пов'язувати

1) ( зв'язувати) to tie, to bind

2) ( поєднувати) to unite; to connect ( with), to link; to make concordant, to agree; to bring into harmony ( with)

1) завя́зывать, завяза́ть; (обернуть, связав концы) повя́зывать, повяза́ть

2) (устанавливать общее, связь, зависимость; тесно соединять) перен. свя́зывать, связа́ть; ( согласовывать) увя́зывать, увяза́ть

3) (только соверш.) повяза́ть, связа́ть

4) (только соверш.: провести некоторое время в вязании) повяза́ть

см. пов'язувати

ПОПУЛІЗМ ( від лат. populus - народ) - доктрина політичної дії, стиль політичної поведінки, що орієнтуються на безпосереднє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "П." сягає часів Стародавнього Риму, коли у II - 1 ст. до н. е. на політичній арені виник рух т. зв. "популярів", що представляли інтереси численного плебсу. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми П. Згодом назву П. почали пов'язувати з рухом широких верств амер. фермерів за аграрні реформи у Сполучених Штатах (90-ті рр. XIX ст.). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у друг. пол. XIX ст., називався народництвом. Обидва рухи певною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний романтизм); крім того, їх поєднувало прагнення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії т. зв. "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на державні структури. У більш загальному вигляді П. - відкрита політична апеляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юнктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, улещуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення П. у політичній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом створення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпуляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення П. створюються у кризових суспільствах, коли внаслідок руйнації традиційних структур значна кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал П. (у негативному розумінні останнього) складається з демагогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутливості масової аудиторії, зловживання побутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та ін. Разом із тим, П. відображає стихійний протест проти нехтування владною верхівкою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безробіття. Як певна ідеологічна форма колективізму П. не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обстоює визнання народу як головного чинника політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучасному споживацькому суспільстві П. перестає існувати тільки в царині політики, здійснюючи експансію в усі інші сфери суспільного буття (П. релігійних проповідників, П. реклами, П. освітянський тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до П. виступають відвертість (вміння говорити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на противагу проголошуваних П. утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяжних для "пересічної людини" цінностей).

Шевченко, Тарас Григорович (1814, с. Моринці, Черкащина - 1861) - укр. поет, художник та мислитель. Акад. Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 р.), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості Н. а формування філософського світогляду Ш. визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія укр. ("Історія Русів") та польськ. (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В укр. інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Ш. ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою нім. класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження укр. національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки - за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення НІ. до нім. ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для III. виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Ш., споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Ш. переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми - покути - на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" - "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Ш. у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Рос. імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Ш. центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Ш. прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Ш. В цілому ж проблема релігійного світогляду Ш., його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

[br]

Осн. тв.: "Повне зібрання творів". У 6 т. (1963-1964).

АНТРОПОГЕНЕЗ ( від грецьк. ανθρωποζ - людина; γενεσιζ - походження, народження) - уявлення про еволюційний, філогенетичний процес виникнення і розвитку людини як біосоціальної істоти, органічно пов'язаний з трансформацією її початкової інстинктоподібної трудової діяльності, формуванням свідомості, мови та поступовим переростанням первісних спільнот стадного типу у форми людської колективності. Науково аргументоване вчення про А. було вперше створене Дарвіном, конкретизоване Гекслі та Енгельсом. У 60-ті рр. XX ст. тлумачення А. зазнало істотних модифікацій. На зміну уявленням про А. як низку послідовних рівномірних стрибків від антропоїда до Homo Sapiens (людини розумної) прийшла концепція А. як двох великих стрибків. Необхідність уточнення традиційної схеми А. була викликана також відкриттям проміжної ланки між антропоїдами та пітекантропами - Ношо Habilis (людини вмілої) - істоти, що за своєю морфофізіологічною організацією ще не відрізнялася від австралопітеків, але вже виготовляла знаряддя за допомогою знарядь, тобто їх виробляла (за 1 - 1,5 млн. років до виникнення свідомості та мови). Виявлення цих обставин змусило не тільки по-іншому порушувати і розв'язувати питання про співвідношення трудової діяльності, свідомості та мови, а й про характер і періодизацію А. в цілому, а також - про нові підходи до тлумачення людини як істоти, що виробляє знаряддя праці.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.