полісемія

n лінгв.

полісемія, багатозначність

* * *

n; лінгв.

лінг. множинність значень, полісемія

лінг. множинність значень, полісемія

n; лінгв.

лингв. полісемія, -міі жен.

ПРАНА (санскр. - повітря, дихання, життєва сила, порив вітру) - важливе поняття інд. релігійно-філософської традиції, яке може позначати: 1) абсолют - як трансцендентальне джерело життя; 2) життя взагалі; 3) життєва сила; 4) дихання; 5) повітря (у секулярному контексті); 6) життєвий орган. Поняття П. детальної розробки набуває в упанішадах. Полісемія, притаманна ведичному санскриту, відбилася на доволі широкому спектрі вживання терміну П. Філософський аспект поняття П. стосується його розуміння як життєво витонченої енергії в тілі (що не тотожна суто фізичній силі), джерела усіх сил, руху і навіть мислення. В тілі людини П. виявляється у вигляді дихання як життєвий принцип життя і загальносвітового процесу. П. - це не лише психофізіологічне поняття, пов'язане із життям та людиною, а й певний космічний принцип, що поєднує мікрокосм із макрокосмом. Уявлення про П. набуло значного практичного застосування (зокрема в йозі) у формі різноманітних дихальних психофізичних систем, підпорядкованих, зрештою, кінцевій меті - звільненню.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

Білий, Олег Васильович (1948, Київ) - укр. філософ. Закінчив УАД (1973). Докт. філологічних наук (1988). Керівник науково-дослідницької групи Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, перший заст. головного редактора ж. "Політична думка". Фахівець у галузі філософії культури, теорії літератури, естетики, політичної філософії. Автор багатьох статей, розділів колективних монографій, індивідуальних досліджень. Праця Б. "Політологія посткомунізму" була видана укр. і англ. мовами, перевидана у доповненому вигляді у США і рекомендована як посібник для студентів амер. ун-тів.

[br]

Осн. тв.: "Літературно-художня цінність" (1986); "Таємниці "підпільної людини" - художнє слово - буденна свідомість - семіотика в лади" (1991); "Політологія посткомунізму" (1995) та ін.

Барт, Ролан (1915, Шербур - 1980) - франц. літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Б. (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (напр., до мови). У 60 - 70-ті рр. XX ст. Б. дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Позиції Б. властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Б. вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

[br]

Осн. тв.: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

1. крутиться, вертеться, кружиться, оборачиваться, ходить, передвигаться вокруг чего-л.

2. ходить, бродить, передвигаться, курсировать

3. превращаться в кого-что-л; становиться (стать) кем-чем-л.

4. в сочет. с деепр. употр. для образования составных глаголов со значением:

1) распространения действия на ряд предметов

2) направление движения вокруг чего-л.

3) передвижения, сопровождаемого каким-л. действием

– сӓрнен миӓш

– вуй сӓрнӓ

– йӹлмӹ сӓрнӓ

-ем Г.

1. крутиться, вертеться, кружиться, оборачиваться, ходить, передвигаться во круг чего-л. Кечӹ семӹ нь сӓрнӓш крутиться по часовой стрелке (букв. по солнцу); куштылгын сӓрнӓш легко кружиться; пӧ рт йӹр сӓрнӓш ходить вокруг дома.

□ Пӧ ртӹштӹ шӹ дӹр юк веле шакта, кыдыжын шӹ дӹ ржӹ седӹ рӓш вален кеӓӓт, ик вӓрӹшток шукы сӓрнӓ. А. Апатеев. В доме слышно жужжание веретен, чьё-нибудь веретено опускается на пол и долго кружится на одном месте.

2. ходить, бродить, передвигаться, курсировать. Ӹшкетӹн сӓрнӓш бродить одиноко; солавлӓ йӹ де сӓрнаш ходить по деревням; шӹ ргӹ лошты сӓрнӓш бродить по лесу.

□ Цӹ вӹ влӓ ялахайын сӓрненӹт. Н. Ильяков. Лениво бродили куры. Дӓ ракета тӹштӹ кыткы нарӹ Вӹ сӓт Марсыш дӓВенерыш мол, Сӓ рнӓт Тӹ лзӹ дон Землянӓ лом. Н. Егоров. Множество ракет будут летать на Марс и на Венеру, будут курсировать между Луной и Землёй.

3. превращаться в кого-что-л; становиться (стать) кем-чем-л. Ломыжыш сӓрнӓш превратиться в пепел; пыракыш сӓрнӓш превратиться в пыль.

□ Попын «райжы» адыш сӓрнӓ. П. Першут. Поповский «рай» превращается в ад. Тамара дон Григорий Иванов сӓрненӹт закон семӹ нь мары-вӓтӹш. А. Канюшков. Тамара и Григорий Иванов по закону стали мужем и женой.

4. в сочет. с деепр. употр. для образования составных глаголов со значением:

1. распространения действия на ряд предметов. Ӱжӹн сӓрнӓш приглашать; анжен сӓрнӓш осмотреть. 2) направление движения вокруг чего-л. Кыргыжтал сарнӓш обежать; куштен сӓрнӓш плясать. 3) передвижения, сопровождаемого каким-л. действием. Хытырен сӓрнӓш ходить и беседовать.

// Сӓрнен миӓш

1. сходить, съездить куда-л., побывать где-л. Мӹ лӓнем эче тагачы токына сӓрнен миӓш келеш. А. Канюшков. Мне сегодня надо ещё побывать дома. 2) явиться, прибыть, появиться, возникнуть, оказаться, очутиться. Но тӹ лошты хирнен весӹ (немец) сӓрнен миэн. К. Беляев. Но в это время возник другой немец. 3) вернуться, возвратиться. Токына сӓрнен миэнӓ гӹ нят, мӓлӓ ннӓ техень рун нерӓ н кугижӓ ак кел! Н. Игнатьев. Даже если мы вернёмся домой, такой сопливый царь нам не нужен!

◊ Вуй сӓрнӓ голова кружится. См. вуй. Йӹлмӹ сӓрнӓ язык хорошо подвешен; кто-л. умеет хорошо, гладко говорить. Попенжӹ гӹ нь тидӹ (Савик) яжон кердеш, йӹ лмӹжӹ яжон сӓрнӓ. Н. Игнатьев. Савик может говорить хорошо, язык у него хорошо подвешен.