розумію!

Щербацький, Григорій (Георгій) (1725, с. Рогозів Переяславського полку - бл. 1754) Народився в козацькій родині, небіж Київського митрополита Тимофія Щербацького (1748 - 1757). У 1737 - 1747 рр. Щ. вчився у КМА, в 1749 - 1752 рр. викладав там поетику, риторику, грецьку мову та філософію А. втор п'єси під назвою "Трагедокомедія, нарицаемая Фотий...". Філософський курс Щ., прочитаний ним упродовж 1751 - 1752 рр., відзначається яскраво вираженою картезіанською спрямованістю, орієнтацією на підручник послідовника Декарта проф. Сорбонни Турхоція. Цей курс складається з логіки, метафізики, фізики й етики. У своїх розмірковуваннях Щ. спирається не на досвід і спостереження, а на розум і самосвідомість. В основу філософського мислення кладе принцип очевидності, який передбачає необхідність перевірки будьякого знання з допомогою природного світла розуму або світла філософії. Під останнім ІЦ. розуміє ясні й виразні ідеї С. еред них він виокремлює ідею Бога, ідею істинного й хибного тощо. Абсолютно безсумнівним вважає твердження "мислю, отже, існую". Визнаючи необхідність чуттєвого досвіду, Щ. вважає його радше джерелом помилок, аніж підґрунтям для віднайдення істини І. стина, на його думку, осягається з допомогою єдиного правильного методу, яким є дедукція, що уможливлює виведення й обґрунтування вроджених ідей В. одночас Щ. вважає - для здобуття істини шляхом дедукції необхідна інтуїція, тобто пов'язане з природним світлом розуму глибинне розуміння істини, миттєве осяяння, що досягається завдяки відкритості людської самосвідомості стосовно Бога, який і є гарантом об'єктивної значущості людського мислення. Субстанцію Щ., як і Декарт, поділяє на мислячу (непротяжну й неподільну) і тілесну (протяжну і нескінченно подільну) Н. а відміну від інших професорів КМА, Щ. розуміє матерію не як складник (compositum) з матерії і форми, а як субстанцію. Щ. відходить від традиційного для викладачів КМА гілеморфічного уявлення про основу речей як про хаотичний субстрат природи і, перетворюючи матерію на форму, надає їй здатності до визначення. Картезіанські впливи помітні також у його інтерпретації простору, хоча загалом, подібно до схоластів, він розуміє простір як корелятивне відношення між тілами. Філософський курс Щ. дає змогу побачити, як в укр. думці пер. пол. XVIII ст. відбувалася рецепція європейського раціоналізму.

[br]

Осн. тв.: "Трагекомедія, нарицаемая Фотий, т.е. об отступлении западной церкви от восточной" (1749).

Бистрицький, Євген Костянтинович (1948, Плявіняс, Латвія) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Докт. філософських наук (1991). Од 1989 р. - зав. відділом Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження". Коло наукових інтересів - розробка філософської концепції розуміння як альтернативної класичній теорії пізнання (розуміння тлумачиться як феномен практичної свідомості, як культурно-історичнапередумова осмислення загальних, пізнавальних значень); аналіз "онтологічного повороту" (при розгляді проблем людини та культури); дослідження проблематики, що стосується легітимації політичного режиму укр. незалежності як культурполітичного феномена, а також методологічних принципів осягнення посткомуністичної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Наукове пізнання і проблема розуміння" (1986); "Загадка людського розуміння" (1991); "Буття людини в культурі: Досвід онтологічного підходу", у співавт. (1991); "Феномен особистості: Світогляд, культура, буття" (1996); "Чому націоналізм не може бути наукою" (1994); "Феномен української культури" (1997), у співавт.; "Політична філософія посткомунізму: горизонти методології" (1995).

ГЕРМЕНЕВТИКА (грецьк. έρμηνετικη, від έρμηνεω - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головно, на поч. XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення. Її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Елемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу С. тан справ, коли проблематика Г. і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали Г. у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан.Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій нім. романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває Г. як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі Г. розробляється в річищі методологічних пошуків нім. історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона - як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) - включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Г. набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, Г. Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання - принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною Г." Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) Г. започаткувала нову фазу свого розвитку. Її центральна проблема - проблема розуміння - була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія - як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Г. фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше - "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття-у-світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. герменевтика філософська). Г. у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида.

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

Енгельс, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія - 1895) - нім. мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом) С. подвижник і друг Маркса. На відміну від нього Е. прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Е. мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на поч. 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Е. між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Е. було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" - про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Е. - його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Е. зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Е. є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Е. продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (напр., "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Е. аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Е. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Е. критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, - як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства - всезагальне виборче право. Е.-вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Е. дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст - заміну приватної власності суспільною). Е. - видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Е. припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Е., слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

[br]

Осн. тв.: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (напис. 1873 - 1883 рр., опубл. 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886).

ІНТЕЛЕКТ ( від лат. intellectus - пізнання, розуміння, розсудок) - термін для означення вищої пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно чуттєвих форм пізнання. Призначення І. - створювати порядок із хаосу через приведення у відповідність до індивідуальних потреб об'єктивних параметрів реальності. Термін "І." являє собою лат. переклад давньогрецьк. поняття нус (розум) і за своїм смислом близький до нього. Цьому поняттю належить вагома роль в історії філософії, особливо європейської. Саме виникнення європейської культурної традиції пов'язане із розрізненням хаосу та Космосу, Космосу та логосу, аполлонівського та діонісійського начал. Розвиток філософії на теренах Європи завжди характеризувався виразною раціоналістичною орієнтацією (при усій різновекторності та багаторівневості розуміння природи інтелекту, що відповідає, зрештою, принциповій неоднозначності та суперечливості людського єства). У схоластів термін "І." вживається для позначення вищої пізнавальної здатності понадчуттєвого осягнення духовних сутностей на противагу розуму як більш низькій пізнавальній здатності. У Канта І. (як розсудок) є "здатністю утворювати поняття", а розум - здатністю утворювати метафізичні ідеї, які виконують щодо пізнання лише регулятивну функцію. Проте метафізична доба європейської гуманістики завершилася кризою; ідеали розуму, істини, добра і краси, як самоочевидні, не змогли забезпечити справжнє самоздійснення людини. Ця криза призвела до необхідності осмислення нової онтології безпритульності, невпевненості, самотності, відчуження. Видатні мислителі XIX - XX ст. запропонували різні філософські варіанти потрактування буття людини у світі та буттєвого статусу І. їх об'єднавчим моментом є усвідомлення незвідності людського буття до будь-якої форми сущого, а духовного пошуку - до самосвідомості (див. Ніцше, К'єркегор, Фройд, Гайдеггер).

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

КОНЦЕПТ ( від лат. conceptus - поняття) - 1) Термін середньовічної схоластичної філософії і логіки, що позначав загальне в одиничних предметах, на основі якого виникає поняття, виражене словом. У дискусіях про універсали концептуалісти заперечували існування загальних понять незалежно від окремих речей. Але на відміну від номіналістів, котрі трактували загальне лише як ім'я і ніщо більше, концептуалісти проголошували, що загальне в окремих предметах не є тільки одне ім'я, а й значення цього імені (voxet significatio). Концептуалісти твердили, що в одиничних речах існує дещо спільне, загальне, на основі чого в розумі виникає К. - особливе загальне поняття, виражене словом Ц. е загальне, виражене К. (роди і види), існує лише в розумі, а не в самій дійсності, воно не має самостійної онтологічної реальності. Родоначальником концептуалізму і творцем терміна "К." був Абеляр. У новій філософії проблемами К. займався Локк, який пояснював походження універсалій діяльністю розуму О. станній із подібності, що спостерігається між речами, робить передумову для утворення абстрактних загальних ідей і встановлює їх у розумі разом з відповідними їм назвами. У сучасній філософії під К. розуміють поняття - ідею, що містить у собі певний підхід до дійсності Р. озгортання змісту К. у системі суджень утворює концепцію. 2) У логічній семантиці - смисл імені, інтенційні значення імені (знака), або інтенсіонал. У сучасній семантиці замість терміна "поняття" вживається термін "К.", який знаходиться у тому ж категоріальному ряду, що й термін "значення слова". Однак якщо значення слова розглядається в системі мовних зв'язків, то К. - у системі логічних відношень і форм, котрі досліджуються як у мовознавсті, так і в логіці.

РАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. rationalis - розумний) - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи Р. вже містяться у філософії Парменіда і Платана. Як цілісна гносеологічна система Р. виникає в XVII - XVIII ст. внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники Р. цієї доби - Декарт, Спіноза, Вольф Р. аціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення Р. розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити Р. і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак Р. Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX ст. за ігнорування Р. чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

РЕАЛІЗМ (лат. realis - суттєвий, дійсний) - філософське вчення, згідно з яким загальне має статус об'єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. В середньовічній думці Р. поряд з концептуалізмом і номіналізмом входить до трьох основних теоретичних течій, що виникли в процесі дискусії стосовно центральної проблеми схоластичної філософії - проблеми універсал ій. Вихідною точкою дебатів стали питання, що були сформульовані неоплатоніком Порфирієм у праці "Вступ до "Категорій" Аристотеля": 1) Чи існують роди і види самостійно, або ж тільки у мисленні? 2) Якщо вони існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі? 3) Чи мають вони в останньому випадку самостійне буття, або ж існують у тілесних речах? За Томою Аквінським, універсали можуть мати троїсте існування: ante rem (до речі, тобто в Божественному розумі), in ге (в самій речі) і post rem (після речі, в людському розумі). Залежно від визнання того чи іншого існування загальних понять у філософській думці склалися напрями: Р., концептуалізм та номіналізм. Р. визнає самостійне існування універсалій. Філософські принципи Р. започатковані у вченні Платона про ідеї як первісну реальність. Ця точка зору була поширена в патристиці, де вплив ідей платонізму був досить значним; згодом вона стає панівною у схоластичній філософії. Виходячи з платонізму (і неоплатонізму), Р. стверджував, що чим загальнішим є поняття, тим реальнішим є його існування як самостійної сутності. Обґрунтовуючи догмат про Божественне творіння, Августин виходить з того, що одвічні ідеї-образи знаходяться у розумі надприродного Бога-творця, а конкретні одиничні речі - лише недосконалі копії першообразів. Послідовниками християнського Р. в період ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, філософи Шартрської школи. Всі вони вважали, що "роди" і "види" є ідеальними прообразами, згідно з якими Бог створив усі одиничні предмети й істоти. Істинність останніх залежить від ступеня відповідності ідеальним прообразам Божественного інтелекту. За доби середньої схоластики платонівська орієнтація, що панувала у християнській свідомості у попередні часи, поступово змінюється на аристотелівську. Її філософським речником став Тома Аквінський. На відміну від крайнього Р., який обстоював трансцендентність ідей, поміркований Р. наголошував на їх іманентності речам. Тобто універсали існують як до речей - у Божественному розумі, так і в речах (бо останні створені Богом), так і після речей, тобто в поняттях людського розуму, що відкриває їх у створеному Богом світі. Ці зміни і коливання у теоретичній течії Р. були обумовлені змінами в світогляді, впливом номіналізму, релігійними потребами, пошуками переконливих засобів вирішення суто філософської проблеми співвідношення загального і одиничного. В сучасній філософії однією з провідних тенденцій є застосування терміну "Р." до концепцій, у яких стверджується, що об'єкти знання існують поза нашою свідомістю. До важливих напрямів Р. XX ст. відносяться: історичний матеріалізм, неореалізм, неотомізм, нова онтологія (змістом якої є метафізичний Р.) З. начний внесок до осмислення проблематики сучасним Р. зробили феноменологія і екзистенціалізм.

САМОІДЕНТИЧНІСТЬ ( від лат. identicus - той самий, тотожний) - збереження самості явища у процесі змін форм його існування, самототожність процесу, що розвивається. Якщо виходити з розуміння тотожності як абстрактної, то тотожність і зміни (розвиток) є несумісними, а проблема С. набуває рис суб'єктивної псевдопроблеми. Коли ж розуміти тотожність як конкретну, то феномен С. постає як реальна проблема, що існує з часів міфології, буддизму, неоплатонізму і гностицизму - як проблема перевтілення, що в такій формі дожила й до нашого часу. Лоський, розглядаючи тему С. людини, зокрема у її можливих радикальних метаморфозах, аж до перевтілення, ввів поняття "субстанційного діяча", розуміючи під цим надчасову і надпросторову активну істоту, що "непорушно стоїть" над часом і простором як "одне і те ж тотожне "Я". У сучасній філософії С. постає як проблема механізмів соціокультурної ідентифікації В. иявлено декілька таких механізмів І. ндивідуальна ідентифікація може реалізовуватися як "примус загального" (Адорно) під впливом "орієнтованих на ідентичність" соціальних рухів (ідентичність нації, класу, соціальних ролей та ін.), тобто зводитися до уніфікації, стереотипізації, омасовлення. Цей механізм функціонує як "стадний конформізм" (Фромм), у якому людина намагається задовольнити потребу відчувати свою С. специфічним чином - в уподібненні себе до "всіх" шляхом розчинення своєї індивідуальності у ширшому загалі й ототожнення себе з ним ("Я людина", "Я протестант", "Я бізнесмен" та ін.). В іншому аспекті ідентичність "Я" виступає як незалежність індивідів від ідентифікуючого тиску рольових алгоритмів і репресивних впливів, які виснажують цю ідентичність. Це ідентичність емансипованої суб'єктивності, що означає постійну можливість вільного вибору (Сартр) і функціонує як індивідуальне самовизначення себе як унікальної істоти, що протистоїть іншому світові. В умовах інтеграції і водночас атомізації сучасної технічної цивілізації актуалізується проблема співвідношення індивідуальної і колективної ідентифікації, зростає намагання подолати як "статичне", так і "емансипативне" розуміння ідентичності. Ця проблема є чи не головною темою праць Габермаса, Гесле, Рикера, Козловського та ін., а до них - Ортеги-і-Гассета. Зокрема, Козловський зазначає, що індивідуальна ідентичність зберігається лише завдяки метаморфозам "Я", одночасно культурна ідентичність має бути здатною до змін і не бути примусовою для її членів, котрі можуть розгортати в її межах свою власну суб'єктивність. Щодо механізмів забезпечення С. у цьому випадку, то мають місце посилання на особливу роль комунікацій, взаємоузгодження, консенсус та інші чинники. Проблема С. може розглядатися як важливий компонент проблеми оновлення. Її вивчення має важливе методологічне значення для суспільної теорії і практики, особливо у ситуаціях перехідних і межових станів, а також для сучасного наукового пізнання взагалі (при вивченні еволюційних і катастрофічних процесів, у синергетиці, в системно-організаційних методологіях, геронтології і танатології та ін.).

ТЛУМАЧЕННЯ - одне з понять, яким позначається смислотворча діяльність у культурі. Т. охоплює процес розуміння та його результат (трактування), а також відповідне подання та обґрунтування Е. тимологічно пов'язане зі словом "тлум" - натовп, гурт, загал, що зумовило його первинне значення: пояснення чогось "іншого" (відмінного від повсякденності та звичаєвості), що здійснюється публічно й призначається для цілої спільноти З. огляду на це, Т. вимагає посередництва обізнаного інтерпретатора та особливої ритуальності. Значимість і ступінь "закритості" того, що треба зрозуміти, визначають міру публічності Т. та ієрархічний статус посередника, який має не лише зрозуміти приховані смисли, а й зробити їх осяжними для всієї профанної спільноти. Як загальне цілісне поняття Т. було засвоєне від доби Античності подальшою герменевтичною традицією, спрямованою насамперед на осмислення сакральних текстів (екзегеза Святого Письма, кабалістика, протестантська теологія); останні пов'язували Т. з божественним натхненням, або просвітленням, що спиралося, одначе, на певні принципи й техніки інтерпретації. З розвитком герменевтики сфера її застосування десакралізується - виникають юридична та історична герменевтики, філологія, філософська герменевтика, завдяки чому поняття, що описують складний процес смислотворення уточнюються й розмежовуються. У філософії термін "Т." може виступати синонімом до екзегези, інтерпретації, розуміння, пояснення. Це пов'язано зі становленням філософської герменевтики (див. герменевтика філософська). Т. досить часто вживається у філософсько-герменевтичних текстах Дильтея, Гайдеггера, Гадамера, Рикера на позначення нерозрізненої цілості всього смислотворчого процесу, при цьому Т. не надається визначальної методологічної чи екзистенційної значущості. Т. розглядається як проміжний процес, що супроводжує розуміння і відрізняється від інтерпретації довільністю (аж до залучення інших форм знаковості). Завдяки варіативності Т. сприяє розширенню горизонту бачення "Іншого" та подальшому поглибленню розуміння.

Ясперс, Карл (1883, Ольденбург - 1969) - нім. філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в ун-тах Гейдельберга і Мюнхена, медицину - в ун-тах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В1908 - 1915 рр. працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 р. - проф. філософії Гейдельберзького ун-ту, в 1937 - 1945 рр. був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 - 1961 рр. - проф. філософії Базельського ун-ту. За Я., філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Я. буття має потрійне значення: 1) предметне буття або "буття-у-світі"; 2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою; 3) трансценденція як "охоплююче" - незбагненна межа будь-якого буття і мислення. У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції: 1) мислення перед лицем "буття-усвіті" як "орієнтація у світі"; 2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції"; 3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Я., не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Я., є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Я. вичленовує різні рівні людського "Я": 1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи; 2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої; 3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Я., дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Я. набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим-собою-буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Я., є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Я., існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Я. намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу Н. а його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Я., створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII - III ст. до н. е.), або "вісьової епохи" - епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.

[br]

Осн. тв.: "Психологія світоглядів" (1919); "Духовна ситуація часу" (1932); "Філософія". У З т. (1931 - 1932); "Ніцше і християнство" (1946); "Про європейський дух" (1946); "Про істину" (1947); "Витоки історії і її мета" (1948); "Філософська віра" (1948); "Розум і екзистенція" (1949).

eng: financing activitis

deu: Finanzierungstätigkeit f

у вузькому розумінні діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позичкового капіталу, тобто діяльність, пов’язана з фінансуванням підприємства. У широкому розумінні під фінансовою діяльністю розуміють усі заходи, пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням, примноженням (збільшенням вартості) та поверненням. Фінансова діяльність з такого погляду включає весь комплекс функціональних завдань, пов’язаних з фінансуванням підприємства, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності.

АБСТРАКЦІЯ ПОТЕНЦІЙНОЇ ЗДІЙСНЕННОСТІ - одна з основних концепцій математики і логіки (конструктивних логіко-математичних теорій). Будучи різновидом абстракції здійсненності, що полягає в абстрагуванні від реальних меж конструктивних можливостей людського інтелекту, зумовлених об'єктивними - просторово-часовими і матеріально-енергетичними - обмеженнями, вона припускає незалежність процесу побудови об'єктів від об'єктивних умов його реалізації, причому, її можна розуміти не тільки у тому значенні, що припускається абстрагування від об'єктивних умов побудови (тобто від зазначених вище об'єктивних обмежень), а й у тому, що ці умови припускаються завжди здійсненними. У цьому плані А.п.з. дає можливість під побудовою об'єкта розуміти не тільки практично здійснювану за даних об'єктивних умов побудову, а й побудову потенційно здійсненну, тобто здійсненну у припущенні, що після кожного кроку процесу побудови об'єкта існують об'єктивні умови для виконання кроку наступного. А.п.з. дає можливість розглядати об'єкти, ігноруючи (чи обминаючи) питання про їх реалізацію і враховуючи лише можливості їх побудови у тому розумінні, що існує ефективний (конструктивний) спосіб (алгоритм, процедура, метод тощо) такої побудови.

Августин, Аврелій (354, Тагаста - 430) - християнський теолог, філософ, представник західної патристики. А. систематизував християнське віровчення, використовуючи принципи неоплатонізму. Філософська позиція А. теоцентрична, проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Природно-людський світ створений Богом, залежить від його всемогутньої волі. Протиставлення Бога і природи конкретизується А. у проблему вічності і часу: вічність є атрибутом Бога, а час - його творінням. Час осмислюється через минуле, теперішнє і майбутнє, де минуле і майбутнє осягаються через теперішнє. Людина, перебуваючи у плинному світі і сама змінюючись, має постійно пам'ятати про вічність і прагнути до неї. Душа людини визначається А. як нематеріальна, розумна, безсмертна сутність, що має початок, але не може мати кінця. Основні функції душі: мислення, пам'ять, надія, воля, управління тілом. Визначальною є воля, тому і віра повинна домінувати над розумом. А. висунув гасло: "Віруй, щоб розуміти!". Для обґрунтування пріоритету віри він розрізняє знання та мудрість. Знання навчає користуватися речами, мудрість орієнтує на вічність, духовні об'єкти, осягнення добра і зла. Людина повинна підкоряти знання мудрості, бо вищою її метою є спасіння душі, служіння добру. Важливим досягненням А. було створення філософії історії, осмислення з християнської точки зору єдності людської історії. Історія розглядається як боротьба "двох Градів": "Граду Божого" - церкви та Божих обранців і "Граду земного" - світської держави, яку А. називає "організацією розбійників". Розуміючи людину як "внутрішню людину", як життя її душі, А. намагається осмислити її через історичність, "часовість". Історичність та психологізм в розумінні людини, динамізму її становлення і розвитку були значними нововведеннями А., порівняно з Античністю. Для Середньовіччя А. був незаперечним авторитетом в питаннях теології та філософії

БОГ - вищий, надприродний об'єкт філософської і релігійної думки та основний предмет релігійного культу. Наділений якостями абсолютного суб'єкта, якому властива абсолютна досконалість, найвищий розум, всемогутність, духовність, всезнання, самодостатність, вічність, всеблагість, безмежність, незбагненність для розуму, єдиність (у монотеїстичних релігіях). В історії філософії та релігієзнавства вчення про Б. набувало форм теїзму, пантеїзму й атеїзму. Незбагненність Б. для розуму пов'язана з глибокою таємницею, що оточує існування Б. та слугує підставою для нескінченного пізнання Б. Єство Б. позбавлене будьякої матеріальності і наділене самобутністю, тобто не має якоїсь причини свого буття. Благість - невіддільна риса Б., котра передається людині. Решта якостей визначає всеосяжність буття Б. у світі. Юдаїзм і християнство розуміють Б. як вічне, нескінченне, несотворенне Суще, яке є творцем Всесвіту та всього існуючого в ньому. У християнстві Б. один за сутністю і троїстий у своєму бутті: він є Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. В ісламі Б. розглядається не як Отець, а як безособове Суще, на ім'я Аллах. У давньоінд. релігійній і філософській літературі Б. має ім'я Врагман Я. к абсолютна повнота буття і гранична довершеність, Б. втілює в собі вічні і безумовні цінності: добро, красу, істину, свободу, безсмертя. В ортодоксальній релігійній свідомості Б. мислиться як трансцендентальна щодо світу Сутність. У філософії пантеїзму Б. іманентний природі, зливаючись із нею в нероздільне ціле. Довести буття Б. раціональним способом, спираючись на розум і логіку, виявилося неможливим ні для теології, ні для філософії.

ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО - взаємообумовленість розуміння елементів якоїсь ситуації загальним усвідомленням цієї ситуації,ї навпаки; оскільки і саме загальне усвідомлення визначається з'ясуванням його компонентів. Г. к. розривається, якщо припустити один з аспектів ситуації напередвідомим і потім, використавши його як передпосилку розуміння загальної ситуації, повернутися до його перевірки на новому рівні усвідомлення. Через таку багаторівневість Г. к. відрізняється від "логічного кола". Термін "Г. к." був уведений у XIX ст Ш. ляєрмахером і використовувався представниками герменевтики (зокрема Гадамером) в контексті розкриття гносеологічної ролі традиції як регулятивного чинника інтерсуб'єктивного досвіду. За такого підходу евристичним є розв'язання Г. к. шляхом потенціювання або актуалізації цілого чи його частин у процесі розуміння певних ситуацій. Загалом Г. к. є свідченням того, що герменевтичний процес розгортається поступенево, тобто передбачає перспективу подальшого розкриття ситуації, яка підлягає усвідомленню.

ГУМАНІЗМ ( від лат. humanus - людський, людяний) - система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, η самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність - нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. - культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого - використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін В. иникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV - поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.