права+людини

НАТУРАЛІЗМ ПРАВОВИЙ - напрям у філософії права, що ґрунтується на ідеї існування поряд з правовими нормами реальних юридичних систем принципів природного права, які регулюють колективну та індивідуальну поведінку людей безпосередньо чи опосередковано через юридичні системи і виступають позаправовими стандартами їх оцінки. Н.п. порушує низку філософських проблем щодо походження, характеру і форм маніфестації принципів природного права, способів виявлення і розв'язання суперечностей між вимогами природного права і юридичними системами, взаємовідношень права з релігією, мораллю, політикою тощо. Традиційний Н.п., що був панівним до серед. XX ст., стверджує, що принципи та категорії природного права випливають із "справжньої" іманентної природи людини і суспільства, характеризуються незмінністю, позаісторичністю та незалежністю від суб'єктивних факторів, відіграють визначальну та оцінювальну роль щодо останніх, виступають регулятивами реально існуючих юридичних систем, зокрема, у вигляді принципів справедливості, загальної обов'язковості, рівності перед законом. Норми природного права існують як наслідок природного порядку, дії законів природи (Цицерон, Аристотель, Гоббс, Локк) або як запроваджені Богом, Творцем світу і людини (Тома Аквінський, Августпин, Лютпер). Відповідно до цього вирізняються два способи пізнання принципів природного права: людський розум і релігійне одкровення. Особливо багато уваги приділяється цим питанням в християнських версіях Н.п. Традиційний Н.п. історично змінювався. Зокрема, якщо в Середні віки мета природного права вбачалася в зорієнтованості колективної та індивідуальної поведінки на добро, то в Новий час вона полягає в усталенні меж для вільної реалізації індивідами своїх цілей. Для сучасного Н.п. характерним є виведення принципів і норм природного права із етичних, соціальних та політичних теорій. Необхідною умовою продуктивного функціювання будь-якої юридичної системи є врахування потреби у співробітництві та взаємних зобов'язаннях суверена і виконавця, законодавця і громадянина, а також міжособистісних взаємин, ефективності суспільних інститутів (Фуллер) В. исувається вимога моральної оцінки правових систем і окремих законів О. станні повинні містити правові норми, що дозволяють найповнішу моральну інтерпретацію, зокрема, судових рішень (Дворкін).

Новгородцев, Павло Іванович (1866, Бахмут - 1924) - рос. філософ, правознавець, громадський діяч. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту (1888), де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 р. емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував рос. юридичний ф-т в Празькому ун-ті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських досліджень Н. - морально-правові відносини в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як необхідний суспільний інститут, що гарантує особисту свободу. Право створює формальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Н. розрізняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві Н. а думку Н., досягнення абсолютної гармонії особистої свободи і соціальної рівності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне завдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Н. обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму - марксизм, анархо-синдикалізм, анархізм В. ін доводив, що всі ці соціально-політичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на власність, законність і моральну автономію В. итоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціоналістичних засадах. Для Н. довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

[br]

Осн. тв.: "Моральний ідеалізм у філософії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу" (1903); "Криза сучасної правосвідомості" (1909); "Про суспільний ідеал" (1917).

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

МОРАЛЬ (лат. moralis - моральний, від mores - звичаї) - духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка моральної свідомості формується за умов розкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системи опосередкованих зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх стосунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдалі проблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвіду безпосередньо моральнісного ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей (що свідчило про руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективного співіснування ("не убий", "не укради" та ін.) І. деальна система належного водночас постає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяльності. В цьому ракурсі М. співвідноситься з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу людини, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов М. та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти доброчесності й праведності засобами зовнішнього тиску, без достатньої внутрішньої мотивації, вступають у протиріччя з ціннісним аспектом морального самоствердження людини, породжують "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості М. зростають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкриває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей М, Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне бачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природи концентрується в М. як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи тих сторін сукупного морального ідеалу подибуємо в міфології, релігійних та художніх образах Р. аціонально-логічне осмислення, узагальнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці (див. нормативна етика). У цих процесах закріплюється й нагромаджується зміст моральнісного добра, тоді як у реальній життєдіяльності М. нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізоваяих моральних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-історичний зміст узагальнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедливість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне загально-культурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабілізації. Відмова ж од відносних допоміжних, компромісних рішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX ст. істотне збагачення М. відбувалося шляхом осмислення й обґрунтування моральних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, що запроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.

Фоєрбах, Людвіг (1804, Ландсхут, Баварія - 1872) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. Закінчив Берлінський ун-т (1828), приват-доцент Ерлангенського ун-ту (1829 - 1830). Після опублікування праці "Думки про смерть і безсмертя" був позбавлений права викладання. Головним завданням своєї філософії Ф. вважав відповідь на питання - якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Ф. застосовує поняття любові. Любов, за Ф., - прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії - допомогти людям стати щасливими шляхом об'єднання зі світом і між собою на засадах любові. Ф. розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб (головна - спілкування), пристрастей та прагнень (найсуттєвіше - прагнення до щастя) Л. юдська сутність виявляється лише через спілкування "Я" - "Ти". Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" - "Ти" Ф. трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Ф., закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Ф. доходить висновку, що релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою - Релігією людяності. Філософія історії Ф. має ідеалістичний характер. Різні періоди в історії людства пояснюються різними етапами в розвитку релігійних уявлень як ілюзорних форм свідомості, орієнтованих на компенсацію дефіциту щастя С. оціальні конфлікти, за Ф., породжуються суперечностями між релігіями і розв'язуються завдяки поступові людського розуму. Подальший прогрес людства Ф. вбачав в утвердженні нової філософії-релігії, що культивуватиме любов людини до людини як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

[br]

Осн. тв.: "Думки про смерть і безсмертя" (1830); "Про філософію і християнство" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Основи філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845).

Шинкарук, Володимир Іларіонович (1928, с. Гайворон Київської обл. - 2001) - укр. філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Докт. філософських наук (1964), чл.-кор. НАНУ (1969), академік НАНУ (1978), чл.-кор. AH СРСР (1981), згодом - іноземний член РАН. Од 1951 р. - асистент кафедри історії філософії, ст. викл., доцент, згодом - заступник декана історико-філософського ф-ту, з 1965 р. - декан філософського ф-ту, в 1967 - 1968 рр. - зав. кафедрою ун-ту. Од 1968 р. - директор Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, член редакційної колегії ж. "Питання філософії", у 1969 - 1971, 1979 - 1989 рр. та од 1995 р. - головний редактор ж. "Філософська думка". Од 1984 р. - голова правління тов-ва "Знання" (Україна), головний редактор двох видань "Філософського словника" (Київ, 1973, 1986) та "Філософсько-енциклопедичного словника" (2002). Засл. діяч науки і техніки України, лауреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1982). Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у ІП. із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології. У шерезі фундаментальних досліджень, присвячених Канту, Гегелю, лівому гегельянству й подальшим інтерпретаціям діалектики, він розвивав оригінальну філософію людини, що дала поштовх сучасній укр. філософській антропології. Ш. - визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядноантропологічного змісту філософії. Розглядаючи її як форму духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, він сприяв подоланню спрощеності та лінійності тогочасного способу мислення, відродженню мисленевої культури, передусім - через надання філософському змістові марксизму статусу новоєвропейської "філософської автентичності" А. ктивно включившись у 50-х рр. у дискусію щодо предмета діалектики, Ш. обґрунтовує взаємозалежність онтологічного, гносеологічного та логічного її змісту, заперечує відособлення вчення про буття та про пізнання (полеміка між "онтологістами" й "гносеологами"), а також про природу та суспільство. Завдячуючи виведенню філософських уявлень про буття на рівень осмислення особливостей способу буття людини, а відношення мислення до буття - з більш широкого спектра відношенням людини до світу, філософія постає як передусім феноменологія людського буття. У 1967 - 1968 рр. Ш. розробляє масштабну науково-дослідну програму, яка започаткувала антропологічний поворот у вітчизняній філософії (перший абрис її викладено у доповідях з філософії права та про філософський гуманізм і проблему смислу людського буття на Міжнародному гегелівському конгресі (1966) і філософських конгресах у Відні 1967 р. й Парижі 1968 р.). Така світоглядно-антропологічна переорієнтація знаменувала поновлення філософсько-гуманістичних тенденцій вітчизняної філософської думки (Сковорода, Юркевич та ін.), перегукувалася з антропологічними вболіваннями відомих мислеників укр. діаспори (Кульчицький та ін.). Націленість на вивчення розмаїття способів людського самовизначення у структурі буття, особливостей світоглядної передумовності змісту і функцій філософського знання, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури та співвідношення з іншими формами катетеризації задавала новий ракурс осмислення категорій - не тільки як засобів відображення та пізнання, а й форм самосвідомості і цілепокладання. Філософське вивчення феномена практичної життєдіяльності у структурі людського світовідношення сполучається із з'ясуванням її пов'язаності з формуванням світоглядних універсалій. Смисловим осердям такої переорієнтації філософії стає близький до сучасної феноменології концепт практично-духовного освоєння світу людиною. Досліджуючи єдність сутнісних сил людини - розуму, почуттів і волі, Ш. реабілітує принципово важливе для розуміння творчої природи свідомості поняття символічних форм світосприймання. Він вислідковує: ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу, пов'язаного з уявленнями про майбуття та способами прилучення до нього, світоглядні форми його сприймання (мрія, віра, надія, любов, святість). Ш. ініціював спрямування антропологічно зорієнтованої філософії на осмислення суспільно-культурних явищ, пов'язаних із науково-технічною революцією. Ще у 70-ті рр. він обстоював персоиалістичну тезу про те, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності виводить філософа на вивчення людинотворчих функцій культури та особливостей останньої як світу національного буття у його взаємодії з вселюдськістю. У загальнометодологічному плані філософський розмисл Ш. еволюціонував від "есенційної" діалектики Гегеля - до екзистенційної діалектики К'єркегора, від ідеї "родової всезагальності" до "індивідуальної тотальності".

[br]

Осн. тв.: "Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля" (1964); "Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта" (1974); "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1977); "Методологічні засади філософських учень про людину''//Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми (2000); "Діалектика і традиційні та нові підходи"//Філософсько-антропологічні студії (2001); "Розум, свобода та долі діалектики" (2001).

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

МАТРІАРХАЛЬНЕ Й ПАТРІАРХАЛЬНЕ у світовідношенні в філософії Фромма - наріжна антропологічна антиномія, яка тлумачиться як вияв сутнісної суперечності, іманентної людському способові буття: за багатьма своїми параметрами (зокрема фізіологічними функціями) людина належить до світу тварин, існування котрих визначено інстинктами й гармонією з природою; водночас вона вже виокремлена з тваринного світу, здатна "трансцендувати" (вийти за межі) природу. Отже, людина - поза природою й водночас є її часткою. Відповідно "матріархальний" комплекс у світовідношенні - це прив'язаність людини до природи, "крові", "ґрунту", а "патріархальний" - націленість на активне самоствердження у світі, уможливлене розривом з першоприродою та створенням "другої" природи. Посилаючись на дослідження швейц. історика права Бахофена, Фромм окреслює світоглядну амбівалентність кожного зі згаданих комплексів. Позитивним аспектом матріархальної прихильності є усвідомлення рівності прав та прагнень кожної людини, святості життя; водночас цей чинник гальмує розвиток індивідуальності, розуму. Мати репрезентує природу й безумовну любов, батько - абстракцію, совість, обов'язок, закон, ієрархію, індивідуалізм (націленість на максимальне самоствердження). Патріархальна орієнтація Старого Заповіту утверджується в Європі з часів Реформації (завдячуючи протестантизму й кальвінізму), наслідком чого стає пожвавлення раціонального мислення й індивідуалізму, домінування концепції прогресизму. Антропологічною особливістю людини є потреба і в М. і в П.; вона - єдина жива істота, для котрої власне існування є проблемою. У класичній філософії близькою до усвідомлення суперечливості М. і П. є розкрита Фойєрбахом дихотомія "чоловічого" й "жіночого" принципів, "розуму" й "серця". Своєрідним зіставленням М. й П. інтенцій знаходимо у розвідках з укр. характерології. Зокрема, Кульчицький, визнаючи позитивні риси світоглядної спрямованості на "Magna mater" (добру землю, Деметру, Матір-Природу) та пов'язаних з нею інтровертизму й кордоцентризму, акцентує також властивий їй брак активної настанови у світовідчуванні, наявність мазохістського начала, комплекс меншовартості тощо; він наголошує необхідність для українства поєднати найкращі активні риси окцидентальної духовності з азійською споглядальністю й настановою на внутрішню "самість" людини.

ПРИВАТНІСТЬ ( від лат. privatus - той, що знаходиться у приватній власності, особистий, а також приватна особа - тобто така, що не займає державної посади) - один із доконечних принципів і критеріїв свободи; прояв індивідуалізації як вектора і закономірності соціально-культурного і цивілізаційного розвитку. П. в усіх сферах життя є підставою, формою і наслідком здобуття окремою людиною реальних можливостей існувати автономно, мати та оберігати свій суверенітет у царині прийняття рішень, формування і реалізації "Я-концепції" і власного життєвого проекту. Визнання П. ґрунтується на припущенні, що можуть (повинні) існувати інтереси, властиві окремому індивідові, які збігаються з інтересами інших індивідів (або спільнот). Наявність такого приватного інтересу спонукає людину до виокремлення із загалу, самореалізації і самоствердження. П. передбачає свідоме протистояння будьяким намаганням втрутитися ззовні і звузити (або звести нанівець) сферу індивідуальної свободи, позбавити особистість самої можливості вибору. Передумовою та осердям П. як важливої чесноти громадянського суспільства є особистісна гідність, визнання і повага особистістю гідності в собі та в інших. Значущість П. полягає в тому, що її наявність створює можливість для максимального розширення індивідуального простору свободи, вибору тих чи інших параметрів особистісної ідентичності поза будь-яким тиском. Потяг до П. (так само, як і потяг до спілкування, визнання іншими) вкорінений у самій "природі" людини, у її намаганні виокремитися з юрби, усамітнитися, залишитися осторонь зі своїми турботами і пристрастями. П. утворює потенційну можливість, що її завжди можна без перешкод використати (на відміну від самотності й покинутості). П. може тлумачитись як елемент і докорінна вимога індивідуалізму (в цьому розумінні П. протистоїть загальності і колективізму), але може набувати і самодостатності, виступаючи характеристикою будь-якого типу соціальності (той чи той рівень П. властивий абсолютній більшості відомих культур, через що його не можна тлумачити як надбання винятково західної культури). Первинні кроки до П. було зроблено вже за доби виникнення перших цивілізацій, коли з'явилася можливість відокремленого від інших існування у просторі (простір власної домівки), втаємничення тілесного (зокрема сексуального) життя, кристалізації феномена сорому тощо. П. поступово стверджує себе у тенденціях секуляризації свідомості і правового затвердження віротерпимості, прав і свобод людини. Серед важливих чинників, які сприяли становленню П. та її доктринальному оформленню, було виникнення ін-ту приватної власності та її правове закріплення, формування приватного права, поява і поширення статусу правосуб'єктності, обґрунтування демократичних концепцій громадянськості і ліберальних ідеологем свободи та ін В. ідповідно, намагання поставити суспільство під тотальний контроль (напр., задля реалізації якихось всеохоплюючих соціальних експериментів) завжди передбачали наступ на П., її обмеження, а то й зведення нанівець як джерела непередбачуваності і прояву свободи. Наявність П. дозволяє зберігати плідну множинність способів і стилів існування, протистоїть намаганням уніфікувати соціальне життя, позбавити його необхідної невичерпності і варіабельності (в т.ч. у формі мутацій і девіацій, маргінальних субкультур і ексцентричного "непотребу"). Негативний вимір П. проявляється у самоусуненні людини від участі у громадянських справах, втраті інтересу до громадянського життя (абсентизм), байдужому та споживацькому існуванні осторонь суспільства. Абсолютизована П. призводить до корупції, ерозії чеснот громадянськості і демократії, до егоїстичного аутизму (коли людина зосереджується на власній домівці, "здоровому способі життя", уникаючи будь-яких перевантажень і ризиків, що супроводжують активне громадянське життя). Експансія бюрократії в усі сфери життя, практика використання сучасних засобів стеження за поведінкою людини (у супермаркетах, готелях, офісах тощо) несуть загрозу виникнення нових форм тоталітаризму, що спонукає до свідомого й послідовного обстоювання цінності П.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Ф.к. необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі З. самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Лнтичні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З друг, пол. XVIII ст. починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в Ф.к. розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу Ш. пенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній трет. XIX - перш. пол. XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань К. ассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого. В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Велл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.

Ільїн, Іван Олександрович (1883, Москва - 1954) - рос. релігійний філософ і правознавець. Навчався у Новгородцева, Риккерта, Зиммеля, Нельсона, Гуссерля. За дисертацію "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918) отримав одночасно ступені магістра і доктора наук. Викладав у Московському ун-ті на Вищих жіночих юридичних курсах історію філософії та права Г. олова Московського психологічного тов-ва (1921 - 1922). Переконаний і діяльний супротивник більшовизму; у 1922 р. висланий з Росії. В Берліні стає одним із засновників Релігійно-філософської академії, проф. (1923 - 1934) і деканом (1923 - 1924) Рос. наукового ін-ту, видавцем ж. "Русский Колокол" (1926 - 1930). Позбавлений можливості викладати і друкуватися після приходу до влади нацистів, І. емігрує до Швейцарії (1938), де й продовжує до кінця життя наукові студії. Найвищим філософським здобутком І. є дослідження філософії Гегеля, яке стало не лише підсумком його філософських студій 1903 - 1918 рр., а й окреслило проблемне поле його подальшого філософського пошуку. Всупереч традиційному розумінню філософії Гегеля як системи абсолютного раціоналізму, І. підкреслює "конкретність" гегелівської ідеї і обґрунтовує тлумачення його філософії як конкретно-інтуїтивного ідеалізму. Важливою сферою творчості І. є філософія права, побудована як православно-християнська і осмислена крізь призму єдності правової і релігійної свідомості. Підґрунтя правового життя складають, за І., відчуття громадянином власної гідності ("закон духовної гідності"), його внутрішня свобода, перетворена у самостійну дисципліну ("закон автономи"), взаємоповага і довіра у стосунках з іншими та владою ("закон взаємного визнання"). Релігійною інтуїцією, що є, за І., підґрунтям справжнього філософування, пронизані його етичні роздуми. Розмірковуючи над проблемами культури, І. вважає єдиним порятунком у кризовому стані шлях духовного оновлення, складниками якого є віра, любов, свобода, совість, батьківщина, націоналізм (який він розуміє як позитивний вираз національного духу), правосвідомість, держава, приватна власність. Поряд із загальними проблемами філософії культури предметом роздумів І. була естетично-художня творчість, до аналізу якої він підходить з позицій реалізму. Стрижневою темою праць, написаних І. в еміграції, є доля Росії, її національного відродження.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918); "Релігійний смисл філософії" (1925); "Про спротив злу силою" (1925); "Про сутність правосвідомості" (1956).

АБСОЛЮТ ( від лат. absolutus - безумовний, необмежений) - одне з основних понять духовної культури людства, що виражає граничну загальну основу сущого й найвищу цінність для людини. Поняття "А." віддавна існувало в філософії і поза її межами - в міфології, релігії, суспільних стосунках, але сам термін набув поширення у XVIII ст. в нім. класичній філософи. Уявлення про найвище, абсолютне виникло тому, що людина живе в світі, який набагато перевершує її могутністю, незрозумілістю, протистоїть їй практично і духовно. А. втілює два моменти - силу світу і бажання людини підкорити цю силу чи умилостивити її. Сама по собі людина несамодостатня, їй потрібна опора, яку вона вбачала в А. Онтологічно А. - це подолання скінченності людської істоти, обмеженості її пізнавальних можливостей. А. це є сама людина, але як гранична інстанція її життя він повинен існувати поза нею. Стабільність будь-якої культури, соціальних зв'язків ґрунтується на певній остаточній інстанції, яка не підлягає сумніву, до якої кожен може звернутися, знайти захист чи душевний спокій. Без такого А. суспільство нетривке. Саме він є гарантом моральності стосунків, правових законів, єдності соціуму як цілого. Класичний приклад тлумачення А. подає англ. абсолютний ідеалізм (кін. XIX - поч. XX ст.). Коли держава і релігія почали втрачати силу, Стирлінг (1820 - 1909), Бредлі (1846 - 1924), Мак Таггарт (1866 - 1925) вибудували філософські системи, в яких над видимим світом здіймається незмінна, несуперечлива, гармонійна реальність, з якої випливають усі права і обов'язки людини та яка повинна реалізувати себе в релігії і державі як відображеннях А. Духовна і соціальна руїна завжди проявляється у втраті вищих чи абсолютних цінностей.

Левінас, Емманюель (1905, Ковно - 1995) - франц. філософ. Вчився у гімназії в Харкові. В Україні був свідком революції 1917 р. і громадянської війни. У 1923 р. став студентом ун-ту Страсбурга, у 1930 р. - громадянином Франції. У 1940 - 1945 рр. - полон у Німеччині. У 1961 р. Л. - проф. ун-ту Пуатьє, в 1967 р. - ун-ту Париж - Нантер, в 1973 р. - проф С. орбонни. Л. захистив першу у Франції докт. дис., присвячену нім. феноменології "Теорія інтуїції в феноменології Гуссерля" (1930). На міжнародне визнання Л. здобувся завдяки трактату з етики і метафізики "Тотальність і нескінченність" (1961). Л. піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій - онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та "фронтального" погляду на речі й особистості. Філософія (і власне людяність) починається з тієї миті, коли "страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене". Нескінченність Л. шукає в обличчі іншої людини, в її правді. Етика Л. поєднує дві традиції тлумачення правди Б. іблійна "правда" - "джерело права іншого, що передує моєму". Грецька "правда" - правосуддя, де право іншого встановлюється слідством та судом і передує праву третьої особи. Жага справедливості, жага правди - центральний мотив етики Л., де "людське - це повернення до хворої совісті, до здатності боятися несправедливості більше від смерті" С. ловник Л. збагачений повсякденними виразами, перетвореними на філософські категорії: обличчя, слід, втома, їжа. Семантичний зсув підкреслений активним використанням дефіса: "для-іншого", "думання-про-іншого", "післявас", "не-однаково", "з-Богом" тощо. В цьому контексті "між-нами" - не що інше, як власне "етичний суб'єкт" Е. тичний наголос відрізняє аналіз діалогу у Л. та Бубера. За Бубером, поміж "Я" і "Ти" панує взаємність; для Л. така форма стосунків надто "симетрична", при цьому ризик до замкнення "Я-Ти" у тотальність "Ми" - занадто великий. Л. наполягає на асиметрії між "Я" і "Ти", для нього "Ти" - інстанція зобов'язання і відповідальності як начала індивідуації людини. Антитеза етики Л. і онтології Гайдеггера - одна із ключових подій філософії XX ст. Л. радикально переосмислив філософію діалогу в напрямі етики свідчення.

[br]

Осн. тв.: "Про втечу" (1936); "Час та Інший" (1946); "Від існування до існуючого " (1947); "Відкриваючи існування з Гуссерлем і Гайдеггером" (1949); "Важка свобода" (1963); "Гуманізм іншої людини" (1973); "Інакше, ніж бути, або по той бік сутності" (1974); "Від священного до святого" (1977); "Етика та нескінченність" (1982); "В годину надій" (1988); "Між нами: Дослідження думки-про- іншого" (1991), укр. переклад (1999).

ПРАВО - система загальнообов'язкових норм і відносин, яка охороняється засобами державного впливу, включаючи примусові заходи. П. забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у межах усього суспільства. Реальний зміст і соціальне призначення правових функцій зумовлені формою і характером державного устрою, економічними відносинами та відношеннями власності, які склались у суспільстві. Водночас П. є відносно самостійним, впливаючи в свою чергу на державні інституції шляхом встановлення юридичних правил і законів, загальнообов'язкових для всіх державних структур. Формування П. - складний історичний процес. Першими регуляторами поведінки людей були звичаї, застосування яких не вимагало державного примусу. Створення держави відбувалось одночасно зі становленням особливих органів, на які покладалося завдання виконання примусових рішень, що вело до відокремлення П. від інших соціальних норм. Починаючи від Античності утверджуються дві основні теорії природи П.: теорія природного ("природженого") П., яка утверджує зумовленість правових принципів, законів, норм природою людини і, як наслідок, їх незалежність від конкретних соціальних умов і держави; позитивістська теорія П., яка утверджує відносність правових норм, їх обумовленість різними особистісними і суспільними факторами. Сучасне П. синтезує ці підходи, надаючи важливого значення невідчужуваним правам людини, одночасно вказуючи на їхню соціальну обумовленість. Перші форми з'явились у прадавні часи писаного П. (закони Хаммурапі у Вавилоні, Хеттські закони) Н. айбільш розвинутою формою стародавнього П. було римське П., яке стало основою для формування феодального П. шляхом трансформацій та пристосування його до нових економічних реалій і потреб. Із розвитком товарно-грошових відносин у Європі значного поширення набуло т. зв. Магдебурзьке П., яке фіксувало особливий статус і права середньовічних міст. Подальший розвиток економічних та суспільних відносин зумовлює появу нових галузей законодавства, диференціацію П. на правові системи та сфери застосування. Важливого значення набуває формування загальносвітових принципів П. (Статут ООН, Загальна декларація прав людини).

Рикер, Поль (1913, Баланс) - франц. філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Проф. ун-тів Страсбурга, Парижа, Чикаго, од 1995 р. - почесний проф. КМА. У центрі філософських досліджень Р. - проблема людини в контексті трагічного досвіду XX ст. Особистість, за Р., є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Р. надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Р. набирає проблема "Себе як Іншого". Р. акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "Інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на Іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "Іншого", за Р., є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Р. спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.

[br]

Осн. тв.: "Філософія волі". Т. 1 - 2 (1950 - 1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як Інший" (1990).

ФІЛОСОФІЯ ПРАКТИЧНА - згідно з започаткованою Аристотелем типологією, досліджує діяльність, пов'язану зі свободним вибором, з практичним (етичним та політичним) життям, універсальними правилами людської поведінки (praxis), відрізняючись як від теоретичної філософії, предметом якої є споглядальна, умосяжна діяльність (theoria), так і від поетичної філософії, що досліджує діяльність, спрямовану на створення творів мистецтва та предметів технічного виробництва (poiesis). У Канта Ф.п. поділяється на дві частини: перша присвячена проблемам обґрунтування (метафізика моральності), друга - емпірична (практична антропологія), присвячена прикладним аспектам етики. Кант, а також Фіхте стверджували примат практичної філософії над теоретичною. В філософії Гегеля проблематика практичної, або реальної, філософії охоплює об'єктивні (інституціональні) формоутворення духа. Предметне поле сучасної Ф.п. пов'язане і з розв'язанням проблем обґрунтування моральних принципів, і з їх застосуванням до конкретних форм соціального буття людини - економіки, політики, техніки, медицини, довкілля тощо. Тому проблематика Ф.п., увага до якої особливо зросла останнім часом ("реабілітації практичної філософії" - Ридель), міститься на межі багатьох дисциплін - теорії дії і теорії рішень, лінгвістики і філософії мовлення, економічної теорії і філософії права, політології і соціології, культурології та екології. Проте Ф.п. не підміняє собою предметне поле цих дисциплін, а розглядає відповідні проблеми під кутом зору етики, тобто виходить із praxis як свободного самовизначення людини, діяльність якої спонукається не зовнішнім примусом, а "здійснюється свідомо та з власної волі, отож може бути поставлена їй в обов'язок" (Геффе). Відтак практична філософія постає як прикладна етика, як ціннісно-нормативний фундамент конкретних форм соціального буття людини.

ВЛАСНІСТЬ - максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами В. можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну В. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму В. відрізняють від колективної В., оскільки суб'єктом колективної В. є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами В. можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна В."). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами В. були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут В., що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права В., використання цього права та способи відмови від В.: переведення В. в статус нічийної, передачі права В. іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту В. залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З В., як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і т. д. Тому форми В. та норми, які регламентують право В., перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут В. вони вважають прийнятним О. скільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право В. розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут В. став ґрунтуватися на праві В., у відповідності з яким відчуження В. виключається. Основна аргументація на користь права В. полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання.

Бентам, Єремія (1748, Лондон - 1832) - англ. філософ, етик, основоположник утилітаризму. Освіту отримав в Оксфорді. Його філософсько-етична концепція, в основу якої покладено принцип корисності, розкрита у праці "Деонтологія, або наука про мораль". Б. вважав, що природу людини визначають почуття задоволення і страждання, які постійно і в усьому керують індивідом. Поведінка людини спирається на прагнення до щастя через збільшення задоволення і зменшення страждання, тому моральним є все, що корисне для досягнення цієї мети. Основна максима теорії утилітаризму Б. - найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Етику він визначав як вчення про засоби досягнення щастя, а мораль - як мистецтво його максимально збільшити. Реальними інтересами вважав лише інтереси індивідів, тому інтереси держави і громадянств в цілому - це ніщо інше, як "сума інтересів індивідів". Етику Б. характеризує зв'язок з економічною теорією; принцип свободи індивіда в господарській діяльності є одночасно і засадничим принципом моралі. Політичні погляди Б. близькі до лібералізму, хоч він відкидав теорії природного права та суспільного договору.

[br]

Осн. тв.: "Принципи моралі і законодавства" (1789); "Нариси нової системи логіки" (1827); "Деонтологія, або наука про мораль" (1834).

ВИНА - морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти Л. юдина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення В. є реальною основою для відповідного покарання. В моралі В. викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини - самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення В. має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, В. постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї В. є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати В. (каяття, виправлення заподіяного тощо) В. ідповідною моральною реакцією на визнання В. є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання В., але теоретичний статус відповідних понять ("національна В.", "колективна В." тощо) є проблематичним.