понад+міру

Лях, Віталій Васильович (1942, с. Терни Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Докт. філософських наук (1991), проф. (2000). Од 1972 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - завідує від. історії зарубіжної філософії. Основна сфера діяльності - історія зарубіжної філософії, зокрема дослідження проблем суспільного розвитку в інтерпретації раціоналізму й ірраціоналізму, проблеми зміни філософсько-світоглядних орієнтацій. Автор понад 80 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії" (1975); "Раціоналізм та ірраціоналізм в сучасній буржуазній соціальній філософії" (1986).

Мазепа, Володимир Іванович (1930, Полтава) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т.Шевченка (1953). Докт. філософських наук (1977), проф. (1981). Од 1958 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Досліджує проблеми естетики (естетична свідомість і художня творчість, мистецтво в системі культури тощо), історії філософії та естетики України. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво і духовне багатство людини" (1967), "Художня творчість як пізнання" (1974), "Культура художника" (1988), "Соціально-культурна філософія І. Франка" (2001) та ін.

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

Маринович, Мирослав Франкович (1949, с. Комаровичі Львівської обл.) - релігієзнавець, журналіст. Закінчив електрофізичний ф-т ДУ "Львівська політехніка" (1972). У 1977 - 1987 рр. - політв'язень, засуджений за звинуваченням у "проведенні антирадянської агітації та пропаганди". У 1996 - 1997 рр. стажувався у Колумбійському ун-ті (США), у центрі вивчення прав людини В. ід 1997 р. - директор Ін-ту релігії та суспільства Львівської Богословської академії, член громадської ради Українсько-американського бюро захисту прав людини, засновник Укр. асоціації "Міжнародна амністія" (1993). Коло наукових інтересів: релігієзнавство, історія християнства, проблеми екуменізму, релігійної свободи. Автор понад 50 наукових та науково-популярних праць.

[br]

Осн. тв.: "Україна на полях Святого Письма" (1991); "Україна: дорога через пустелю" (1993); "Спокутування комунізму" (1993); "Правда людини" (1994).

Михальченко, Микола Іванович (1942, с. Косичі Брянської обл.) - укр. філософ, політолог, соціолог. Докт. філософських наук (1987), проф. (1988), акад. Української академії політичних наук і Казахстанської академії соціальних наук. У 1969 - 1990 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми укр. суспільства, філософія освіти. М. - один із засновників політологічного напряму досліджень у сучасній Україні. Автор і співавтор понад 200 наукових праць, зокрема 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Категорії історичного матеріалізму і їх роль у пізнанні та перетворенні соціальної дійсності" (1985); "Категорії історичного матеріалізму та їх методологічна функція" (1986); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Марксистська політична ідеологія" (1991); "Сучасна соціальна філософія", у співавт. У 2 т. (1994, 1996).

МІРА - єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ, подій. М. - це певна межа, в якій кількісні зміни не зачіпають якості речей, а за нею - ведуть до нової якості. Світ людей і речей лише відносно стабільний; М. є однією з основних категорій, в якій відбивається мінливість світу. Ця її особливість знайшла вираз у загальному законі переходу кількісних змін у якісні. Так, вода при збільшенні або зменшенні температури досягає точок, де вона перетворюється на пару чи лід (приклад, який наводить ще Аристотель у своїй "Фізиці"); державний лад залежить від величини території, чисельності населення й інших кількісних показників; частоти електромагнітних коливань у певних точках ведуть до зміни кольорів; збільшення або зменшення кількості атомів, що обертаються навколо їх ядра, - до нових і нових хімічних елементів. Точки переходу від однієї М. до іншої Гегель назвав "вузлами", а їх сукупність - "вузловою лінією відношень міри". Це - певна абстракція, бо предмети дійсності не вишиковуються в одну лінію, для багатоманітності її зв'язків більш адекватним образом є "вузлова сітка відношень М." Народи завжди надавали М. великого значення. У стародавніх греків поряд з гаслом "Пізнай самого себе!" вона була загальнокультурним принципом життя - "Нічого понад міру!". Зараз він теж діє, але доповнюється іншим - надмірним піднесенням однієї частини світу - надчуттєвої, небесної над другою - чуттєвою, земною. В Новий час безмірне поступово витісняло М. і наприкін. тисячоліття охопило все: пізнання, споживання, технологічне та інше втручання в довкілля. Оскільки земля - житло, дім людства - не безмежна, це веде до катастрофи. За таких умов значення М. надзвичайно зростає, і хоча вона всюди порушується, водночас отримує новин сенс - регулятивного ідеалу в розумінні Канта, ідеалу, який спрямовує зусилля до певної мети, ніколи її не досягаючи цілком.

Надольний, Микола Іванович (1962, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Канд. філософських наук. Нині - ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Фахівець у галузі соціальної філософії, філософії історії, політології. Коло наукових інтересів охоплює проблематику детермінант людської життєдіяльності, культури, філософсько-історичних аспектів духовності, політики, становлення громадянського суспільства. Автор понад 40 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Суспільні закони та їх дія" (1995) ; "Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник", у співавт. (1997); "Цивілізація та історія" (1999) та ін.

Немирич, Юрій (1612, Київ - 1659) - київський підкоморій, за гетьманів Хмельницького та Виговського козацький полковник, видатний дипломат, мислитель раціоналістичного спрямування, який цікавився переважно проблемами держави і права. Н. розпочав свій освітній шлях у Краківській академії, де його вчителями були відомий математик Стегман та фахівець з проблем етики Мартин Руар, який підтримував дружні зв'язки з Гроцієм і дав рекомендаційні листи до нього своєму учневі. Н. відвідував лекції в Лейденському й Амстердамському ун-тах, а також в ун-тах Парижа, Базеля, Падуї; здійснив освітню подорож до Англії. Найсильніше враження на нього справили державний устрій Голландії і Швейцарії. Відтоді Н. стає послідовним прихильником республіканської форми правління і федеративного устрою держави як союзу республік. Навчаючись у Сорбонні, Н. пише і видає в Парижі твір "Роздуми про війну з московитами" (1632), який, імовірно, був першим трактатом укр. автора з воєнно-політичних проблем. Н. негативно ставився до самодержавно-монархічного державного правління, котре може, як це було за Івана Грозного, перерости в тиранію. Коли воля володаря ставиться понад закон, піддані перетворюються на рабів, втрачають громадянські свободи, в тому числі й свободу сумління В. иклад цих поглядів було продовжено в написаному Н. "Маніфесті до володарів Європи" (1658), в якому він виступає як ідеолог уряду гетьмана Виговського. В цьому документі Н. пояснює європейським політикам підстави денонсації Козацькою державою Переяславських угод, які вбачає в порушенні цих угод Московією, нищенні автономії України, прав і свобод її люду. Ідеї, викладені Н., виявилися згодом близькими до поглядів, що проголошувалися в "Маніфесті до європейських народів", написаному через півсторіччя Орликом. Подальший виклад державницьких уявлень Н. знаходимо в складених ним умовах Гадяцького договору 1658 р. Виговського з Польщею. Готуючи його, Н. сподівався, що на його основі буде утворена нова держава - федерація або радше конфедерація, яка складатиметься з Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. За проектом договору Україна поєднувалася з Польщею і Литвою на правах самобутньої держави під назвою "Велике князівство Руське", що повинно було мати свій верховний трибунал і судочинство, вищих урядовців, гетьмана і канцлера, свою державну скарбницю, власну монету, своє військо та адміністративно територіальний поділ. У цьому князівстві проектувалося заснування двох академій з університетськими правами (в Києві та іншому місці, де буде зручно), великої кількості шкіл з вільним викладанням та цілком вільного книгодрукування. Передбачалося законодавче впровадження свободи сумління, а насильно нав'язана укр. народові унія скасовувалася. Державницькі погляди Н. були закономірною ланкою в розвитку державно-правових ідей в Україні від Оріховського, Могили до Мазепи й Орлика.

Омельяновський, Михайло Еразмович (1904, Київ - 1979) - укр.-рос. філософ, акад. АН УРСР (1948), чл.-кор. АН СРСР (1968). Закінчив Ін-т червоної професури філософії та природознавства (Москва, 1931); водночас відвідував курс лекцій на фізичному ф-ті Московського ун-ту. В 1946 - 1952 рр. - перший директор новоствореного Ін-ту філософії АН УРСР. В 1952 - 1955 рр. - зав. від. філософських питань природознавства в цьому ж Ін-ті. Од 1955 р. - в Ін-ті філософії АН СРСР (заст. директора і зав. сектором, од 1965 р. - зав. від. філософських питань природознавства). Написав понад 250 праць, в тому числі три індивідуальні монографії. Більше 50 праць перекладено на іноземні мови (англ., нім., ісп., італ. та ін.). За книгу "Діалектикав сучасній фізиці" (1973) удостоєний вищої премії з суспільних наук AH СРСР - їм. Г.В. Плеханова. Інтерпретатор релятивістської та квантової фізики з позицій діалектичного матеріалізму. Вніс вагомий внесок у налагодження в Україні діалогу філософів із природознавцями.

[br]

Осн. тв.: "В.І. Ленін і фізика XX ст." (1947); "Проти суб'єктивізму в квантовій механіці" (1953); "Філософські питання квантової механіки" (1956).

Павлов, Василь Терентійович (1915, Стара Герикла, Російська федерація - 1998) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Карело-фінського ун-ту (1942). В 1969 р. захистив докт, дис.; проф. (1970). Працював зав. кафедрою логіки КНУ ім. Т. Шевченка. Наукові інтереси зосереджувалися на проблемах логіки і теорії пізнання. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Відношення між поняттями" (1961); "Модальна логіка", у співавт. (1982); "Логічні методи і форми наукового пізнання", у співавт. (1984).

Пазенок, Віктор Сергійович (1934, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Докт. філософських наук (1979), проф. (1980), чл.-кор. НАНУ (1988). Од 1991 р. - головний наук, співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів - соціокультурні та етичні проблеми філософської антропології і філософії історії, методологічні принципи новітньої соціально-гуманітарної теорії (зокрема, плюралізм та релятивізм як домінуючі), досвід історико-культурного осмислення сучасної епохи. Цій тематиці присвячено понад 200 наукових праць, у тому числі 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Етико-соціологічний релятивізм" (1978); "Соціальний конфлікт і соціальна злагода" (1995); "Культура "кризового суспільства" (1996); "Соціально-етичні засади державотворення" (1997); "Сковорода- етик, "перевідкриття продовжується" (1997); "Природа сучасного соціального конфлікту" (1998); "Політики і гуманізм: антиномія чи консенсус?" (1999); "Гуманізм: нові виміри" (2001).

Пилипенко, Валерій Євгенович (1957, с. Дібровне Чернігівської обл.) - укр. філософ і соціолог. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1982) К. анд. філософських наук (1988), докт. соціологічних наук (1994). Акад. Української академії політичних наук (1997). Од 1990 р. - пров. наук, співр І. н-ту соціології НАНУ. Спеціаліст у галузі методології та методики соціологічних досліджень, економічної соціології, соціології молоді, соціальної психології А. втор понад 100 наукових публікацій.

[br]

Осн. тв.: "Організація. Праця. Ефективність" (1991); "Верифікація соціальних прогнозів" (1992); "Соціальна регуляція трудової поведінки" (1993); "Соціальний морфогенез: еволюція і катастрофи" (1993); "Соціологія підприємництва" (1997); "Соціально-політична ефективність управлінської діяльності" (1999); "Суб'єктивний компонент в соціологічному пізнанні" (2000).

ПЛАТОНІЗМ - традиція філософування, яка виходить із вчення Платона, в різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним настановам. У П. вирізняють два головних значення. 1) П. у власному сенсі слова охоплює античний філософський дискурс, що продовжує платонівське вчення або використовує його теоретичний потенціал як основу власних концепцій С. хематично еволюція П. вкладається у три головні періоди: академічний, середній, новий. Академічний П. охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона (347 р. до н. е.) і до її зруйнування (у 86 р. до н. е. під час штурму Афін) та занепаду. Вже Ціцерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову академії (межею між ними є 265 р. до н. е., коли схолархом став Аркесилай). Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесилая) та Нову (від Карнеада, бл. 160 р. до н. е.) академії; існували й інші поділи. П. до Аркесилая (Стара академія) перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення (див. піфагореїзм) та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу "Тимей". Схоларх Ксенократ (339 - 314 рр. до н. е.) увів поділ філософії на діалектику, фізику та етику, який став загальновживаним за доби еллінізму. Його наступники Полемон і Крантор зосередилися переважно на етичній проблематиці (трактат останнього "Про скорботу" започаткував жанр "утішань"). Завдяки Аркесилаю Академія і П. набували нового спрямування - через перехід на позиції скептицизму. Це було пов'язано з потребами теоретичної критики стоїцизму, засобом якої виступала діалектика. Новий етап цієї інтелектуальної боротьби припав на Карнеада (серед. II ст. до н. е.), котрому протистояв найвидатніший після Зенона лідер стоїцизму Хрисип (карнеадівська самооцінка - "без Хрисипа не було б і Карнеада"). Карнеад відмовився від категоричності Аркесилая у цілковитому запереченні "схоплюючих уявлень". Він вчить про три щаблі вірогідності (розважливості) суджень; останні слід не відкидати, а лише використовувати у статусі вірогідного знання. Академічний скепсис залишався панівним до поч. І ст. до н. е.; перегляд скептичної позиції намітився у схоларха Філона з Лариси (110/109 - 88? до н. е.) і повний відхід від неї мав місце у наступника Філона - Антиоха з Аскалона (висунув девіз "слідувати старожитному" - тобто відновити вчення Старої академії). На цій підставі період від Філона інколи називають Четвертою академією. Вона керувалась антиохівським проектом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоретичній позиції; це призвело до торжества еклектизму. Відродження Академії після понад двохсотлітньої перерви припало на 176 р., було здійснене імператором Марком Аврелієм. Від цього часу вона проіснувала ще майже чотири століття і була заборонена у 529 р. візантійським імператором Юстиніаном С. ередній П. припадає на період від серед І. ст. до н. е. до поч. III ст. Після зруйнування Академії в Афінах П. був відроджений Евдором у Александрії. Для середнього П. характерна увага до трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, що трактувалися в основному як думки Бога та іманентні форми речей. Переважає етична проблематика, але її розробка пов'язується з засадничим принципом "слідування Богу". Серед представників середнього П.: у І ст. - Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, і Філон Александрійський - засновник методу екзегетики; у II ст. - моралісти Плутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор "шкільного" викладу платонівського вчення Альбін, критик християнства Цельс та ін. Для більшості з прихильників цієї філософської школи П. є не систематично розроблюваним вченням, а загальнофілософською основою світогляду, яка стимулює оригінальну творчість. Середній П. існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Становлення нового П. (неоплатонізму) пов'язане з Алексан-' дрійською школою платоніка Аммонія Саккаса (межа II - III ст.), учнями якого були Лонгін, Ориген, а також Плотин, котрий вважається його засновником О. днак, за свідченням Порфирія, основні плотинівські ідеї були сформульовані вже Аммонієм. Новий П. синтезував увесь тисячолітній розвиток античної філософії, інтегрувавши численні ідеї з інших пізньоантичних учень. Окрім Плотина, головними представниками нового Ц. є Порфирій, Ямвліх, Прокл В. ід 432 р. неоплатонізм стає вченням, прийнятим у афінській Академії. Переважно через неоплатонізм антична філософська традиція була засвоєна християнською думкою. Розроблений неоплатоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць християнської патристики (Августин, Григорій Ниський та ін.). 2) П. у широкому сенсі слова охоплює всі ті вчення і напрями думки, що виникали під впливом філософії Платона та його античних послідовників (передусім неоплатоніків); інколи використовується також для позначення наближеності теоретичної чи світоглядної позиції до метафізичних настанов платонівського вчення. У цьому сенсі говорять про П. класичної патристики (особливо августинівської спадщини) чи середньовічного реалізму. Прикладом свідомого відродження вчення Платона є діяльність Флорентійської академії за доби Ренесансу (XV ст.), коли П. стає знаряддям теоретичної боротьби зі схоластизованим аристотелізмом.

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

Попович, Мирослав Володимирович (1930, Житомир) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1953). У 1967 р. захистив докт. дис., проф. (1974); чл.-кор. НАНУ (1992). Від 1956 р. - в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ нарізних посадах: від аспіранта та мол. наук, співр. до зав. відділом логіки та методології науки (від 1967 р.). Од 2002 р. директор Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні сфери філософських інтересів - логіка, філософія науки, теорія та історія культури. Має почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України" (2000). У 2001 р. присуджена Національна премія України ім. Т. Шевченка. Президент Філософського тов-ва України, президент тов-ва "Україна - Франція". Автор понад 300 наукових праць, у т.ч. 10 індивідуальних монографій, багатьох посібників та підручників для студентів і аспірантів вузів.

[br]

Осн. тв.: "Про філософський аналіз мови науки" (1966); "Філософські питання семантики" (1975); "Світогляд стародавніх слов'ян" (1985); "Микола Гоголь" (1989); "Нарис історії культури України" (1998).

ПОСТПОЗИТИВІЗМ - багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори П. (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та ін.) з різних філософських позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який домінував у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино законної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках - це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у друг, третині XX ст. і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура наукових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії становлення філософії науки. Найхарактерніша особливість П. - філософський плюралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. П. - багатоголосий дискурс, в якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий лише як один із багатьох станів дискурсу О. сь чому, порівнюючи різні стратегії П. (такі, напр., як фальсифікаціонізм Поппера, методологія дослідницьких програм Лакатоса, філософія наукових революцій Куна, філософія особистісного знання Полані, епістемологічний анархізм Фоєрабендата ін.), легко переконатися, що П. - це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і безкомпромісній критиці не тільки позитивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаючи на гостре протиборство альтернативних стратегій П., їм усім притаманний ряд загальних рис: а) відмова від методології нормативізму, від пошуку "єдино правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки; б) відмова від позитивістської ідеології демаркаціонізму; в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки"; г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фундаментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з аналізом структури науки і шляхів її обґрунтування; д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методологічної культури; є) гострий інтерес до методології таких "наук про складність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та ін.

Пріцак, Омелян Йосипович (1919, Самбірщина, Галичина) - амер. (укр. походження) вчений-історіософ, сходознавець. Один із фундаторів Гарвардського Ін-ту українознавчих студій і його директор у1973-1991рр. Організатор і перший директор Ін-ту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ; головний редактор відновленого ним у 1993 р. часопису "Східний світ". Від 1990 р. - іноземний член НАНУ. Лауреат Премії Національної Академії наук ім. А.Ю К. римського (1990) за видатні наукові здобутки в орієнталістиці та Державної премії України (1993). Автор понад 900 різнопланових за своїм характером і змістом наукових праць. Одна з центральних, у сфері творчих зацікавлень дослідника, - проблема походження Русі. У фундаментальній монографії, присвяченій цій проблемі, походження Русі пов'язується з діяльністю міжнародної торговельної корпорації, що первісно складалася з кельтських рутенів (русів), франків і фризійців. Увійшовши в співпрацю зі скандинавами і хозарами, вони й поклали початок державному утворенню Русі, яке локалізується дослідником у верхів'ях Волги. Чимало наукових праць П. присвячено формуванню степових імперій середньовічного світу, зокрема першої ісламсько-тюркської держави Караханідів у Середній Азії, історії кочових народів - гунів, аварів, печенігів, половців тощо. У колі зору П. - також взаємини козацької України зі Сходом. Зокрема, він детально розглянув угоди Пилипа Орлика з Туреччиною, що дало йому змогу глибше осягнути правові засади першої укр. Конституції 1710 р. П. є також великим знавцем історіософії Грушевського та творчої спадщини А. Кримського.

[br]

Осн. тв.: "Рід Скоропадських/Історично-генеалогічна студія" (1938); "Українська культура: Загальна характеристика і основні складники". У 3 ч., у співавт. (1949); "Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг)" (1981); "Історіософія та історіографія Мих. Грушевського" (1991); "Шевченко-пророк: Світи Тараса Шевченка" (1991); "Агатангел Кримський і його історія Туреччини" (1996).

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

Славинецький, Єпифаній (? - 1675) - укр. культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, проф. КМА, письменник, перекладач і проповідник Н. ародився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 р.) став викладачем Київської братської школи, де читав курс лат. мови. Перейшовши 1642 р. до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА лат., грецьк. та старослов. мови. На прохання рос. царя Олексія Михайловича С. 1649 р. виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651р. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 р. перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власного передмовою. За дорученням Собору 1674 р. здійснив новий переклад Біблії рос. мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та ін. С. був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського "Ргаеcepta movum". Основна праця С. - "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італ. лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку - відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

Сохань, Лідія Василівна (1924, с. Мальчиха Новосибірської обл., Росія) - укр. соціолог, філософ, соціальний психолог. Закінчила історичний ф-т Новосибірського педагогічного ін-ту (1946), в 1950 р. - аспірантуру Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Докт. філософських наук (1969). Од 1961 р. працювала в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, у 1965 - 1990 рр. - зав. відділом цього ін-ту. Од 1990 р. - в Ін-ті соціології НАНУ. С. - засновник Київської школи соціальних психологів; у центрі її уваги як дослідника - проблема становлення психології індивідуального життя особистості як самостійної галузі психології З. ацікавлення С. охоплюють також філософське осмислення проблем сучасної цивілізації, причетності до їх з'ясування окремої людини. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Спосіб життя" (1980); "Стиль життя особистості" (1982); "Життя як творчість" (1985); "Психологія життєвого успіху" (1995); "Талісман душі. Роздуми про таїну душі та перипетії людського життя" (1996); "Мистецтво життєтворчості особистості" (1997); "Життєві кризи особистості" (1998); "Час нового світу і людина. Глобальні ризики цивілізації та пошуки шляху", у співавт. (2001).