-
61 publish
v1) публікувати, оголошувати, оприлюднювати, розголошувати; офіційно повідомляти; юp. поширювати, робити надбанням гласності ( наклепницькі твердження)2) видавати, опубліковувати; випускати, виходити (про газету, журнал)3) друкувати, видавати свій твір; друкуватися, видаватися4) cл. пускати в обіг -
62 categorical
adj1. категоричний; безумовний, беззастережний; рішучий; ясний, недвозначний2. філос. категоричний, безумовний (про судження)3. філос. категоріальний- categorical assertions категоричні твердження- categorical concepts категоріальні поняття; категорії- categorical denial рішуча відмова, рішуче заперечення -
63 абсолютний ідеалізм
АБСОЛЮТНИЙ ІДЕАЛІЗМ - напрям англ. ідеалістичної філософії, однією з засад якої є адаптування філософських ідей Гегеля до номіналістичної та емпіричної традиції англ. філософії. Основні представники - Бредлі, Бозанкет, Мак-Таггарт, Коллінгвуд. А.і. тлумачить Абсолют як цілісну єдність дійсності, яка охоплює не тільки пізнавальні, а й етичні, естетичні, релігійні та інші моменти на противагу частковим аспектам видимості. Разом з тим А.і. послідовно обстоював цінність індивідуального "Я". До засадничих аргументів А. і. відноситься твердження про те, що індивіди в своїй глибинній сутності є духовними субстанціями. В стосунках з іншими "Я" вони утворюють духовне співтовариство особистостей, яке в концепції Мак-Таггарта відіграє роль персоналістської інтерпретації гегелівської абсолютної ідеї. В особі Коллінгвуда А. і. прагнув поєднати філософію та історію, доводив можливість існування метафізики як історичної науки.М. Булатов -
64 абсурд
АБСУРД ( від лат. absurdus - немилозвучний, недоречний, безглуздий, недоладний) - смисловий антипод понять логічної обґрунтованості, раціональної осмисленості або дії, сумірності зі змістом вихідних принципів (аксіом, постулатів тощо) тої чи тої теоретичної системи або певної історичної парадигми системи знань і вірувань в цілому. Такий смисл має термін А. в логічному методі "зведення до A." (reductio ad absurdum); близькими до цього є і т. зв. "божевільні ідеї" (Бор) теоретичного природознавства, звернення до яких вивело класичну науку XVIII - XIX ст. з глибокої кризи на поч. XX ст. На противагу повсякденним уявленням про А. як звичайну нісенітницю, науковий підхід допускає раціональну осмисленість абсурдного твердження (у даній теоретичній системі) в межах іншої, відмінної від цієї системи. У світовій філософській традиції поняття А. використовувалося тими її представниками, які тяжіли до ірраціоналізму: Тертулліаном (теза: "Вірю, тому що абсурдно"), К'єркегором (протиставлення універсалізмові спекулятивної філософії ірраціональної унікальності індивідуальної віри), Шестовим ("ненависть до розуму" - місологія), Сартром (А. як характеристика "зовнішнього", "випадкового"), Камю ("Абсурду філософія") та ін.І. Бичко -
65 вивідне знання
ВИВІДНЕ ЗНАННЯ - висновок, одержаний за певними правилами виведення з інших знань. В.з. може фігурувати у вигляді дедуктивного наслідку, індуктивного узагальнення або гіпотетичного висновку, отриманого шляхом "неповної дедукції". У першому випадку між вихідними засновками та одержуваним В.з. має місце відношення логічного слідування, коли підстави є достатніми для однозначного (а тому категоричного) висновку. У разі індуктивного узагальнення передбачається перехід від одиничного (або часткового) судження до загального. При цьому розрізняють повнота неповноіндуктивне узагальнення (залежно від того, чи охоплюють підстави весь клас досліджуваних явищ, чи лише його частину) (див. індукція, індуктивний метод, узагальнення). В науці індуктивні узагальнення експериментальної практики називають "емпіричними законами". Коли йдеться про перехід від загального знання до часткового, то даний перехід не завжди забезпечує дедукування категоричних наслідків. Гіпотетичний (ймовірнісний) характер В.з. при цьому може зумовлюватись невизначеною валентністю вихідних засновків (як це, скажімо, має місце в контексті застосування гіпотетико-дедуктивного методу) або їх неповнотою. В.з. може бути одержане як прямим, так і непрямим шляхом. Перший не передбачає введення припущень у побудову виводу, тоді як другий являє собою метод обґрунтування гіпотез шляхом зведення до абсурду (несумісних наслідків) припущень їх контрверсій. Якщо вихідні знання є несуперечними і достатніми для встановлення валентності гіпотези, то тільки одне з двох припущень - або ствердження, або заперечення гіпотези - приведе міркування до суперечності (при цьому істинним вважатиметься те припущення, котре забезпечує несуперечні наслідки). У разі несумісності вихідних даних з обох вищезгаданих полярних припущень буде одержано абсурдне твердження. Нарешті, за умови неповноти базових підстав для визначення істинності чи хибності гіпотези - ні припущення останньої, ні припущення її заперечення не дадуть взаємовиключних наслідків (див. також доведення, спростування). -
66 іманентна філософія
ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ (лат. immanens (immanentis) - притаманний, властивий, той, що міститься у самому собі) - суб'єктивно-ідеалістичний напрям філософії, який стверджує, що буття іманентне свідомості, тобто виявляється її внутрішнім змістом. Звідси випливає заперечення існування незалежної від свідомості дійсності. Іманентна школа у філософії виникла у 70-ті рр. XIX ст. Засновником вважається Шуппе (1836 - 1913), основні ідеї якого викладені в роботі "Теоретико-пізнавальна логіка" (1878). Подальший розвиток І.ф. пов'язаний з іменами Ремке ("Світ як сприйняття і поняття", 1880), Шуберт-Зольдерна ("Основи теорії пізнання", 1884), Кауфмана ("Іманентна філософія", 1893), Леклера, Лоського, Яковенка та ін. Од 1895 по 1900 р. видавався "Журнал іманентної філософії". Відправною точкою І.ф. є твердження про необхідність оттожнення теорії пізнання, логіки та онтології. З точки зору І.ф., суб'єкт та об'єкт тісно між собою пов'язані - об'єкти не існують поза свідомістю, предметний світ даний не об'єктивно, а конструюється свідомістю. Оскільки усе пізнаване іманентне свідомості, то зміст останньої перетворюється на єдину реальність. Таким чином, І.ф. ототожнює істину з "необхідним мисленням" - родовим мисленням, підпорядкованим законам формальної логіки. Істинним та об'єктивним вважається те, що входить до "свідомості взагалі" як її зміст. Той факт, що момент "всезагальної свідомості" притаманний свідомості кожної людини, робить її причетною до знання (хоч на рівні індивідуальної свідомості існують лише "гадки"). Ідея "всезагальної свідомості" породжує певні труднощі, подолання яких представники І.ф. здійснюють, інтерпретуючи цю свідомость як "божественне". У межах І.ф. було сформульовано низку ідей, які згодом були частково запозичені та розвинуті далі емпіріокритицизмом, прагматизмом, феноменологією. -
67 логіка часу
ЛОГІКА ЧАСУ - розділ сучасної логіки, в якому досліджуються особливості міркувань про існуючі в часі сутності: об'єкти, дії, процеси. Особливих засобів логічного аналізу потребують т. зв. часові висловлювання, які залежно від часу можуть змінювати істиннісну оцінку. Л.ч. будується на основі "нечасової" логіки (класичної, багатозначної та ін.), до якої додають аксіоми та правила висновку, що описують дедуктивні якості тверджень з виразами "буде вірно, що...", "було вірно, що...", "завжди вірно, що...", "буде вірно за... одиниць часу, що..." та ін. Ці вирази вважаються модальними операторами, як і вираз "можливо, що...". Прикладом формального закону Л.ч. може бути твердження: "Якщо щось існує, то завжди буде вірно, що воно існувало". Л. ч. є основою при побудові логіки дії, логіки норм, деонтичної логіки, логіки практичних міркувань. Результати досліджень Л. ч. застосовуються у мовознавстві, біології, психологи, кібернетиці, при розробці програм для комп'ютерів. -
68 оказіоналізм
ОКАЗІОНАЛІЗМ ( від лат. ocassio - випадок, нагода, привід) - філософське вчення, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанства (див. Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідомість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розуму, свідомості) й тіла породжував потребу у з'ясуванні проблеми їхньої взаємодії, спробою вирішення якої у XVII ст. і був О. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окремому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення О. в XI ст. був араб, філософ Аль-Газалі (1058 - 1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо залежить від волі Бога. Бельг. філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню 0. системного та логічно послідовного характеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопільно синхронним завдяки втручанню Бога К. ожне свідоме рішення - це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спричинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізичного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник О. у XVII ст. Мальбранш у своєму філософському вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху - як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відомих оказіоналістів XVII ст. належать також нім. філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та франц. філософ Форж, який ідею О. про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца.Н. Поліщук -
69 Остин, Джон Ленгшоу
Остин, Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер - 1960) - британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді Проф. Оксфордського ун-ту (1952 - 1960). Праці і викладацька діяльність О. ініціювали т. зв. "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвістичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, О. називав "лінгвістичною феноменологією". Дослідження О. ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними висловлюваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на противагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та ін.). Саме тому О. вважав неможливим оцінювати перформативи з точки зору їх істинності/хибності. Пізніше, з огляду на слабкість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляються підмножиною перформативів), О. відмовляється від неї і видозмінює предмет дослідження: вивчає не окремі речення, а акти промовляння висловлювань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де враховуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супровідних обставин промовляння. О. сформував основи програми майбутніх досліджень (т. зв. теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває розрізнення між локутивними актами (актами промовляння деякого висловлювання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промовляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застереження, вибачення, наказ, питання та ін.) і перлокутивними актами (актами, за допомогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводити в оману тощо). Схематично: локутивний акт - "він сказав, що..." (мовець виражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт - "він доводив, що..." (мовець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутивний акт - "він переконав мене, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось означає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні феномени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень - філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої О. дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував О., належать проблеми пізнання "чужих свідомостей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.[br]Осн. тв.: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962). -
70 пантеїзм
ПАНТЕЇЗМ ( від грецьк. παν - все; θεοξ - Бог) - філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є тотожними, такими, що збігаються. П. слід відрізняти від панентеїзму, що розглядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Богові. Впровадження терміну "П." завдячує полеміці ірландськ. філософа Толанда та нідерландськ. теолога Фея. Перший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 р. стосовно соцініанства. Фей, критикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для П. ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії розвитку філософського мислення. У давньокит. філософії до П. тяжів даосизм; у давньоінд. філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської традиції П. сягають ідеї гілозоїзму про невіддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповнені Богами". Для філософії Парменіда характерною є форма П., що згодом була означена як "акосмічний П." її первинну основу становить твердження Парменіда, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття Космосу як чуттєво сприйманого індивідом світу по суті заперечувалося (звідси - заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII ст., ідеї акосмічногоП. виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ - це лише відображення Бога) та Спінози. Якраз стосовно філософії останнього і був ужитий Гегелем термінологічний вислів "акосмічний П.". У тлумаченні Гегеля цей різновид П. означає всеохопну тотожність Бога і Природи і не враховує того моменту, що, за Спінозою, світ (природа) не заперечується Божественним началом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кузанський і Бруно збагатили філософське розуміння П. ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові Н. а рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII ст. погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із П. Спінози, так і з деякими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для П. тенденцію до синтезу із різними філософськими концепціями. У XIX - XX ст. здатність П. до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських принципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї П. моністичного ґатунку (див. монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей - плинних і релятивних - це світ; з другого - як з'єдинене ціле, ця ж сукупність є Богом) Б. редлі та Ройс обстоювали абсолютистську форму моністичного П. (Бог є надіндивідуальним і надприродним Абсолютом, водночас цей Абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В укр. філософській традиції виразні елементи П. зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково - скептицизмом - у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковороди.Н. Поліщук -
71 суперечність
СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.Д. Кирик -
72 теорія типів
ТЕОРІЯ ТИПІВ - спосіб побудови логічного числення з кількома видами термів (констант і змінних), яким відповідають типи сутностей ієрархізованого логічного універсуму (напр., індивіди, властивості, властивості властивостей і т. ін.). Т.т. була запропонована Расселом і Вайтгедом у книзі "Principia mathematica" (1910 - 1913) як засіб усунення можливості доведення парадоксів у теорії множин. Так, у Т. т. неможливо навіть сформулювати твердження про суперечливу множину, яка містить саму себе у якості елемента, тому що елемент і множина належать до різних типів.А.Іиімуратов -
73 філософія культури
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Ф.к. необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі З. самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Лнтичні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З друг, пол. XVIII ст. починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в Ф.к. розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу Ш. пенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній трет. XIX - перш. пол. XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань К. ассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого. В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Велл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.Б. Головко -
74 формалізм
ФОРМАЛІЗМ у математиці - один із напрямів у математиці й логіці, представники якого намагаються обґрунтувати ці науки шляхом доведення несуперечливості як окремих теорій, так і математики й логіки загалом. Сучасного вигляду Ф. набув у Гільберта. Кардинальною й плідною є ідея Ф. вивчати властивості числень самих по собі, незалежно від їхньої інтерпретації. Проте цю ідею прибічники Ф. абсолютизували. Сам Гільберт пов'язував з нею надію на можливість повної й несуперечливої формалізації всієї класичної математики. Теорема Геделя про неповноту аксіоматичної арифметики виявила неспроможність цієї надії. Представники іншого напряму Ф. тлумачили числення лише як "гру зі знаками". Згідно з таким тлумаченням, твердження наукових теорій позбавляються будь-якого змісту, показником їхньої придатності слугує наявність формального доведення несуперечливості. Таке розуміння суті наукової теорії спростовує вся практика людства.
Страницы
См. также в других словарях:
безпідставний — (позбавлений підстав), безґрунтовний, непідпертий, безпричинний; не(в)мотивований, необґрунтований, неслушний (позбавлений фактів, доказів); неправомірний (який здійснюється без законних підстав); голослівний (перев. про твердження, заяви,… … Словник синонімів української мови
неправдивий — (про слова, твердження тощо який не відповідає правді, містить у собі неправду), брехливий; обманливий, обманний (про дані, відомості, твердження тощо) Пор. обманний I … Словник синонімів української мови
Помилки та норми — Помилковий слововжиток // Нормативний слововжиток // Примітка біля 400 творів у новому виді // близько (або майже) 400 творів у новому вигляді // 1. Сучасні довідкові джерела з культури укр. слова фіксують використання прийменника біля на… … Термінологічний довідник для богословів та редакторів богословських текстів
туман — I у, ч. 1) Скупчення найдрібніших крапель води або кристалів льоду в нижніх шарах атмосфери, яке робить повітря непрозорим. || Хмара завислого в повітрі пилу, диму або інших твердих часточок. || Скупчення пари, диму і т. ін. в приміщенні. ||… … Український тлумачний словник
посвідчення — я, с. 1) Дія за знач. посвідчити. 2) Офіційний документ, який потверджує якийсь факт або містить стислі відомості про кого небудь; посвідка. •• Посві/дчення про відря/дження документ, що дається особі, яка виїжджає кудись для виконання якого… … Український тлумачний словник
туманити — а/ню/, а/ни/ш, недок., перех. 1) Робити щось непрозорим або невиразним. 2) Застилати, заволікати очі або потьмарювати зір, погляд, очі (про сльози і т. ін.). 3) перен., перев. у сполуч. зі сл. голова, розум. Позбавляти ясності думки, злегка… … Український тлумачний словник
35.100.60 — Рівень подання даних ГОСТ 34.971 91 (ИСО 8822 88) Информационная технология. Взаимосвязь открытых систем. Определение услуг уровня представления с установлением соединения ГОСТ 34.972 91 (ИСО 8823 88) Информационная технология. Взаимосвязь… … Покажчик національних стандартів
прописний — а/, е/. Який відповідає зразкам каліграфічного письма (про літери). •• Прописна/ і/стина твердження, що є загальновідомим, заяложеним, банальним, що не вносить нічого свіжого, оригінального … Український тлумачний словник
релятивізм — у, ч. 1) Принцип відносності людських знань. •• Ети/чний релятиві/зм принцип тлумачення моралі, який виходить з твердження про відносний характер моральних уявлень та понять. 2) філос. Суб єктивно ідеалістичне вчення, яке заперечує можливість об… … Український тлумачний словник
розбивати — а/ю, а/єш, недок., розби/ти, зіб ю/, зі/б є/ш, док., перех. 1) Ударяючи чим небудь об щось чи упускаючи на землю, підлогу, порушувати його цілісність. || Ударяючи по чому небудь, ділити, дробити, роздавлювати його на частини, шматки. || безос.… … Український тлумачний словник
то-то — част., розм. 1) Уживається у прямій мові в знач.: саме так, у цьому то й суть. 2) Уживається в окличних реченнях для підсилення захоплення, подиву, невдоволення тощо в знач.: от уже справді, от де. 3) Уживається для підтвердження здогаду про… … Український тлумачний словник
