розгортання

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

АКСІОМА (грецьк. άξιωμα - положення, що вважається справедливим) - вихідне твердження наукової теорії, котре приймається за істинне без його доведення. Аксіоматичний статус висловлювань теорії може обумовлюватись або їх самоочевидністю (а, отже, відсутністю потреби в їхньому обґрунтуванні), або їх граничним характером, тобто відсутністю в даній теорії більш фундаментальних положень, на підставі яких можна було б одержати зазначені висловлювання за правилами виводу цієї теорії. Логіко-методологічні функції А. полягають насамперед в окресленні через задану систему А. предметних меж теорії. Дотримання цих меж у процесі міркувань дозволяє уникнути позапредметного застосування тієї чи тієї теорії, котре призводило б до парадоксів. З іншого боку, будучи граничними положеннями теорії, А. є базовими підставами для розгортання теоретичної системи та доведення всіх її похідних істин (теорем). Завдяки наявності А. стає можливим доведення як логічна операція, бо коли б у теорії не існувало граничних підстав, то процедура обґрунтування будь-якої теореми перетворилася б на нескінченну. Звичайно за А. вибирають такі твердження теорії, про які наперед відомо, внаслідок їхньої простоти і очевидності, що вони істинні. Але це не обов'язково. А. може бути будь-яка теорема, якщо в сукупності з іншими А. вона відповідає таким вимогам: 1) вибрані як А. твердження теорії мають бути достатніми для виведення всіх інших тверджень теорії; 2) вони не повинні виводитись одне з одного; 3) це мають бути такі твердження, які б широко використовувалися для виведення (або доведення) теорем. Стимули вибору та оцінки А. визначаються за межами даної теорії й базуються на "внутрішньому" та "зовнішньому" досвіді. У формалізованих численнях математичної логіки А. є не змістові твердження, а формули, з яких за правилами виведення цього числення одержують інші формули (теореми), що їх доводять у цьому численні (див. аксіоматичний метод).

Бадараяна (бл. VI ст. - III ст. до н. е.) - давньоінд. мислитель, один із засновників і перший систематизатор Веданти Б. іографічні свідчення про Б. відсутні. Головною працею Б. вважається "Брагма-сутра", або "Веданта-сутра". Ця лаконічна праця дозволяє зробити припущення, що Б. поділяв теїстичний варіант вчення про "тотожності-і-відмінності", за яким Брагман, перебуваючи у світі як його внутрішня сутність, разом із тим є трансцендентним цьому світові, залишаючись Богом-творцем Ішварою. Всесвіт розглядається як реальна еманація Брагмана, його розгортання у часі та просторі.

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ - вищий прояв творчих здібностей, коли саморозвиток особистості стає розвитком людського роду. Г. має етнокультурні вияви, проте твори генія завжди виходять на світовий рівень. Тому у Г. відбувається парадоксальне єднання локального та універсального, розгортання локального в універсальне. При цьому локальне не втрачає своїх ознак; Г. є розв'язанням суперечності локального та універсального у персональному. У своїй діяльності геній прагне вийти за межі культуротворчості як об'єктивації у творенні нового буття Ц. е відрізняє геніальну людину від талановитої, яка цілком реалізує себе в об'єктивуючій творчості. Діяльність генія тяжіє до міфотворення; він продукує такі артефакти культури, які викликають катарсичні переживання, й тому мають суттєвий вплив на смисложиттєві цінності. Г. належить до феноменів граничного буття людини. При цьому вона відрізняється від таких феноменів граничного буття, як святість та героїзм, в яких ставлення до стихії життя не опосередковане наявністю артефакту.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ - поняття, що окреслює ситуацію відношення до тексту, в межах якої деструкція поєднується з реконструкцією для подолання замкненого та "логоцентричного" характеру цього тексту. Д. як певний методологічний ракурс була запропонована Деррида, що трактував її як адекватний переклад поняття "Destruktion" Гайдеггера. Д. постає фундаментальною ознакою філософії постмодернізму, навіть більше - всієї культури постмодернізму. Принциповим моментом Д. є її ретроспективний характер - вона є передусім стратегією не творення, а витлумачення вже існуючих текстів. Проте Д. є виходом за межі інтерпретації як відношення до тексту іззовні, позаяк вона активізує у самому тексті протидію логоцентризму. Тому у просторі культури постмодернізму Д. трактується і як креаціоністська стратегія, про що свідчить її розгортання не тільки в теоретичній, а й у художній формі. Поєднання Д. з реконструкцією вносить у Д. іронічне забарвлення, що робить її як теоретичним, так і художнім феноменом. Саме іронія відрізняє Д. від інших стратегій взаємодії з минулим і, передусім, від стратегії "зняття". Є певні підстави вважати, що ідея Д. укорінена в творчості ієнських романтиків - передусім Тіка, Шлегеля, Новаліса, які знаходяться в іронічній опозиції стосовно пафосу нім. класичної філософії, а тому "деконструюють" її. Однак іронія Д. XX ст. відрізняється від іронії романтиків тим, що не передбачає появу нового пафосу, а стає самодостатньою, сама обертається на пафос. У результаті Д. можна визначити як стратегію заміни у чужому або власному тексті пафосу на іронію. З огляду на це, Д. є способом маргіналізації тексту.

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

Діоген Лаертський (пер. пол. ПІ ст.) - автор єдиної з античних історій філософії, що збереглася до наших днів і обіймає майже весь період розвитку античної думки. Його твір "Про життя, вчення та вислови славетних філософів" складається з 10 книг. В ньому історія античної філософії подана як розгортання двох ліній спадковості: "іонійської" та "італійської". (Теми книг: І - еллінські мудреці; II - іонійські космологи, Анаксагор, Сократ, та сократики; III - Платощ IV - послідовники Платона по Академії (до Клітомаха); V - Аристотель і перипатетики; VI - кініки; VII - Зенон і стоїки; VIII - Піфагор, Емпедокл, Епіхарм і піфагорейці; IX - Геракліт, елеати,Демокрит, Протагор, скептики; X - Епікур). Він охоплює історію еллінської філософії від напівлегендарних мудреців до Нової Академії, Хрисиппа та Епікура. За викладом матеріалу твір Д.Л. є компіляцією, в якій, здебільшого некритично, опановано близько 200 джерел й описано понад 80 мислителів. Далекий від систематизованості і вельми хаотичний за змістом, твір Д.Л. залишається вагомим першоджерелом з філософії Античності, а у деяких відношеннях (зокрема де стосується текстів Епікура) його значення унікальне.

I ЕВОЛЮЦІЯ (лат. evolutio - розкриття, розвиток) - термін, що позначає розвиток, переважно незворотні зміни, які мають місце в живій і неживій природі, а також у соціальних системах. Е. може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи (прогресивна Е.) або ж, навпаки, до пониження її рівня. Можливою є також Е. при збереженні загального рівня (або висоти) організації, напр., Е. геологічних систем, мовних. Термін "Е." найчастіше застосовується на означення розвитку біологічних об'єктів під впливом природного добору. Ранніми натуралістами Е. уявлялась як послідовність органічних форм, тобто "драбина істот", пояснення якої не виходило за межі ідей креаціонізму. Незрозумілість механізмів і рушійних сил Е. призвела до появи спекулятивних концепцій Е., найбільш завершеною серед яких була теорія Ламарка. Згідно з нею, Е. організмів - це двоєдиний процес. Один тип еволюційних змін відбувається під дією внутрішніх сил, інший - в результаті пристосування до середовища. Дарвін відмовився від ламарківської теорії безпосереднього пристосування й охарактеризував рушійну силу Е. через взаємодію спадковості, мінливості і добору. Подальший розвиток теорії Е. пов'язаний з успіхами генетики, започаткованої законами Менделя про розщеплення ознак при схрещуванні. Успіхи генетики відкрили шлях для дослідження видових популяцій. Особливе місце займає група еволюційних уявлень (від Ламарка до Спенсера), за якими на неадаптивні, незалежні від середовища, зміни накладаються адаптації, обумовлені середовищем. Стосовно соціальних систем Е. розглядається як аспект розгортання історичного процесу, який базується на поступових кількісних змінах. У цьому розумінні антиподом Е. є революція.

[br]

II див. еволюція та революція

ЗАКОН і ХАОС ( від грецьк. - νόμοξ - звичай, закон; χαίνω - розверзаюся) - категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбачений, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого.Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нусАнаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і т.п.) С. вітовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт), як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона), як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фоєрбах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу М. арксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше - з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає З. як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фоєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок - форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що X. і З. завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і т.п. є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності З. і X. отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.).

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

Йонас, Ганс (1903, Мьонхенгладбах - 1993) - нім.-амер. філософ. У 1921 - 1928 рр. навчався в ун-тах Фрайбурга, Берліна, Марбурга. В 1933 р. емігрував до Лондона, потім до Єрусалима. Після Другої світової війни отримує професуру в ун-тах Канади, а од 1955 р. - в Нью-Йоркській школі соціальних досліджень, працює також запрошеним професором амер. та нім. ун-тів. Кризу сучасного суспільства Й. пов'язує з домінантою технічної раціональності, яка в свою чергу є наслідком розгортання новоєвропейського дуалізму буття та належності. В дослідженні "Поняття гносису" Й. вбачає початки дуалізму ще в гностицизмі, коли, з одного боку, етика суб'єктивується і релятивується, з друпансія технічного розуму несе у собі загрозу глобальної катастрофи. В праці "Організм та свобода. Основи філософської біології" Й. прагне подолати цей дуалізм, вбачаючи в органічному житті і його способі буття зачатки телеології суб'єктивності і свободи, а отже - і його самоцінність. Знаним в світі протагоністом етики для сучасної технічної цивілізації Й. стає завдяки пращ "Принцип відповідальності". Критикуючи антропоцентризм в етиці, зокрема його інтерсуб'єктивний варіант, Й. підпорядковує етику онтології, в якій поєднує вимогу збереження буття людини з вимогою збереження буття природи, що постає в концепції належності буття. На противагу формальній етиці, Й. створює матеріальну етику цінностей, яка на основі "евристики страху" та концепту "переваги негативних прогнозів над позитивними" повинна запобігати такій активності людини, яка мала б згубні глобальні наслідки. Принцип відповідальності розбудовується на противагу Блохівському "принципу надії", будь-яким іншим утопічним конструкціям, до яких він відносить і дискурсивну етику.

[br]

Осн. тв.: "Гносис та пізньоантичний дух". Ч. І. "Гносис міфології". Ч. II. "Від міфології до містичної філософії" (1934, 1954); "Феномен життя. Основи філософської біології" (1963); "Принцип відповідальності: У пошуках етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина і етика" (1985).

КОМУНІЗМ ( від лат. kommunis - спільний) - соціально-політичне вчення а) про особливу суспільно-економічну формацію - комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. К. став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія К. виник у середині XIX ст., його засновниками були нім. мислителі Маркс і Енгельс (див. марксизм), продовжувачем у XX ст. - рос. політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом К. виступив франц. і англ. утопічний соціалізм XVIII - XIX ст. К. називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства в цілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нацїі, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу. усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу - соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого К., містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його працею"; другу, вищу - повний К., коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим К. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий К." виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім - в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо З. акономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період т. зв. перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів Ц. е дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія К. під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії.

КОНЕЧНЕ і БЕЗКОНЕЧНЕ - категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах і т.ін.) і таким, що постійно долає визначеність і межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності і плинності цих форм. Виток категорій К. і Б. можна вбачати в понятті "багато" первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні спостереженню або охопленню думкою, а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне. Філософське уявлення про К. і Б. розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності і багатоманітності буття, простору і часу, перервності і неперервності світу, часу і вічності, Бога і матерії, Бога і природи тощо. К. і Б. розглядалися філософською думкою як зовсім різні сутності. Ця традиція продовжувалася до Гегеля, з якого починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу. Цим був підготовлений ґрунт для заглиблення у сам механізм розгортання єдності К. і Б. Розрив К. і Б., їх взаєморедукування приводять до парадоксів. Серед останніх, зокрема, згадувані Аристотелем міркування Антифонта про розв'язання проблеми квадратури кола, апорії Зенона Елейського, антиномії Канта, космологічні парадокси, концепція "теплової смерті" Всесвіту, численні протиріччя в математиці. Багатоманітність і єдність буття означає багатоманітність і єдність форм конечності, долання меж конечного, пізнаваність як конечного, так і безконечного. Конечна частина безконечного сама є безконечною, а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною його формою (необмеженим). Річ конечна, оскільки є певного якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності і опосередкованості. Як конечна, вона - абсолютна, як безконечна - відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечності. Людина на своєму життєвому шляху постійно перебуває на рухливій межі плинного і вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичному, біологічному, соціальному, духовному), і це становить сенс її існування як процесу універсалізації унікального й індивідуації тотального. Цим аспектам приділено велику увагу в XX ст. у філософії "нових онтологів". Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою, а поняття, які репрезентують безконечне ("екзистенціали" Гайдеггера, "екстазис" Сартра, "божественна трансцендендія" персоналізму, "культура-гра" Гейзинги і ін.) лише увиразнюють цю обставину.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ - гуманітарна наука, що вивчає внутрішні закономірності та структури культури в її конкретно-історичних та регіонально-локальних проявах; конкретні цінності, певні результати культурної діяльності у динаміці, форми зв'язку та механізми трансляції культурного досвіду. Термін "К." був запропонований амер. дослідником Уайтом у кн. "Наука про культуру" (1949). Його впровадження було викликане потребою у систематизованому викладі багатоманітності і різноякісності культурних явищ, що були накопичені в різних галузях суспільного та гуманітарного знання, у виявленні загальнозначущого, закономірного та типологічного чинників у культурному різноманітті людського буття. Предметом К. є генеза, функціювання та розвиток культури як специфічно людського способу буття, в історичних результатах якого віддзеркалюється спосіб мислення, життя, діяльності культурно-історичних суб'єктів; дослідження ментальності, традиційних та чинних культурних парадигм, а також рушійних сил і принципів духовної регуляції (культурні взірці) у напрямі до нового розгортання творчих можливостей людини в різних культурно-історичних світах.

Ландман, Міхаель (1913) - нім. філософ і публіцист; систематизатор теоретичних здобутків сучасної філософської антропології. До кола його філософських інтересів входить розробка антропології об'єктивного духу, творінням і знаряддям якого виступає людина. Першорядного антропологічного значення Л. надає традиції, яка формує людину. Але водночас він застерігає, що наслідування традиції, культурна спадкоємність можуть обмежувати і контролювати процес культурної творчості, котра потребує відкритості людини світові. Таким чином, на об'єктивний дух, об'єктивовані форми культурної творчості покладається функція саморегуляції; втім, за Л., людина є не тільки продуктом об'єктивацій, а й індивідуальністю. Суперечливість розгортання людського буття виступає запорукою нескінченності культурної творчості, оскільки "людина є суб'єктивним корелятом незавершеного, а незавершене є основою можливостей людини".

[br]

Осн. тв.: "Філософська антропологія" (1955); "Людина як творіння і творець культури" (1961); "Кінець індивіда" (1971); "Що таке філософія" (1976).