання на визначення Ляйбніца.

Арендт, Ганна (1906, Лінден - 1975) - нім. філософ. Здобула грунтовну освіту у Берліні, Марбурзі, Фрайбурзі, Гайдельбергу. Ясперс був керівником захищеної нею у 1928 р. докт. дис. з філософії "Поняття любові у Августина", написаної під впливом її головного вчителя і друга - Гайдеггера. Працювала у Берліні, Парижі, а з 1941 р. - в США, де вона, отримавши громадянство, викладала в ун-тах Принстона, Нью-Йорка, Чикаго. У своїх працях А. всебічно досліджує головні для її політичної філософії та антропології проблеми - передумови та способи функціювання політичної дії та досвід її руйнування тоталітарними режимами, які є кризовими феноменами модерного суспільства, втіленням абсолютного зла, знищенням людини як політичного суб'єкта. З цієї точки зору А. вважає фашизм та сталінізм словами-синонімами для означення структурно-ідентичних суспільств, в яких суб'єкти не просто перестають бути політичними суб'єктами, а втрачають навіть саму здатність усвідомлювати свою провину. Аналізуючи вічну для політичної філософії проблему взаємовідношення влади та насильства, А. підкреслює тернистий шлях утворення політичної влади, адже тиранія - це "комбінація насильства та відсутності влади". В кн. "Становище людини", написаній під переважним впливом Гайдеггера, А. прагне систематично обґрунтувати феноменологію людської діяльності, а також наповнює новим змістом такі традиційні поняття політичної філософії, як "влада", "насильство", "справедливість". Вона філософськи обґрунтовує тезу про те, що дію та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї О. собливістю становища сучасної людини, за А., є взаємозв'язок її публічного та приватного життя. Руйнування останнього через відсторонення від ідеологічних цінностей призводить, зрештою, до їх всеохопного панування у вигляді тоталітарних режимів. Творчість самої А. вирізняє тісний взаємозв'язок особистісного досвіду та мислення. На думку Йонаса, мислення було її пристрастю.

[br]

Осн. тв.: "Походження тоталітаризму" (1951); "Про насильство" (1970); "Людська ситуація" (1971); "Життя розуму" (1971).

Беме, Якоб (1575, Альтзайденберг - 1624) - нім. релігійний філософ і містик Н. ародився в селянській сім'ї. Від 1599 р. громадянин і член шевців м. Герліца. Переломними стали 1600 і 1610 рр., коли у стані осяяння Б. відкрився внутрішній зміст речей і сенс буття. Прагнув до оновлення релігії й церкви і тому зазнавав утисків з боку ортодоксального лютеранства. Наскрізна тема творів Б. - походження й кінцева мета світу (Космосу) та людини. Основні складові вчення - теософія, космософія, антропософія, христософія. У баченні Бога розійшовся як із тогочасними філософами, так і теологами. Вважав, що Богові передує до-буття, "безґрунтовне", або "вічне ніщо", що є водночас і "вічним початком", який породжує Трійцю та духовний універсум О. станній, у свою чергу, породжує світ і людину. Всупереч маніхейству і гностикам Б. вважав, що світло і пітьма перебувають одне в одному, що Бог світлого світу і Бог темного світу - це один і той самий єдиний Бог. Космічна катастрофа (падіння Люцифера) зумовлює, згідно з Б., антропологічну - падіння богоподібно-цілісної, андрогенічної першолюдини та перетворення її на земну, "згущено-фізичну" плотяність і розділеність на дві статі. Б. - христоцентрист, для якого Христос - це "Серце Бога" і "Новий Адам", батько нової, народженої в Дусі, людини (і нового, відродженого в Дусі, людського роду). Захопленими шанувальниками Б. були Декарт, Ляйбніц, Ньютон, Шеллінг, Гегель, Сковорода, В. Соловйов, Бердяєв. Перекладачем творів Б. був вихованець КМА Гамалія.

[br]

Осн. тв.: "Аврора, або ранкова зоря на світанні" (1612); "Шість теософських пунктів" (1620); "Про народження й означення усіх сутностей" (1622); "Велика таємниця, або тлумачення першої Книги Мойсея" (1623); "Христософія, або шлях до Христа" (1624).

БЛАГО - загальне поняття для позначення того, що втілює позитивний ціннісний зміст. Згідно з основоположним розрізненням Аристотеля, Б. "звуть або те, що є кращим для кожного сущого, тобто дещо за самою своєю природою гідне обрання, або те, що робить благими інші причетні до нього речі, тобто ідею Б." ("Велика етика"). Аристотель втілює в філософській традиції перший із позначених ним способів тлумачення Б., а Платон і його послідовники - останній З. аПлатоном, Б. ототожнюється з вищим ступенем в ієрархії світового буття; у філософії Середньовіччя, що опрацьовує надбання Античності в дусі християнського світорозуміння, набуває розвитку поняття "вище Б." (лат. summum boпшп), що його уособлює Бог як джерело усіх Б. та доконечна мета людських прагнень. У свою чергу, аристотелівське розуміння Б. від початку містить ідею множинності конкретного Б., що відповідає різноманіттю видів і форм сущого; звідси акцент на розсудливості як здатності "приймати вірні рішення у зв'язку з Б. і корисністю... для доброго життя" ("Нікомахова етика"); розвиток цього уявлення розгортається від поняття "фронезис" в Аристотеля до сучасних теорій дискурсу (Апель, Габермас та ін.). Своєрідним корелятом "вищого Б." у рамках даного розуміння постає поняття "загальне", або "спільне" Б. Воно відсилає, зокрема, до сфери соціально-політичного, економічного, господарського життя як царини загальнолюдських прагнень та інтересів. У Новий час спостерігається виразна редукція Б. до корисності (див. утилітаризм); разом з тим актуалізується роль людського суб'єкта у визначенні Б. як того, що відповідає його - суб'єкта - істотним потребам (Гоббс та ін.). З іншого боку, перегляд традиційної для Середньовіччя релігійно-онтологічної концепції Б. дає підстави для категоріального розмежування Б. і добра. У XIX - XX ст. сфера філософського застосування поняття "Б." звужується; воно підлягає аналізу у зв'язку з категорією цінності (Шелер та ін.). В останні десятиліття традиційна тема ототожнення Б. і буття набуває актуальності у зв'язку із загостренням екологічної проблематики, посиленням уваги до буттєвих підвалин людського існування.

ВЗАЄМОДІЯ - філософська категорія, яка відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану. Дія кожного об'єкта на інший об'єкт зумовлена як власною активністю об'єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об'єкта на дію інших об'єктів ("відгук" або "обернена дія") Ф. ундаментальне значення категорії В. для філософії і наукового пізнання зумовлене тим, що вся людська діяльність у реальному світі, практика, саме наше існування і відчуття його реальності (неілюзорності) ґрунтуються на різноманітних, передусім предметних В., які людина здійснює і використовує як засіб пізнання, знаряддя дії, спосіб організації буття. Спілкування, праця, володарювання, любов, гра є різними способами В. людини із світом та з іншими людьми. В історії філософії і науки категорія "В." набула істотного значення вже в Античності, передусім в космологічних концепціях (вчення Емпедокла, атомістика Демокрита й Епікура тощо). Однією з перших концепцій В. було вчення Геракліта про протилежності і боротьбу між ними. В філософії і природознавстві Нового часу провідне місце посідає ідея механічної В., що визначається законами механіки Ньютона. Поряд із цим виникли філософські вчення, що прагнули подолати механіцизм і спиралися на більш глибоке розуміння В. (монадологія Ляйбніца, натурфілософія ІПеллінга і Гегеля). Гегель підкреслив діалектичний характер В., відносність протиставлення активного і пасивного компонентів, причини і наслідку в процесі В. Поєднання гегелівської ідеї про фундаментальну роль протиріччя в світовому процесі із розумінням протиріччя як "взаємодії протилежностей" (Енгельс) привело до тлумачення В. як джерела саморуху і розвитку Н. аука XX ст. виявила широкий спектр різних типів В., які мають істотно немеханічний характер. У сучасній науці категорія "В." набула статусу одного з кардинальних принципів опису і пояснення явищ, задаючи парадигму побудови наукових теорій і наукової картини світу. (Напр., чотири фундаментальних типи В. у фізиці визначають багатоманітність усіх відомих фізичних явищ.) Це стосується не лише природознавства, а й соціогуманітарних наук. Поняття "соціальна В." і відповідна "парадигма взаємообміну" є центральними для низки соціологічних теорій XX ст. Особливого значення набуває мовно-комунікативна В., комунікація як засаднича в усіх видах соціальної В. і суспільного буття в цілому (комунікативна філософія Апеля, Габермаса, Риделя та ін.).

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК - філософська категорія, яка виражає спосіб існування сукупності об'єктів (явищ, предметів, процесів, подій тощо), коли стан (властивості, зміна) кожного з об'єктів зумовлює (чи здатен зумовлювати) стан (властивості, зміну) інших об'єктів і, в свою чергу, зумовлений (чи може бути зумовленим) ними, залежить від них. В. слід відрізняти від взаємодії, яка властива стану динамічних змін, взаємної активності об'єктів. Тоді як В. може мати місце між об'єктами, що знаходяться в стані спокою, рівноваги, стабільності. Категорія В. охоплює значно ширший клас взаємозалежностей, ніж категорія взаємодії. Остання позначає одну з важливих форм актуалізації (реалізації) В., проте існує багато об'єктів, для яких суттєва категорія В., але неможливо визначити поняття взаємодії. В. певного типу можливий між двома чи декількома об'єктами, в конечній чи безконечній сукупності об'єктів. У філософських вченнях, де домінує принцип монізму і де існує єдина визначальна сутність, яка зумовлює всі інші речі, В. набуває універсального характеру, охоплюючи все існуюче, універсум. Категорія В. є опозицією до ідеалізації ізольованого об'єкта, дозволяючи подолати обмеженість цієї ідеалізації.

Вишенський, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля - між 1621 - 1633) - укр. письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. В. - представник містико-аскетичного напряму в укр. філософській думці кін. XVI - поч. XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя В. вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку В., через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в т.ч. від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі В. надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукр. думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень В. про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. В. - прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукр. народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

[br]

Осн. тв.: "Книжка"; "Краткословньш ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого латьінина з глупнм русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Йову Княгиницкому"; "Позорище мисленное".