релігійна

1) святий; священний; дорогий

2) духовний; релігійний; священний

3) непорушний

4) недоторканний

5) поет. присвячений

6) рідк. проклятий, ненависний

* * *

1) священний, святий, божественний; духовний; релігійний

2) нерушимий; недоторканний

3) пoeт. присвячений

4) проклятий

1) cл. спіричуел, негритянський духовний гімн

2) релігійна людина, віруючий

3) pl релігійні ідеї, погляди

4) pl права е привілеї духовенства; церковні доходи; церковне майно, церковні володіння

1) духовний, інтелектуальний, розумовий

2) тонкий, одухотворений, піднесений

3) дотепний

4) церковний, духовний

5) релігійний, набожний

6) святий, божественний

7) безтілесний, примарний

8) фiлoc. спіритуалістичний

ДЖАЙНІЗМ - інд. неортодоксальна релігійно-філософська система, заснована близько VI - V ст. до н. е. мандрівним проповідником Вардгаманою. У давній Індії Д. становив собою третю за значенням релігійну традицію після брагманізму й буддизму, набувши поширення переважно у центральних її областях Я. дром літератури Д. і одним із його напрямів є сакральний канон. Метафізика Д. виступає дуалістичною системою, поділяючи все існуюче на дві вічні та неподільні субстанції або сутності: душу або живу субстанцію (джива), яка притаманна таким природним силам, як вітер та вогонь, а також рослинам, тваринам та людям; та недушу або неживу субстанцію (аджива), яка включає матерію, простір, час, ефір. У залежності від ступеня пов'язаності з адживою, джива може виступати у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В стані недосконалого буття джива, перебуваючи у поєднанні з матерією (кармою), втрачає свої потенційні якості, зазнаючи страждань; у стані ж досконалого буття джива позбувається матерії (карми), досягаючи звільнення. Відповідно до двох видів буття, Д. поділяє пізнання на недосконале та досконале. Абсолютне знання становить один з аспектів звільненої свідомості, це - вища мета. Процес відновлення абсолютного знання постає як послідовне усунення небажаних кармінних перешкод. Карма є досить важливим поняттям Д., яке, на відміну від більш абстрактного його розуміння індуїзмом та буддизмом, вирізняється своєю натуралістичною природою. Карми грають вирішальну роль у подальшій долі живої істоти, обумовлюючи майже всі її якості С. аме у боротьбі з кармами і полягає релігійна практика Д. Значну увагу Д. приділяє етичним поглядам, які базуються насамперед на вченні про агімсу та три ідеали, або ж скарби: праведної поведінки, праведної віри та праведного знання. Д. має власні детально розроблені космологічні та міфологічні уявлення.

Опищенко, Олексій Семенович (1933, с. Рудка Полтавської обл.) - укр. філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Докт. філософських наук (1976) Ч. л.-кор. НАНУ (1989), акад. НАНУ (1997). Фахівець із проблем культурології та релігієзнавства. Працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ зав. від. (1969 - 1978), заст. директора. Од 1992 р. - директор ЦНБ ім. В. Вернадського, президент Асоціації бібліотек України (од 1992 р.). Автор 210 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Філософсько-соціологічні проблеми науково-технічної революції", у співавт. (1976); "Соціальний прогрес, релігія, атеїзм" (1977); "Релігійна обрядовість: зміст, еволюція, оцінки" (1988); "Історія християнської церкви на Україні", у співавт. (1992); "Наука у дзеркалі преси", у співавт. (1996) та ін.

1. церемонія, урочистість

2. формальності; церемоніал; етикет

- exceptional protocolar ceremonies особливо важливі/ виняткові протокольні церемонії

- extraordinary ceremonies надзвичайні церемонії

- funeral ceremony похоронна церемонія

- holiday ceremony урочистість з нагоди національного свята

- national ceremony національна церемонія; національна урочистість; національне свято

- official ceremony протокольна/ офіційна церемонія

- religious ceremony релігійна церемонія

- solemn ceremony урочиста церемонія

- state ceremony державний церемоніал

- to arrange an official ceremony організувати протокольну/ офіційну церемонію

- to stand upon ceremony строго дотримуватись етикету

- to be seated on the right of the personality in whose honour the ceremony is organized займати місце праворуч від особи, на честь якої організовано церемонію

1) секта

2) церква, віросповідання

3) напрям, течія (у філософії тощо)

4) іст. релігійний орден

* * *

1) секта; віросповідання

2) напрямок, течія ( у філософії)

3) фракція

4) icт. стать

5) icт. чернечий орден

1. об'єднання, спільнота, співдружність

2. громада (група населення, об'єднана на основі релігійних, расових чи національних інтересів)

- foreign community община, колонія, земляцтво (об'єднання земляків у чужій країні)

- international community міжнародна спільнота

- orthodox communities християнські громади

- political community політична співдружність

- religious community релігійна громада

- world community світова співдружність

- community of interests спільність інтересів

1) духо́вний

2) одухотво́рений, підне́сений

3) святи́й, боже́ственний

4) релігі́йний, церко́вний

1) амер. релігі́йна пі́сня не́грів

2) pl церко́вні спра́ви

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

Ткачук, Марина Леонідівна (1964, Чернівці) - укр. філософ, історик філософії. Закінчила філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1986). Докт. філософських наук (2000). Проф. кафедри філософії та релігієзнавства НУ "КМА". Сфера наукових інтересів: проблеми теорії та методології історії філософії, історія академічної філософії в Україні, рос. релігійна філософія.

[br]

Осн. тв.: "Філософія світла і радості: Олексій Гіляров" (1997); "Юркевич Памфил. З рукописної спадщини", упорядкування, переклад, коментар (1999); "Київ в історії філософії України", у співавт. (2000); "Київська академічна філософія XIX - поч. XX ст.: Методологічні проблеми дослідження" (2000).

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX ст. Засновниками У. були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність укр. мови, літератури, культури та історії. їхні ідейно-духовні спадкоємці - Головацький, Вагилевич, Максимович - усвідомлювали необхідність захисту укр. культури від асиміляційної політики рос., австр., польськ. правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства укр. культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер укр. народної культури і укр. вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості укр. характеру - романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва у Києві (1845 - 1847) - Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського тов-ва входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів - Драгоманов, Потебня, Антонович - прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття укр. народу,соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом.