політологія

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

див. політологія

політологія

політологія

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

Михальченко, Микола Іванович (1942, с. Косичі Брянської обл.) - укр. філософ, політолог, соціолог. Докт. філософських наук (1987), проф. (1988), акад. Української академії політичних наук і Казахстанської академії соціальних наук. У 1969 - 1990 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових інтересів: філософія історії, філософія політики, духовне і політичне життя суспільства, соціальні інститути та суспільні відносини, світоглядні проблеми укр. суспільства, філософія освіти. М. - один із засновників політологічного напряму досліджень у сучасній Україні. Автор і співавтор понад 200 наукових праць, зокрема 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Категорії історичного матеріалізму і їх роль у пізнанні та перетворенні соціальної дійсності" (1985); "Категорії історичного матеріалізму та їх методологічна функція" (1986); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Марксистська політична ідеологія" (1991); "Сучасна соціальна філософія", у співавт. У 2 т. (1994, 1996).

Бадзьо, Юрій Васильович (1936, с. Копинівка Закарпатської обл.) - укр. політолог, літературознавець, громадсько-політичний діяч, "шістдесятник"-дисидент, багаторічний радянський політв'язень, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1999). Закінчив філологічний ф-т УНУ (1958), аспірантуру при Ін-ті літератури НАНУ (1964). За участь в укр. національно-демократичному русі був ув'язнений на 12 років за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді (1979). Достроково звільнений завдяки демократичним змінам в Україні (1988). Голова Демократичної партії України (1990 - 1992). Працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (від 1993 р.). Автор багатьох політологічних і літературно-критичних статей, а також дисидентського трактату "Право жити", в якому проаналізовано політичне становище укр. народу в складі СРСР і тоталітарні основи радянського соціалізму. Написанау 70-і рр., ця праця була видана лише у 1996 р.

Бжезинський, Збігнєв (1928, Варшава) - амер. політолог, філософ, політичний діяч. Закінчив Макгільський та Гарвардський ун-ти, докт. філософії; очолив науково-дослідний ін-т з питань комунізму при Колумбійському ун-ті (США). Один із провідних аналітиків комунізму й тоталітаризму як соціально-політичних явищ. Для концептуальних побудов Б. характерним є поєднання глибокої аналітичності та синтезуючої проникливості політологічних прогнозів З. міцнення геополітичного плюралізму на пострадянському просторі - визначальна мета реалістичної і довгострокової глобальної стратегії, до ключових напрямів якої Б. відносить утвердження стабільності і незалежності України.

[br]

Осн. тв.: "Неперервні чистки - політика радянського тоталітаризму" (1956); "Між двома епохами" (1970); "Влада і принцип" (1983); "План гри: геостратегічні рамки радянсько-американського змагання" (1986); "Велика шахівниця: Американська першість та її стратегічні імперативи" (1997, укр. пер. 2000).

Білий, Олег Васильович (1948, Київ) - укр. філософ. Закінчив УАД (1973). Докт. філологічних наук (1988). Керівник науково-дослідницької групи Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, перший заст. головного редактора ж. "Політична думка". Фахівець у галузі філософії культури, теорії літератури, естетики, політичної філософії. Автор багатьох статей, розділів колективних монографій, індивідуальних досліджень. Праця Б. "Політологія посткомунізму" була видана укр. і англ. мовами, перевидана у доповненому вигляді у США і рекомендована як посібник для студентів амер. ун-тів.

[br]

Осн. тв.: "Літературно-художня цінність" (1986); "Таємниці "підпільної людини" - художнє слово - буденна свідомість - семіотика в лади" (1991); "Політологія посткомунізму" (1995) та ін.

Гринів, Олег Іванович (1940, с. Мала Горожанка Львівської обл.) - укр. філософ. Закінчив юридичний ф-т ЛНУ їм. І.Франка (1967). Докт. філософських наук (1989), проф. (1997). У1974 - 1990 рр. - на викладацькій роботі у НУ "Львівська політехніка". Од 1993 р. - ст. наук. співр., зав. сектором теоретичної етнології Ін-ту народознавства НАНУ (м Л. ьвів). Виконавчий секретар Львівської крайової ради Конгресу укр. інтелігенції. Коло наукових інтересів - проблеми філософії, етнології, націології, політології, культурології, релігієзнавства. Лауреат премії "Журналіст року" (1995) А. втор понад 300 наукових і науково-публіцистичних праць. Публікації в Україні і за кордоном.

[br]

Осн. тв.: "Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог" (1994); "Українське народознавство", у співавт. (1994); "Національно-духовне відродження: Історія і сучасні проблеми" (1995); "Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст Х. рестоматія", у співавт. (1996); "Україна і Росія: партнерство чи протистояння? Етнополітичний аналіз" (1997).

Парахонський, Борис Олександрович (1950, Чернівці) - укр. філософ, політолог. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Докт. філософських наук (1990). У 1979 - 1992 рр. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1998 р. - зав. від. Національного ін-ту проблем міжнародної безпеки. Наукові інтереси - в галузі філософії пізнання, семіотики культури, політології, міжнародних відносин, глобальної та регіональної безпеки.

[br]

Осн. тв.: "Мова культури та генеза знання" (1988); "Епістемологія культури", у співавт. (1993); "Україна 2000 і далі: Геополітичні пріоритети та сценарії розвитку", у співавт. (1999); "Україна та Росія у системі міжнародних відносин: Стратегічна перспектива", у співавт. (2001).

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

Лисяк-рудницький, Іван Павлович (1919, Відень - 1984) - укр. історик, політолог, публіцист. Осердя філософських зацікавлень Л.-Р. становило історичне пізнання та філософія історії Р. озпочинав студії у Львівському ун-ті, продовжував у Берліні, завершував 1945 р. в Карловому ун-ті (Прага). Працював у різних зарубіжних науковоосвітніх закладах. У центрі історіографічних інтересів Л.-Р. - історія укр. суспільно-політичної думки од серед. XIX ст. до 30-х рр. XX ст. Найвагоміші праці присвячені Драгоманову, Литіинському, Хвильовому, Назарукові. Інтереси Л.-Р. як політолога концентруються навколо чільної теми - доля України в новітній історії. Він займався як аналізом визначальних тенденцій політичних змін у новітній Україні, що розглядались у контексті сучасного світового процесу, так і політичним прогнозом. Відчутним у його працях є вплив філософії історії Гегеля, зокрема ідей щодо наявності в історичному процесі власної об'єктивної логіки та можливості свободи тільки у правовій державі. Крім того, універсалізм і лінійність філософії історії Гегеля були одним із джерел поділу Л.-Р. націй на історичні та неісторичні. Хоча такий поділ не є достатньо методологічно обґрунтованим (включно із його наслідком - віднесенням українців до неісторичних націй), але приймаючи його, Л.-Р. зміг чітко вирізнити два шляхи і, відповідно, два способи націотворення З. гідно з першим, процес націостановлення йде згори донизу (основним націотворчим чинником є вища суспільна верства), згідно з другим, цей процес іде знизу вгору, тобто націостановлення відбувається внаслідок національного самовизначення народу, демократичним шляхом. Відсутність історично сформованої державницької і культурної еліти утруднює побудову національної держави. Попри тлумачення укр. нації як неісторичної, Л.-Р. визнавав у її становленні наявність певного культурного успадкування й на рівні еліт. Ідея історичності є чільною в політико-філософських міркуваннях Л.-Р. Звідси - критичне ставлення до таких концепцій в етнології і націології, які методологічно споріднені з романтизмом, голізмом та есенціалізмом. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, Л.-Р. як історик близький до "державницької школи" в укр. історіографії. Звертаючись до популярної в певних історіософських побудовах антитези "Схід - Захід", він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (суспільно-політичної) та східної (християнсько-духовної). Досить різке протиставлення етосу й естетичного чуття українців, з одного боку, та особливостей їхньої суспільнополітичної традиції, з другого, пом'якшується тезою Л.-Р. про "унійність" укр. свідомості, що значно посилює підстави для віднесення українців до європейської спільноти народів.

[br]

Осн. тв.: "Розмова про бароко" (1943); "Консерватизм" (1958); "Інтелектуальні початки нової України" (1958); "Роль України в новітній історії" (1963); "Україна між Сходом і Заходом" (1969); "Між історією і політикою" (1973).

Арон, Раймон (1905, Рамбервіллер - 1983) - франц. соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 - 1928). Од 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає кн. "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дис. "Критична філософія історії". У1955 - 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. - кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. А. був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам А. притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. А. - член Франц. академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

[br]

Осн. тв.: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

 авіа. — авіація - lotnictwo

 авто. — автомобільний термін - termin samochodowy

 анат. — анатомія - anatomia

 археол. — археологія - archeologia

 архіт. — архітектура - architektura

 астр. — астрологія - astrologia

 біол.—біологія - biologia

 бот. — ботаніка - botanika

 будів. — будівництво - budownictwo

 вет. — ветеринарія - weterynaria

 війс. — військова справа - wojskowość

 вульг. — вульгарне слово - wulgarny

 геогр. — географія - geografia

 геод. — геодезія - geodezja

 геол. — геологія - geologia

 гірн. — гірництво - górnictwo

 грам. — граматика - gramatyka

 див. — дивись - patrz

 екон. — економіка - ekonomia

 елект. — електротехніка- elektrotechnika

 ж — жіночий рід - rodzaj żeński

 зал. — залізничний термін - kolejnictwo

 заст.—застаріле слово - wyraz przestarzały

 здр.—здрібнілий - zdrobniały

 зменш. — зменшений - zdrobniały

 зневаж. — зневажливе слово, вираз - wyraz pogardliwy

 зоол.—зоологія - zoologia

 інформ. — інформатика - informatyka

 істор. — історія - historia

 карт.—термін гри у карти - wyrażenie karciane - Умовні скорочення

 кіно. — кінематографія - filmowy

 книжн. — книжне слово, вираз - książkowy

 кул. — кулінарія - termin kulinarny

 лінгв. — лінгвістика - lingwistyka

 лісн. — лісівництво - leśnictwo

 літер. — літературознавство - literaturoznawstwo

 матем. — математика - matematyka

 мед. — медицина - medycyna

 мист. — мистецтво - sztuka

 мін. — мінералогія - mineralogia

 міф. — міфологія - mitologia

 мн. — множина - liczba mnoga

 мовоз. — мовознавство - językoznawstwo

 мор. — морська справа - termin morski

 муз. — музика - muzyka

 невід. — невідмінюване - nieodmienny

 нуміз. — нумізматика - numizmatyka

 палеон. — палеонтологія - paleontologia

 пед. — педагогіка - pedagogika

 перен. — переносне значення - przenośnie

 пестл. — пестливий - pieszczotliwy

 полігр. — поліграфія - poligrafia

 політ. — політологія - politologia

 прийм. — прийменник - przyimek

 прис. — присудок - orzeczenie

 присл. — прислівник - przysłówek

 прост. — просторічний - pospolity

 псих. — психологія - psychologia

 рer.—регіоналізм - regionalizm

 реліг.—релігія - religia

 рідк. — рідко вживаний - rzadko używany

 розм. — розмовне слово - wyraz potoczny

 с. — середній рід - rodzaj nijaki

 фіз. — фізика - fizyka

 с.гос. — сільське господарство - rolnictwo

 фізіол. — фізіологія - fizjologia

 спец. — спеціальний термін - termin specjalistyczny

 філол. — філологія - filologia

 філос. — філософія - filozofia

 сполуч. — сполучник - spójnik

 фото. — фотографія - fotografia

 спорт. — спортивний термін - termin sportowy

 фраз. — фразеологізм - frazeologizm

 хім. — хімія - chemia

 театр. — театральний термін - termin teatralny

 ч. —чоловічий рід - rodzaj męski

 церк. — церковний термін - kościelny termin

 текст. — текстильний термін - włókiennictwo

 техн. — техніка - technika

 шах. — шаховий термін - szachowy termin

 фарм. — фармація - farmacja

 юрид. — юридичний термін — prawo

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА - поняття політології та соціальної філософії, яке визначає певний ступінь захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, що дозволяє їм нормально існувати та розвиватися. Соціально-філософські засади розуміння Б.н. були закладені в працях Платона, Мак'явеллі, Гоббса, Монтеск'є та інших мислителів. У концептуально-теоретичному вигляді основні ідеї сучасного розуміння Б.н. були вперше сформульовані в "Законі про національну безпеку", прийнятому США у 1947 р. Як складова організаційної структури суспільства та його продукт Б.н. відбиває їхні специфічні риси. Як соціальна система Б. н. формується і функціонує під впливом низки чинників: геополітичного, соціально-політичного, економічного, етнонаціонального. Базовими елементами системи Б.н. є: а) економічні, соціально-політичні, культурні процеси та зв'язки в суспільстві; б) соціальні групи людей; в) ідеї як виразники певних потреб та інтересів різних соціальних груп; г) соціальні інститути, які виконують функції гарантування безпеки. В системі Б.н. вирізняють підсистеми: Б. особистості, Б. суспільства, Б. держави. їх співвідношення визначається характером суспільно-політичних відносин та ступенем існуючих загроз.