про+структуру

ОКУЛЬТИЗМ ( від лат. occultus - прихований, таємний) - загальна назва містичних вчень, що визнають існування прихованих сил у людині та Космосі, які недосяжні безпосередньому досвідові, але відкриваються "посвяченим" - тим, хто пройшов певні етапи підготовки та ініціацію (таїнство посвячення). О. теоретично є близьким до пантеїзму, який розглядає світ як духовну єдність із безперервною взаємодією її складових. Бере початок з архаїчних синкретичних вірувань, був елементом багатьох стародавніх релігій. Вперше виокремлюється в самостійну сферу за доби пізньої Античності: на початку н. е. в Александрії виникли герметичні науки (алхімія, астрологія, герметична математика), назва яких походить від імені легендарного Гермеса Трисмегіста (злиття образів грецьк. бога Гермеса та єгипетськ. Тота). Тоді ж написаний чи не найперший трактат О. - "Смарагдоваскрижаль", де подано уявлення про всеохопні зв'язки між елементами Всесвіту (планетами, металами, рослинами та частинами тіла людини). Людина розглядається як мікрокосм, що відтворює структуру макрокосму (звідси - окультне вчення про аналогію). Найвищого розвитку теорія О. досягає у творі Агриппи Неттесхеймського (1486 - 1535) "Окультна філософія" (1533). За доби Відродження О. сприяє подоланню умоглядної схоластики, формує умови для розвитку експериментального природознавства (Кардано, Телезіо, Парацельс та ін.). Пізніше зв'язок з О. простежується у працях Кампанелли, Бекона, Фладда, Блаватської, Штайнера. В XX ст. поширюється "комерційний" О. - спіритизм, астрологія, окультна медицина, мантика. О. має неабияке значення для розвитку новітніх духовних (релігійних) течій кінця XX ст.; нині існують спроби поєднати відроджені окультні концепції з науковими гіпотезами (зокрема в парапсихології, фізиці).

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя С. успільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що'має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність С. Б. і С. С. полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та ін. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності С. Б. і С. С. як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого - в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось-буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття-для-себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку С. Б. і С. С. - суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

1) вказує наналежність, приналежність- передається poд. відмінком; володіння чим-небудь- передається poд. відмінком; авторство- передається poд. відмінком; належність до якої-небудь організації або участь у роботі якого-небудь органу- передається poд. відмінком; родинні, дружні, ділові та ін. зв'язки в звороті, що включає іменник у присвійному відмінку або присвійний займенник в абсолютній формі

2) указує наскладову частину чого-небудь- передається poд. відмінком; співвідношення частини е цілого з; передається poд. відмінком; певну кількість чого-небудь- передається poд. відмінком

3) указує на виділення особи або предмета з групи осіб або предметів з

4) указує наякість, властивість або особливість- передається poд. відмінком; у сполученні з іменником передається прикметником

5) указує на сферу поширення якості або ознаки- разом з наступним іменником часто перекладається складним прикметником

6) вказує напоходження або джерело з; передається poд. відмінком; віднесення до якого-небудь часу або періоду- передається poд. відмінком

7) указує на причину, підставу від, за, з, через, по

8) указує на напрямок, відстань або віддаленість від якого-небудь пункту від, до

9) указує нахвилини (при визначенні часу по годиннику) без; передається poд. відмінком

10) час здійснення повторної дії по; разом з іменником передається прислівником

11) уживаєтьсяу зворотах, де в ролі образного епітета виступає те, що визначається

12) з ослабленим значенням уживається в означальних зворотах до іменників- передається poд. відмінком; разом з іменником передається прикметником

13) указує наоб'єкт дії- передається poд. відмінком

14) указує натему розмови, предмет спогадів про, відносно; предмет підозри, побоювань, страху; передається непрямими відмінками

15) указує назвільнення або порятунок від чого-небудь від; позбавлення, вилучення чого-небудь від; передається poд. відмінком; особу, у якої що-небудь беруть, просять, вимагають в, у; передається poд. відмінком

16) icт. указує на мету з; по

17) у сполученнях

1) указывает на принадлежность; передается род. падежом: the house of my ancestors дом моих предков; articles of clothing предметы одежды

2) указывает на авторство; передается род. падежом: the works of Shakespeare произведения Шекспира

3) указывает на объект действия; передается род. падежом: a creator of a new trend in art создатель нового направления в искусстве; in search of a dictionary в поисках словаря; a lover of poetry любитель поэзии

4) указывает на деятеля: передается род. падежом: the deeds of our heroes подвиги наших героев

5) указывает на отношение части и целого; передается род. разделительным: a pound of sugar фунт сахару; some of us некоторые из нас; a member of congress член конгресса

6) указывает на содержимое какого-л. вместилища; передается род. падежом: a glass of milk стакан молока; a pail of water ведро воды

7) указывает на материал, из которого что-л. сделано из; a dress of silk платье из шелка; a wreath of flowers венок из цветов

8) указывает на качество, свойство, возраст; передается род. падежом: a man of his word человек слова; a girl of ten девочка лет десяти; a man of talent талантливый человек

9) указывает на причину от; из-за; в результате, по причине; he died of pneumonia он умер от воспаления легких; he did it of necessity он сделал это по необходимости

10) указывает на источник от, у; I learned it of him я узнал это от него; he asked it of me он спросил это у меня

11) указывает на происхождение из; he comes of a worker's family он из рабочей семьи

12) указывает на направление, положение в пространстве, расстояние от; south of Moscow к югу от Москвы; within 50 miles of London в 50 милях от Лондона

13) указывает на объект избавления от; to cure of a disease (или illness) вылечить от болезни; to get rid of a cold избавиться от простуды

14) указывает на объект лишения; передается род. падежом: the loss of power потеря власти

15) указывает на количество единиц измерения в; a farm of 100 acres ферма площадью в 100 акров; a fortune of 1000 pounds состояние в 1000 фунтов

16) о, об, относительно; I have heard of it я слышал об этом; the news of the victory весть о победе

17) указывает на время: of an evening вечером; of late недавно

18) в; to suspect of theft подозревать в воровстве; to accuse of a lie обвинять во лжи; to be guilty of bribery быть виновным во взяточничестве; to be sure of smth. быть уверенным в чем-л.

19) указывает на вкус, запах и т. п.; передается тв. падежом: to smell of flowers пахнуть цветами; he reeks of tobacco от него разит табаком

20) it is nice of you это любезно с вашей стороны; it is clever of him to go there умно, что он туда поехал

21) вводит приложение: the city of New York город Нью-Йорк; by the name of John по имени Джон

22) употребляется в неразложимых словосочетаниях с предшествующим определяющим существительным: a fool of a man глупый человек, просто дурень; the devil of a worker не работник, a просто дьявол; a beauty of a girl красавица; a mouse of a woman похожая на мышку женщина

23) указывает на выделение лица или предмета из множества аналогичных лиц или предметов: holy of holies святая святых; he of all men кто угодно, но не он; that he of all men should do it! меньше всего я ожидал этого от него!

* * *

(p) *

* * *

* * *

* * *

а-о

вин-о

возраст

во-о

во-от

дом-от

дорожке-от

завод-от

из-за

и-о

какой-о

какую-о

кто-о

кусок-от

лет-о

м-о

мужик-от

наш-от

ничего-о

но-о

о

об

обо

о-о

от

отец-от

ото

парус-от

песчаная-о

про

расстояние

сам-от

свойство

твоего-о

том-о

у-от

ход-от

чего-о

что-о

* * *

групповая структура (про шифр говорят, что он имеет групповую структуру, если результат зашифрования открытого текста сначала на одном ключе, а затем повторного шифрования полученного шифртекста на втором эквивалентен шифрованию того же самого открытого текста на каком-то третьем ключе).

  Жили-были девять холостяков

   1939 - Франция (125 мин)

     Произв. Gibe (Жозеф Беркольц)

     Реж. САША ГИТРИ

     Сцен. Саша Гитри

     Опер. Виктор Армениз и Пьер Башле

     Муз. Адольф Боршар

     В ролях Саша Гитри (Жан Лекюйе), Анри Кремье (Луи), Виктор Буше (Александр), Эльвира Попеско (графиня Стася Бачевская), Полин Картон (Клементина), Бетти Стокфелд (Маргарет Браун), Маргерит Морено (Консуэла Родригес), Женевьев Гитри (Джоан Мей), Макс Дарли (Атаназ Дютрике), Андре Лефор (Адольф), Сатюрнен Фабр (Адемар Коломбине де ла Жоншер), Эмос (Аженор), Синоэль (Амеде), Гастон Дюбоск (Антонен), Жорж Мортон (Аристид), Антони Жильдес (Анатоль).

   После издания декрета, ограничивающего проживание во Франции иностранцев, аферист Жан Лекюйе проворачивает операцию, которая должна принести ему большую прибыль. Он намеревается умело обойти закон и использовать панику, охватившую некоторых иностранок, боящихся, что их выдворят из Францию. Он открывает «Приют для старых французских холостяков», куда быстро записываются 9 клошаров (или стариков, наполовину превратившихся в клошаров) - средний возраст - 72 года. Этих стариков он за денежное вознаграждение собирается женить на богатых иностранках, которые таким образом гарантируют себе пребывание во Франции, и даже на француженках, которым по тем или иным личным мотивам требуется «законный» муж. Помимо материальной выгоды, Лекюйе пытается своей аферой привлечь соблазнительную полячку, замеченную им в ресторане. Она была очень обеспокоена декретом, что и подсказало Лекюйе мысль о проекте.

   Итак, Лекюйе устраивает 7 браков и оставляет 2 холостяков про запас, чтобы сохранить жизнь своему приюту. Один холостяк - тот, что должен был жениться на полячке, - не получил вовремя документы, и Лекюйе занимает его место, втайне от него сочетавшись с полячкой законным браком. 7 браков заключаются поочередно в мэрии города Нейи, но после этого бывшие холостяки не приходят на встречу с Лекюйе. Нарушив данное ему обещание, они разбегаются, прихватив по 25 000 франков на каждого, - и отправляются на розыски супруг.

   Антонен, бывший бухгалтер, обвиненный за соучастие в уклонении от налогов, приезжает к своей жене, жадной старухе, вышедшей за него, чтобы платить меньше налогов. Он объясняет ей, как грамотно скрыть некоторые доходы. Вне себя от восхищения, она приглашает его остаться, и мы можем предвидеть, что их союз будет счастливым. Александра принимают за официанта на роскошном ужине, который дает его жена, англичанка на содержании у некоего герцога. Александр, галантный джентльмен, уходит с достоинством, успев поразить всю обслугу своим непринужденным поведением. Атаназа с раскрытыми объятиями принимает его супруга, уроженка Южной Америки. Но у нее есть 2 дочери, и обе замужем за жандармами. Перспектива провести всю жизнь между 2 служителями закона до такой степени пугает Атаназа, что он предпочитает вернуться на свободу. Адольф является в кабаре, где выступает его суженая, 20-летняя американка. Ей только что сделал предложение молодой человек, которого она любит, и теперь она жалеет, что поспешила выйти замуж. Адольф обещает развестись с ней и признать ее своей дочерью, поскольку отец ее неизвестен. Адемар, чудак с роялистскими убеждениями, не понимает, что его жена содержит публичный дом. Он принимает проституток за ее дочерей и уже готовится к этой странной совместной жизни. Амеде прорывается на арену цирка, где его жена-китаянка исполняет акробатический танец. Он принимается плясать рядом с ней, как раздерганная марионетка, и их импровизированный дуэт нравится публике. Они получают ангажемент на 3 года. Аженор, человек без документов, приезжает к полячке, где его ждет ошеломляющий сюрприз: служанка в этом доме - его настоящая, законная жена, которую он бросил 10 лет назад, сказав, что выходит за спичками. Появляется Лекюйе и объявляет полячке, что на самом деле она вышла замуж за него. Ее покровитель, бельгиец, весьма недоволен: Лекюйе объясняет ему, что это была фальшивая церемония, прелюдия к съемкам фильма. Восхищенный бельгиец, совсем недавно купивший обанкротившуюся студию, готов выступить продюсером фильма.

   ► 12-й фильм Гитри. Если не принимать в расчет Везение, Bonne chance, 1935, это его 1-й оригинальный сценарий не на историческую тему. Когда Гитри-кинорежиссер не берет за основу фильма собственную пьесу, он ни в чем себе не отказывает. Он окружает себя множеством персонажей, событий, мест. Это сравнимо с тем, как «обзорные» фильмы стремятся передать характер эпохи, подводя итог целому обществу, чтобы не только осудить его, но и обессмертить. Все великие авторы в большей или меньшей степени предчувствовали ее грядущий конец; они рисуют последний портрет труппы перед тем, как опустится занавес (см. Парижское кафе, Café de Paris; Бальная записная книжка, Un Carnet de bal; Правила игры, La Règle du jeu). Чтобы ввести в действие такое количество персонажей, требуется новая структура, для которой не очень хорошо подходит структура фильма-сборника новелл. Все эти фильмы стремятся обрести единство в разнообразии. Каждый раз они изобретают для этого новую структуру, в чем-то схожую с фильмом-альманахом, но и с большими отличиями.

   Гитри находит средний путь, оригинальный и полный разнообразия. В 1-й части - повествование классического типа; во 2-й - театральная конструкция с единством места (приют, затем - мэрия Нейи). И только последнюю часть можно с натяжкой причислить к структуре фильма-альманаха. В ней каждый персонаж, завладев увесистой пачкой денег, отделяется от группы, сформировавшейся в 1-й части и сплотившейся во 2-й. Каждый возвращается в свой угол, к своей судьбе, которой уже никогда не суждено пересечься с судьбами остальных. Эта контрастная структура идеально выражает главную мысль Гитри и плод его наблюдений: солидарность в нищете и мошеннических проделках; раскол и индивидуализм в достатке и поисках удовольствий.

   Из всех фильмов, подводящих итог эпохе, этот фильм, без сомнения, наиболее мрачен и радостно-аморален. Мрачен, но обратите внимание: в творчестве Гитри почти никогда не встречаются несчастные или разочарованные люди, поскольку его герои не так глупы, чтобы довериться другим. И общество в его глазах - великолепная коллекция маргиналов, которые используют и высмеивают друг друга без всяких сожалений и угрызений совести. Следует уточнить, что их лихорадочная деятельность разворачивается в особом месте, единственном во всем мире и благословенном богами: в Париже (в фильме город небрежно представлен несколькими раскрашенными полотнами). Единственным подлинным несчастьем стала бы необходимость покинуть этот мир. Именно эта вселенская беззаботность, это своеобразное изящество и эта циничная мудрость, которыми обладают персонажи

   Гитри даже в преклонном возрасте, окажется по ту сторону упавшего занавеса. (Когда он вновь поднимется после войны, материал останется тем же, но интонация сильно изменится, став гораздо суше и горше.)

   Актерская игра, диалоги, фантазия и непредсказуемость ситуаций в этом фильме - само совершенство. Они формируют чистый кинематограф (несущий в себе чистый восторг), который опирается лишь на собственную систему координат и полностью отрывается от своих театральных корней.

   БИБЛИОГРАФИЯ: сценарий и диалоги изданы отдельным томом (Editions de l'Elan, 1950). Текст, воспроизведенный этим изданием, написан до съемок. Интересно наблюдать, как Гитри сжал на экране интригу, еще более насыщенную на бумаге, по правилам строгой драматургии, более подходящей для кинематографа.

  Пресловутое ранчо

   1952 – США (89 мин)

     Произв. RKO (Хауард Уэлш)

     Реж. ФРИЦ ЛАНГ

     Сцен. Дэн Тэрэдэш по рассказу Сильвии Ричардз «Прицел Уитмен» (Gunsight Whitman)

     Опер. Хэл Mop (Technicolor)

     Муз. Эмил Ньюмен

     В ролях Марлен Дитрих (Олтар Кин), Артур Кеннеди (Верн Хэскелл), Мел Феррер (Французик Фермон), Глория Генри (Бет Форбз), Уильям Фроли (Лысый Гандер), Лайза Феррадей (Максин), Джон Рэйвен (крупье на ранчо «Поймай удачу»), Ллойд Гоф (Кинч), Джек Элам (Гири), Дэн Симор (Команч Пол), Джордж Ривз (Уилсон), Родрик Редвинг (Рио), Фрэнк Фергюсон (Проповедник), Джон Дусетт (Уитни), Фаззи Найт (цирюльник), Фрэнсис Макдоналд (Харбин).

   1870 г., городок в штате Вайоминг. Верн Хэскелл дарит брошь своей невесте, и сразу после этого при налете ее насилуют и убивают бандиты. Весь мир и счастье Верна рушатся в одночасье. Твердо решив отомстить, он отправляется на поиски убийцы, не зная о нем ничего. Вскоре Верн находит его смертельно раненного сообщника. Перед смертью тот шепчет: «Поймай удачу», – это след, по которому Верн направляется в дальнейших поисках. Он узнает, что погибший бандит имел в виду не рулетку, установленную в каждом игорном доме на Диком Западе, но название некоего ранчо. Верн пытается добиться встречи с хозяйкой этого ранчо, легендарной Олтар Кин. Когда-то она была певицей в салуне, пока хозяин не выставил се на улицу. Так она познакомилась с Французиком Фермоном, прославленным на Западе стрелком, и тот помог ей нажить состояние, жульничая при игре в рулетку в том же салуне.

   Узнав, что Французик сидит в тюрьме, Верн намеренно попадает под арест, чтобы угодить в одну камеру с бандитом и подружиться с ним. Вдвоем они бегут из тюрьмы и попадают на загадочное ранчо «Поймай удачу», где Олтар Кин дает приют бандитам, нуждающимся в крове и убежище, забирая себе 10 % от их наживы. Здесь действует один, но строгий закон: никаких вопросов. Олтар знакомит Верна с другими постояльцами. Особое внимание привлекает к себе некий бабник с изуродованным лицом. Однажды вечером Олтар поет перед гостями в черном платье, украшенном брошью, которую Верн подарил своей невесте. Молодой человек сразу же замечает это украшение, но появление шерифа не дает ему продвинуться в расследовании. Верн помогает Олтар избавиться от шерифа, а затем начинает ухаживать за хозяйкой, вызывая ревность Французика.

   При ограблении, организованном Французиком, Кинч, подлинный убийца невесты Верна, пытается убить не в меру любопытного юношу. Верн даже не обращает на это внимания и относит свою часть добычи Олтар. Он осторожно расспрашивает, откуда у нее брошь. Олтар называет имя Кинча. Добыв наконец сведения, за которыми так долго охотился, Верн приходит в бар и пытается спровоцировать Кинча на дуэль. Кинч трусливо отказывается, и шериф берет его под арест. Но очень скоро его освобождают сообщники. Все они думают, что Олтар предала их или собирается предать. Они возвращаются на ранчо, где завязывается перестрелка. Кинч убит. Олтар прикрывает своим телом Французика и получает пулю, предназначенную ему. Ее рана смертельна. После ее смерти Верн и Французик вместе покидают опустевшее ранчо.

   ►  Этот прекрасный фильм почти никем не был замечен при выходе на экраны. Даже «Cahiers du cinéma», всегда внимательно следивший за американской карьерой Ланга, не посвятил ему ни строчки. Это последний из 3 вестернов Ланга и единственный, где режиссер полностью подгоняет законы жанра под свой внутренний мир. Извечные ланговские мотивы мести, насилия, одиночества и тайных обществ находят здесь обновленное и почти экзотическое выражение, при этом фильм превосходно вписывается в традиционные рамки вестерна. На уровне формы стоит отметить крайне разнообразное обращение со временем. В фильме есть 3 вида времени: время непосредственного повествования; сжатое время в сцене, вкратце подводящей итог долгим поискам Верна под аккомпанемент баллады, служащей лейтмотивом фильма; и время 3 флэшбеков, где перед нами постепенно предстает легендарная фигура авантюристки Олтар Кин ― женщины, целиком и полностью зависящей от своего прошлого (что можно сказать и про саму актрису). На уровне смысла это время, однако, абсолютно неизменно, неподвижно, лишено планов на будущее и свободы: это время мести, в котором мир сжимается до размеров одной мании, одной навязчивой идеи. Пространство фильма отражает ту же двойственную природу. На уровне формы оно разнообразно и богато, торжественно, тяжеловесно, роскошно, почти вычурно – но с другой стороны, замкнуто, мертво, не занято ничем, кроме постоянного, фатального, кровавого повторения фактов, запустивших ход повествования. Финальная смерть Олтар Кин, помимо всего прочего, является отголоском смерти девушки во 2-м эпизоде фильма.

   Нарочито искусственная павильонная декорация, символизирующая границу между внешним миром и ранчо, послужила предметом дискуссий и полемик среди киноманов. Несомненно, будь Ланг не так стеснен в средствах, он снимал бы в естественной природной среде. Но даже в таком виде декорация только усиливает (быть может, слишком демонстративно) замкнутую, удушливую структуру истории «о ненависти, убийстве и мести», абсолютную герметичность этого пессимистичного и, до некоторой степени, экспрессионистского вестерна. В самом деле, над персонажами Ланга висит проклятие куда более тяжкое, нежели то, что связано с первородным грехом в фильмах Хичкока. Все эти персонажи, движут ли ими добрые или дурные намерения, находятся по одну сторону барьера – на стороне зла. В своих странствиях Верн Хэскелл несет только разрушение самому себе и всем, кто его окружает; но не мстить он не может. Он принадлежит к падшей породе людей, для которых понятие прощения не имеет смысла и даже не существует. Он принадлежит, как и все люди, к проклятой расе.

ВНУТРІШНЄ і ЗОВНІШНЄ - фундаментальні категорії, які відбивають структуру феноменального світу людини та світу, що її оточує. Мають три основних плани функціювання. 1) Людина дієво ставиться до світу, тобто відділяє його від себе, протиставляє і робить його зовнішнім середовищем, у той час як сама вона постає як внутрішня його частина С. тавленням до світу як до зовнішнього людина відрізняється від тварини. 2) Діяльність роздвоює саму людину - в ній розвивається внутрішній духовний світ (ідеї, ідеальне, свідомість, цілі і т.п.), на відміну від зовнішнього - тілесної оболонки. Наявність внутрішнього світу - теж суттєва особливість людини. На такій її роздвоєності і зовнішності дій виникає уявлення, що зовнішнє - це матеріальний світ, а внутрішнє - свідомість; що перше існує об'єктивно, незалежно від другого. Але коли матерія існує поза свідомістю, то остання так само зовнішня щодо матерії, що зумовлює виникнення філософського дуалізму. Необхідно визнати, що співвідносяться не свідомість і матерія, а два види матерії - людина і світ. Тоді структура зв'язку зовнішнього і внутрішнього інша: навколишній світ - людина як реальна істота і ядро світу - свідомість як внутрішнє в людині, а отже, і у всій дійсності. 3) Завдяки діяльності роздвоюється і весь світ на В. і З. Майже всі полярні категорії відбивають таку його подвійність, розщепленість на явище і сутність, речі в собі і речі для нас, можливість і дійсність і т. ін. Найбільша протилежність, якої досягає людина в такому напрямі, - буття і небуття світу: силою свого духу (і в цьому основна його особливість) вона здатна вийти взагалі за межі реальності! уявити її неіснуючою. На цій підставі виникають релігійні та ідеалістичні уявлення про світ і людину як його частину.

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ЕКОЛОГІЯ ( від грецьк. οίκοζ - оселя, середовище; λογοζ - слово) - сукупність наук про взаємодію біологічних систем (у т.ч. й людини) із природним середовищем. Термін "Е." введений у науковий обіг нім. природознавцем Гєккелем (1866). Розглядаючи структуру сучасної йому біології, він звернув увагу на надмірну спеціалізацію наукових досліджень у цій галузі і запропонував розширити предмет фізіології, розділивши його на три напрями: фізіологію живлення, фізіологію розмноження та фізіологію стосунків. Остання отримала визначення - "економіка природи", або Е. Філософські витоки ідей Е. пов'язані з іменами давньогрецьк. філософів: Анаксагора, Демокритпа, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Істотний внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Гіппократ, Альберт Великий, Ібн-Сина, Бюффон, Лінней, Ламарк, Гумбольдт, Дарвін та ін С. тановлення Е. в Україні щільно пов'язане з філософським і науковим доробком Вернадського. Сучасна Е. являє собою комплекс дисциплін, що досліджують широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної і топографічної характеристик видів та екосистем до особливостей взаємодії людини з навколишнім середовищем. На сучасному етапі стали реальністю такі міждисциплінарні утворення, як екологічна генетика, екологічна фізіологія, екологічна цитологія, географічна Е. (Е. ландшафтів), медична Е. тощо. Виникає спектр екологічних дисциплін, де екологічний матеріал залучається для вирішення конкретних завдань інших наук: історії, юриспруденції, педагогіки, соціології, етики й естетики. Е. набуває дедалі більшого значення у пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку людської цивілізації.

ЕРИСТИКА ( від грецьк. εριστική чи від ερίζω - сперечаюся) - мистецтво дискутувати; вчення про логічну структуру, функції та правила ведення суперечки. Е. виникла в Стародавній Греції як засіб відшукання істини в процесі суперечки. Поділялася на діалектику і софістику Д. іалектику розвивав Сократ. Софістика зводила Е. до сукупності засобів захисту або спростування будь-яких положень незалежно від того, істинні вони чи хибні. Тому Аристотель визначив Е. як боротьбу під час суперечки неясними засобами. В наш час Е. відрізняють від софістики. Наукові основи Е. пов'язані з математичною теорією рішень та теорією конфліктів, логікою питань та правдоподібних висловлювань, логікою наукового дослідження та психологією творчості.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ - поняття філософської антропології та філософії культури, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "3". має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка Апеля про необхідність та умови "макроетики" - системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей. Поняттю З., як правило, протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію З. та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за З. Шляхом до розв'язання колізії З. та національного є розуміння З. як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності. З. в моралі не слід розглядати як щось навічно "запрограмоване" у поступі моралі, а навпаки - як таке ядро моральності, що є тотожним З. на кожному етапі людської історії і водночас - результатом тривалого історичного формування, постійного збагачення змісту і смислових значень людської моральності. Склад компонентів З. включає сукупність багатоманітних норм і цінностей та інших елементів різного рівня і характеру: висхідні фундаментальні норми людського співжиття (співчуття, доброзичливість, підтримка слабких, ввічливість та ін.); заповіді-заборони - не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого, а також вимоги вищого рівня - любити ближнього, бути здатним до самопожертви; цінності, що визначають гуманістичну міру й абсолютну межу людської діяльності (право на життя, ідея свободи, самоцінність людської індивідуальності); психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості (сором, докори совісті, відповідальність); логічну структуру самої моральної свідомості; моральний досвід, що постійно збагачується через успіхи і трагедії діянь людини. Ціннісне ставлення до світу спонукає людину до дії, до творчості, до зміни існуючої реальності. У зв'язку з цим загальнолюдські моральні цінності виступають як ідеали, цілі діяльності, як критерії людських вчинків. Це набуває особливого значення за сучасних умов, коли світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських стосунків. У цих умовах реальна інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства надзвичайно актуалізує проблему осмислення й оволодіння своїми і "чужими" моральними та іншими цінностями.

ІДЕАЛІЗОВАНИЙ ОБ'ЄКТ - одне з ключових понять теорії пізнання. Як розумова конструкція, яка відтворює своєрідність і логічно-каузальну структуру виникнення й еволюції об'єкта дослідження, І.о. є не нормативно запропонованим способом організації уявлень про предмет, а допоміжною формою умовного сприйняття й осмислення емпіричного матеріалу. Взаємозв'язки досліджуваного об'єкта, відображувані за допомогою І.о., вивчаються під певним кутом зору; вони можуть навмисно "підсилюватися", гіпертрофуватися дослідником і доводитися до стану логічної несуперечності. Позаяк будь-який дослідник завжди обмежений історично наявним станом знань і відносністю власних цінностей, то І.о. неминуче виявляється однобічним. Він завжди залишається моделлю, тобто допоміжним методичним засобом апроксимації реальності; кожне зіставлення емпіричних даних з їх ідеалізованою, логічно несуперечливою моделлю виявляє чергові недоліки й обмеження останньої та вимагає нових уточнень і в такий спосіб спонукає до подальшого дослідження. Отже, І.о. - це уявна конструкція, яка є продуктом ідеалізації. Будучи елементами теорії, І.о. є найважливішими засобами когнітивної діяльності в науці. Специфіка І.о. залежить від ступеня розвиненості наукового знання. У розвинутих наукових теоріях звичайно розглядаються не ізольовані І.о. та їхні властивості, а структури і системи цілого сімейства І.о.

ІНСТИНКТ ( від лат. instinctus - спонука, імпульс) - сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про І. з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично І. розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття І. протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність І., то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" І. та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла І. ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати І. як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом І. почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "І.".

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ - поняття, запроваджене Спенсером для характеристики основних підсистем суспільства як цілісного і водночас внутрішньо структурованого складного утворення. Ґрунтуючись на розумінні суспільства як своєрідного організму, Спенсер тлумачив І.с. як властиві означеному організму і внутрішньо пов'язані між собою органи, що виконують важливі життєві функції регулювання та стабілізації соціальних процесів і підтримання стану їх взаємозбалансованості. Спенсер виділяв три основних типи І.с.: 1) ті, що забезпечують продовження людського роду (шлюб та сім'я); 2) розподільчі (економічні); 3) регулятивні (релігія, політичні організації тощо). З плином часу уявлення про І.с. істотно змінилися, але саме поняття стійко увійшло в науковий обіг Н. ині І.с. розглядаються як багатомірне суспільне утворення, найважливішими складовими якого є: а) притаманний відповідному І.с. рівень, різновид чи локалізовані формоутворення суспільної свідомості, що можуть характеризуватися наявністю специфічних для них знань, концепцій, теорій, поглядів, переконань, принципів тощо; б) сукупність властивих даному І.с. форм діяльності; в) система характерних для нього відносин, взаємин і стосунків між людьми; г) стійкий комплекс формальних і неформальних правил, цінностей, норм, установок та інших притаманних І.с. регулятивів, що взаємоузгоджують форми діяльності й відносин між людьми у відповідній системі соціальних ролей та статусів; д) специфічна для певного І.с. мережа організацій, закладів та установ І. нституалізація життєдіяльності суспільств, міра втілення в системах І.с. тих чи тих цінностей, інтерналізації інституціональних функцій і ролей в мотиваційні структури членів суспільства постає як один з істотних показників рівня самоствердження та самореалізації відповідних історичних культур чи цивілізацій. За сферами дії та функціями І.с. поділяються на реляційні, що визначають рольову структуру суспільства за найрізноманітнішими засадами - від віку та статі до особливостей задатків, здібностей та фаху; регулятивні, які визначають припустимі межі незалежних щодо суспільних норм дій, спрямованих на реалізацію індивідуальних чи групових потреб, інтересів і цілей, та санкції, що карають за порушення цих меж; культурні, пов'язані з суспільною психологією, ідеологією, релігією, філософією, мистецтвом, освітою тощо; інтегративні, призначення яких - належне виконання соціальних ролей, відповідальних за забезпечення інтересів та цілей історичних спільнот і суспільств як цілісностей. У певному ракурсі зміна тої чи тої соціальної системи постає як модифікація І.с., що відбувається внаслідок сукупної дії ендогенних, внутріінституціональних та екзогенних, зовнішніх чинників, при домінантній ролі, за певних конкретно-історичних обставин, однієї з даних двох груп детермінант. У процесі переходу суспільств від доіндустріальної стадії до індустріальної та постіндустріальної традиційні І.с. поступаються місцем сучасним. Якщо традиційні І.с. визначаються передусім аскриптивністю і партикуляризмом, тобто ґрунтуються на жорстко заданих ритуалом та звичаєм правилах дії та поведінки й родинних зв'язках, то в новітніх суспільствах домінуючими стають І.с., що забезпечують інтерналізацію цінностей компетентності, незалежності, особистої відповідальності й раціональності, уможливлюють вільніший моральний і психологічний вибір індивідам, що призводить, однак, до піднесення ступеня аномічності суспільних систем атомізації осіб, їх взаємного дистанціювання, тобто має знову ж таки складний, суперечливий характер.

ІНШЕ (лат. alteritas - відмінність) - термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине - інше, тотожне - інше; потому І. постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та І., котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного таї., фукціонування їх у космічній душі, де І. постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристпопгель розумів І. як протилежне тотожному і як відмінне. І., витлумачене онтологічно, є інобуття Д. ане розуміння І. простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й І. "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування І. осмислюється у контексті взаємодії "Я" і "Ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає І. як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". І. тлумачиться як "Інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає Іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в І. передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у несвій" ("чужий"). І. як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата І." характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, І. розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно - фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі І. осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія І. окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера І. осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт І. як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ІСТОРИЧНЕ і ЛОГІЧНЕ - 1) Частковий випадок співвідношення мислення і буття, оскільки логічне - це функція мислення, а буття складається з природи та історії. Не менш важливою є проблема "природа і мислення", особливо в сучасну епоху, коли останнє у вигляді науки і діяльності, що на ній ґрунтується, стало планетарною силою і породило глобальні проблеми. Мислення в реальному історичному процесі постає як його відображення і доповнення, бо воно є сила, без якої історія не існує та завдяки якій розвивається техніка. Навіть уся духовна культура значною мірою виростає на силі мислення, логічної здатності людини, тієї раціональності, яка підкорює весь світ та інших людей. І. і Л. в цьому аспекті утворюють дві сторони єдиного цілого, і саме логічне має об'єктивний, онтологічний сенс. 2) Два методи осягнення реальної історії. Перший відтворює об'єкти в їх історичній послідовності, в просторі і часі, в специфічних обставинах, в необхідних та випадкових зв'язках. Другий розкриває реальність в її сталій, довершеній, класичній формі, тобто подає структуру готового цілого. А оскільки вона вибудовується в часі, то логічна послідовність категорій такої структури певною мірою відповідає їх історичному формуванню, звідки й виникає ідея про збіг І. і Л. способів дослідження. Зворотною стороною є їх розбіжність, яка пояснюється підпорядкуванням більш ранніх, простих і абстрактних визначень об'єкта більш розвинутим відношенням зрілого явища. 3) Специфічним проявом даної закономірності є збіг І. і Л. у вченні Гегеля. Він перший сформулював такий збіг у загальному вигляді як принцип пізнання. При цьому Гегель досліджував відповідність послідовності категорій в "Науці логіки" і в історії філософії. Звідси й термінологія у формулюванні принципу. Оскільки логічне має ширший зміст, ніж те, що належить безпосередньо до логіки як науки, то і принцип І. і Л. набуває більшої загальності - як відношення розвинутої науки до її історії.

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.