понад+міру

en\ \ cast iron

АБСТРАКЦІЯ АКТУАЛЬНОЇ НЕСКІНЧЕННОСТІ - ключова абстракція наукового пізнання, яка є значно сильнішою ідеалізацією, ніж абстракція потенційної нескінченності. Класична математика і класична логіка користуються нею понад два з половиною тисячоліття як методом, що виходить з можливості абстрагування від нескінченності множин та від незавершеності самого процесу побудови нескінченних множин. Результатом цього абстрагування є поняття завершеної або актуальної нескінченності. Несуперечливе, коректне розуміння А.а.н. можливе лише за умови сумісності понять нескінченності й актуальності. Ці питання - сфера компетенції теорії множин. Нескінченною, згідно з цією теорією, є множина, еквівалентна своїй підмножині. Розуміння актуальної нескінченності дає уявлення про актуально нескінченну множину - множину, побудова якої ні в який спосіб не пов'язується з завершенням нескінченного процесу утворення її довільних елементів. У цьому сенсі актуальний характер нескінченної множини означатиме цілковите абстрагування від процесу утворення всіх її елементів, що дає можливість розглядати таку множину (скажімо, нескінченні числові множини натуральних, цілих чи дійсних чисел) як об'єкт, заданий водночас всіма його елементами. Трансформуючи нескінченні множини на існуючі об'єкти (тобто об'єкти, визначення яких не призводить до логічних суперечностей), А.а.н. служить містком між скінченними й нескінченними множинами. Цим самим відкриваються можливості дослідження нескінченних множин логічними засобами, відпрацьованими й апробованими на скінченних множинах.

Андрос, Євген Іванович (1950, Конотоп) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1972) К. анд. філософських наук (1981), ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів - філософська антропологія та філософія культури. Автор понад 60 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Істина як проблема пізнання та світогляду" (1984); розділи колективних монографій: "Категорії філософії та категорії культури" (1983); "Евристичні функції світоглядної свідомості" (1989); "Відчуження: минувшість і сьогодення" (1995) ; "Феномен української культури: методологічні засади осмислення" (1996) ; "Філософія: Світ людини / Курс лекцій" (1999); "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000).

Андрущенко, Віктор Петрович (1949, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Докт. філософських наук, проф., чл.-кор. АПНУ, засл. діяч науки і техніки України, директор Ін-ту вищої освіти АПНУ. Од 1995 р. - заступник, згодом - перший заступник міністра освіти України. Фахівець з проблем філософії освіти, трансформації гуманітарної освіти в Україні, один з фундаторів плюральної методології соціального пізнання та парадигмальної моделі розвитку історії соціальної філософії А. втор понад 160 наукових і науково-методичних праць з філософії, соціології, політології.

[br]

Осн. тв.: "Людина в системі культури" (1984); "Сучасна соціальна філософія". У 2 т. (1994); "Беловіжжя. Україна. 91 - 95. Л. Кравчук" (1996); "Історія соціальної філософії. Західноєвропейський контекст" (2000).

Безпальчий, Володимир Федорович (1925, Золотоноша - 1981) - укр. історик, філософ. Закінчив історичний ф-т НПУ їм. М. Драгоманова(1948), аспірантуру при Ін-ті філософії НАНУ (1951) З. ахистив докт. дис. (1972), проф. (1973). Від 1951 р. - наук., а з 1953 р. ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1953 - 1968 рр. - доц. кафедри філософії НАНУ і доц. ВІІІН при ЦК КПУ. У 1968 - 1976 рр. - зав. кафедрою марксизму-ленінізму Київського держ. ін-ту театрального мистецтва. У 1976 - 1981 рр. - ректор цього ip-ту. Автор понад 40 статей із філософії, історії філософії та соціології, а також монографій Н. а власноруч зробленому катамарані здійснив численні мандрівки по Байкалу та ріках Сибіру, враження від яких описав у кн. "Наодинці з природою" (1983). Трагічно загинув у черговому плаванні (р. Вітім поблизу м. Бодайбо). Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

[br]

Осн. тв.: "Праця і світогляд" (1972); "Людина і праця" (1976); "Праця і релігія" (1981).

Блецкан, Михайло Іванович (1939, с Г. олятин Закарпатської обл.) - укр. філософ. Закінчив філологічний ф-т У НУ (1961). Докт. філософських наук, проф А. кадемії політичних наук України, засл. прац. народної освіти України. Зав. кафедрою філософії УНУ. Автор понад 50 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Гносеологічна природа наукових абстракцій" (1980); "Діалектика формування наукових абстракцій" (1989).

Бойченко, Іван Васильович (1948, с О. стрів Львівської обл.) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім.Т Ш. евченка (1971). Докт. філософських наук (1991), проф., акад. Академії політичних наук України, відмінник освіти України, нагороджений Почесною грамотою Держ. комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (1999). Від 1971 р. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах, у т.ч. і зав. сектором філософії історії. Коло наукових інтересів: філософія історії, соціальна філософія, методологія соціального пізнання, історія філософії, світоглядна проблематика. Автор понад 150 наукових праць, серед них - численні статті, навчально-методичні посібники та розділи у більш як 20 колективних монографіях, а також 8 індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Методологічнароль історичного матеріалізму в аналізі форм соціального знання" (1982); "Категоріальний апарат історичного матеріалізму: методологічна функція" (1987); "Філософія історії: Підручник", у співавт. (2000).

Бондар, Станіслав Васильович (1Θ4Θ, Черкаси) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1980), канд. філософських наук (1985). Від 1984 р. - наук, співр. в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Наукові інтереси зосереджені навколо проблем укр. середньовічної духовної культури та сучасного соціально-політичного життя України. Автор понад 40 наукових і публіцистичних статей у різних виданнях, брав участь у написанні колективних монографій, довідників та енциклопедичних словників.

[br]

Осн. тв.: "Філософсько-світоглядний зміст давньоруських "Изборников" 1073 та 1076 рр." (1990); "Історія філософії України / Хрестоматія", у співавт. (1993); "Історія філософії України / Підручник", у співавт. (1994).

Бор, Нільс Хендрік Давид (1885, Копенгаген - 1962) - датськ. фізик, один із творців сучасної фізики, лауреат Нобелівської премії, член (від 1917 р.) і президент (від 1939 р.) Датського королівського тов-ва, почесний член понад 20 академій наук, засновник Ін-ту теоретичної фізики (нині Ін-т Нільса Бора). У 1913 р. запропонував першу квантову (некласичну) модель атома, яка започаткувала нову еру розвитку квантової теорії. Головний філософський інтерес до наукової спадщини Б. пов'язаний із принципом доповняльності (див. доповняльності концепція), запропонованим ним у доповіді "Квантовий постулат і новітній розвиток атомної теорії" (1927) у зв'язку із гострими дискусійними проблемами побудови та інтерпретації квантової механіки (детермінізму, повноти опису фізичної реальності, місця та ролі суб'єкта пізнання тощо). Б. сформулював також принцип відповідності, який став потужним евристичним засобом теоретичного узагальнення, специфічною формою взаємозв'язку та спадкоємності старого й нового знання. Ці методологічні принципи Б. виявилися надзвичайно продуктивними і тривалий час активно дискутувалися у філософії науки.

Винниченко, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, - 1951) - укр. письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту (1901-1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної укр. партії (1901 - 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Укр. соціал-демократичної партії, заст. голови Укр. Центральної Ради (1917), голова уряду - Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів О. чолював Директорію (листопад 1918 - лютий 1919). Видавав (разом із ІІІаповалом) ж. "Нова Україна" (1923 - 1925) В. ід 1925 р. - у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. - Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції В. характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак - речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості" З. рештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. В. - один із чільних творців укр. неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в укр. літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921-1924). Твори "Муженського циклу" (1934 - 1951) - це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець В. вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак - в агресієфільство К. апіталізм і державний (радянський) соціалізм, за В., є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових Щ. об подолати цю хворобу, В. пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно - у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно - в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально - в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно - в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за В., це витвір класової свідомості, конкордизм - вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній - політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані - це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на зреалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

[br]

Осн. тв.: "Твори". У 23 т. (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Т. 1 (1911 - 1920); Т. 2 (1921 - 1925)" (1980 - 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 ч. (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

Вільчинський, Юрій Михайлович (1958, смт. Літин Вінницької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка. Докт. дис. "Етнокультурні проблеми філософії мови Олександра Потебні" (1997). Дод. кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка. Автор понад 70 наукових праць з укр. філософської думки, філософії мови, філософії історії.

[br]

Осн. тв.: "Олександр Потебня як філософ" (1995); "Розвиток філософської думки в Україні. Курс лекцій", у співавт. (1994).

Возняк, Степан Михайлович (1929, с Ш. арпанці Львівської обл.) - укр. філософ. Закінчив філологічний ф-т ЛНУ ім. І. Франка (1953). Докт. філософських наук (1986), проф. (1989). Від 1990 р. - проф. кафедри філософії ПУ ім. В.Стефаника. Наукові інтереси - історія філософії України, релігієзнавство. Автор понад 120 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Іван Франко - поборник єднання народів" (1974); "У боротьбі за дружбу народів: Проблеми нації і національних відносин в ідеології української революційної демократії останньої чверті XIX - початку XX ст." (1981); "Духовні цінності українського народу", у співавт. (1999) та ін.

Геракліт з Ефеса (бл. 540 - 475 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. За глибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Г. ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Г. зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер Н. а відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Г. значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо Н. авіть крізь нечисленні тези Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Г. вважав вогонь - стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос - "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

Гнатенко, Петро Іванович (1937, с. Маршали Сумської обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Докт. філософських наук (1988), проф., чл.-кор. АПНУ (1994) З. ав. кафедрою філософії ДНУ. Коло наукових інтересів - історія філософії, зокрема укр. філософської думки, проблеми національної психології. Автор понад 100 праць, у тому числі семи монографій, співавтор підручників з філософії та культурології для вищих навчальних закладів.

[br]

Осн. тв.: "Національний характер" (1992); "Український національний характер" (1997); "Національна психологія" (2000)та ін.

Гоббс, Томас (1588, Вестпорт - 1679) - англ. філософ, політичний теоретик О. світу отримав в Оксфордському ун-ті Н. а формування теоретичних поглядів Г. значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Г. відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 - 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Г. понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Г. розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність - головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, - яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка - це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Г., стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання - це чуттєвий досвід людини О. б'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява - це лише оманливі почуття, або "фантазми" Д. іяльність людини також підлягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Г. і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Г. слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Г. реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

[br]

Осн. тв.: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

Головаха, Євген Іванович (1950, Київ) - укр. соціолог, психолог, фахівець з соціальної психології, політичної соціології та соціології особистості. Закінчив Московський ун-т (1972). Докт. філософських наук (1990). У1976 - 1991 рр. - в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1991 р. - зав. від. соціальної психології, од 1996 р. - головний наук, співроб. Ін-ту соціології НАНУ. 1982 р. за кн. "Структура групової діяльності: Соціально-психологічний аналіз" отримав медаль з премією НАНУ за кращу роботу в галузі суспільних наук серед молодих учених. Автор понад 250 наукових публікацій, в яких розроблено концепції психологічного часу та саморегуляції життєвого шляху особи, етапів розвитку посттоталітарного суспільства та його соціальних патологій. Член дослідницького комітету політичної соціалізації Міжнародної асоціації політичних наук. Дійсний член Європейської асоціації експериментальної соціальної психології та Американського наукового товариства досліджень особи та соціальної психології Г. оловний редактор ж. "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

[br]

Осн. тв.: "Життєва перспектива і професійне визначення молоді" (1988); "Психологічний час особистості", у співавт. (1984); "Стратегія соціально-політичного розвитку України" (1994); "Соціальне безумство: Історія, теорія і сучасна практика", у співавт. (1994); "Суспільство, що трансформується: Досвід соціологічного моніторингу в Україні" (1997); "Тенденції розвитку українського суспільства", у співавт. (1994 - 1998); "Соціологія в Україні", у співавт. (2000).

Гринів, Олег Іванович (1940, с. Мала Горожанка Львівської обл.) - укр. філософ. Закінчив юридичний ф-т ЛНУ їм. І.Франка (1967). Докт. філософських наук (1989), проф. (1997). У1974 - 1990 рр. - на викладацькій роботі у НУ "Львівська політехніка". Од 1993 р. - ст. наук. співр., зав. сектором теоретичної етнології Ін-ту народознавства НАНУ (м Л. ьвів). Виконавчий секретар Львівської крайової ради Конгресу укр. інтелігенції. Коло наукових інтересів - проблеми філософії, етнології, націології, політології, культурології, релігієзнавства. Лауреат премії "Журналіст року" (1995) А. втор понад 300 наукових і науково-публіцистичних праць. Публікації в Україні і за кордоном.

[br]

Осн. тв.: "Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог" (1994); "Українське народознавство", у співавт. (1994); "Національно-духовне відродження: Історія і сучасні проблеми" (1995); "Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст Х. рестоматія", у співавт. (1996); "Україна і Росія: партнерство чи протистояння? Етнополітичний аналіз" (1997).

Гусєв, Валентин Іванович (1947, Харків) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм Т. Шевченка. Канд. філософських наук (1978). Од 1985 р. - доцент кафедри історії зарубіжної філософії, од 1994 р.- доцент кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА, од 2000 р. - зав. кафедрою. Коло наукових інтересів: історія західної філософії Нового часу, метафізика. Автор понад 40 наукових досліджень.

[br]

Осн. тв.: "Історія західноєвропейської філософії XV - XVII ст.: Курс лекцій" (1994); "Західна філософія Нового часу XVII - XVIII ст." (1998).

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

Діоген Лаертський (пер. пол. ПІ ст.) - автор єдиної з античних історій філософії, що збереглася до наших днів і обіймає майже весь період розвитку античної думки. Його твір "Про життя, вчення та вислови славетних філософів" складається з 10 книг. В ньому історія античної філософії подана як розгортання двох ліній спадковості: "іонійської" та "італійської". (Теми книг: І - еллінські мудреці; II - іонійські космологи, Анаксагор, Сократ, та сократики; III - Платощ IV - послідовники Платона по Академії (до Клітомаха); V - Аристотель і перипатетики; VI - кініки; VII - Зенон і стоїки; VIII - Піфагор, Емпедокл, Епіхарм і піфагорейці; IX - Геракліт, елеати,Демокрит, Протагор, скептики; X - Епікур). Він охоплює історію еллінської філософії від напівлегендарних мудреців до Нової Академії, Хрисиппа та Епікура. За викладом матеріалу твір Д.Л. є компіляцією, в якій, здебільшого некритично, опановано близько 200 джерел й описано понад 80 мислителів. Далекий від систематизованості і вельми хаотичний за змістом, твір Д.Л. залишається вагомим першоджерелом з філософії Античності, а у деяких відношеннях (зокрема де стосується текстів Епікура) його значення унікальне.