про+причини

ЗАКОНОМІРНОСТІ (закони) ДИНАМІЧНІ та СТАТИСТИЧНІ - два основних типи опису (виразу) регулярностей (причинних зв'язків, залежностей, відношень, кореляцій), що виявляються в природному та соціальному світі. З.д. та с. характеризують різні типи розуміння причинних відношень, різні способи пояснення та передбачення явищ. Динамічний закон реалізує ідею однозначного (необхідного) причинного зв'язку: певна причина А необхідно зумовлює певний наслідок В. Тобто для даного об'єкта (явища, сутності) за даних умов здійснюються точно визначені ситуації (події, явища). В кількісній формі динамічний закон фіксує однозначний зв'язок значень деяких величин: точне значення одних величин зумовлює точне значення інших величин. В класичній фізиці динамічні закони описували рух планет, механічні, термодинамічні та електромагнітні явища і мали статус єдино адекватної форми законів природи. Абсолютизація ідеалу динамічних законів привела до т. зв. "лапласівського детермінізму" (світ розглядали визначеним у всіх деталях і повністю обчислюваним на основі рівнянь механіки Ньютона). Проте вже в XVII ст. виникає статистика і формується при дослідженні соціальних явищ (народжуваність, смертність, страхова справа) уявлення про статистичні закономірності. Особливого поширення ці уявлення набули завдяки працям бельг. вченого Кетле (XIX ст.) С. татистичні закони стосуються опису т. зв. "масових" (колективних) явищ, істотно обмежуючи поняття однозначної причинності: сукупність подій масового явища розглядають як наслідок багатоманітності комплексу причин, у якій поряд з причинами загальними, сталими (вони визначають саме існування масової сукупності як деякої цілісності) діють випадкові причини, що визначають індивідуальність окремих елементів сукупності. Статистичний опис спирається на т. зв. "закон великих чисел": чим більша чисельність елементів спостережуваного масового явища, тим з більшою повнотою і необхідністю виявляється деяка загальна закономірність, спільна для всієї сукупності подій даного типу (напр., у вигляді т. зв. "середніх величин"), у той час як відхилення окремих індивідуальних випадків "компенсують" одне одного. Свого точного виразу "закон великих чисел" набуває за допомогою математичного апарату теорії ймовірностей. Статистичний закон не дає однозначних передбачень, що стосуються окремих елементів масового явища, і визначає імовірнісний розподіл значень певної величини в індивідуальних випадках. Тому статистичні закони розглядають як імовірнісні закономірності. В XX ст. з переходом до некласичної та постнекласичної науки визначилася фундаментальна роль статистичних (імовірнісних) законів не лише в фізиці (атомна фізика), а й у біології (генетика), кібернетиці, соціогуманітарних науках, синергетиці. Філософські дискусії навколо проблеми гносеологічного статусу статистичних законів засвідчили, що динамічні закони є ідеалізаціями, які "приховують" за собою певні статистики, випадковість і масові явища. Водночас виявилася своєрідна доповняльність двох типів законів для опису складних, здатних до еволюції та самоорганізації систем (синергетика).

Молешотт, Якоб (1822, Хертогенбос, Нідерланди - 1893) - нім. філософ, фізіолог. Разом із Бюхнером і Фогтом започаткував матеріалістичний напрям, що спирався на медицину та природознавство. Вивчав медицину в Гайдельберзі. Од 1847 р. - приват-доцент, викладав фізіологію в Гайдельберзькому ун-ті. У студентські роки брав участь у русі за демократичні перетворення у Німеччині. Од 1856 р. - проф. фізіології в Цюриху, в 1861 р. викладає в Турині. У 1876 р. обирається сенатором парламенту Італії. У 1879 р. переїздить до Рима і працює лікарем та проф. фізіології. Полемізує з антропологічним матеріалізмом Фоєрбаха з приводу наріжних питань природознавства. Матеріалізм М. знаходився у річищі філософського обстоювання потреб розвитку природничих наук у серед. XIX ст. Зміст матеріалістичного вчення М. охоплював кілька провідних тез: невіддільність матерії і сили; цілковита фізична зумовленість свідомості; принцип збереження матерії; жорсткий детермінізм. У галузі моралі й етики М. віддавав перевагу утилітаризму.

[br]

Осн. тв.: "Колообіг життя в природі" (1852); "Причини і дії у вченні про життя" (1868).

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

ОКАЗІОНАЛІЗМ ( від лат. ocassio - випадок, нагода, привід) - філософське вчення, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанства (див. Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідомість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розуму, свідомості) й тіла породжував потребу у з'ясуванні проблеми їхньої взаємодії, спробою вирішення якої у XVII ст. і був О. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окремому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення О. в XI ст. був араб, філософ Аль-Газалі (1058 - 1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо залежить від волі Бога. Бельг. філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню 0. системного та логічно послідовного характеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопільно синхронним завдяки втручанню Бога К. ожне свідоме рішення - це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спричинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізичного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник О. у XVII ст. Мальбранш у своєму філософському вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху - як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відомих оказіоналістів XVII ст. належать також нім. філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та франц. філософ Форж, який ідею О. про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца.

ПРЕДИКАБІЛІЇ ( від лат. praedico- висловлюю, сповіщаю) - поняття давньогрецьк., а згодом і схоластичної логіки, що виражають типи присудків (предикатів) у судженнях. Введені Аристотелем у IV - VI розділах "Топіки", де йдеться про чотири типи присудків, названих згодом Боецієм П.: рід (genus), вид (species), істотна (власна: proprium) ознака, неістотна (випадкова) ознака, або акциденція (від лат. accidens - випадковий). ІІорфирій у "Вступі до "Категорій" Аристотеля" доповнив П. п'ятим типом - видовою відмінністю (differentia specifica). У трансцендентальній логіці Канта П. (на відміну від предикаментів, тобто категорій) називаються вивідні поняття розсудку. Так, з категорії причини у Канта виводяться П. сили, дії, підупадання дії (пасивність); із категорії модальності - виникнення, зникнення, зміна.