офіціант

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

ГЕОПОЛІТИКА - державна доктрина, яка ґрунтується на врахуванні конкретно-історичних форм впливу територіально-просторових умов країни на формування її статусу та політики в локальних, регіональних, континентальних та глобальних аспектах. Фундатори геополітики (Ратцель, Челмен, Спікмен та ін.) уподібнювали державу окремому організмові, що проводить боротьбу за існування, або "життєвий простір". Однією з чільних тез Г. є те, що принципи зовнішньої політики держави залежать від її географічних умов (див. географічний детермінізм). Проблеми Г. є об'єктивною даністю, від якої неможливо абстрагуватися. Про це свідчить сучасна політична термінологія: "зони впливу", "зони безпеки", "зони національних інтересів" та ін. Раптова зміна територіально-просторових умов існування окремих держав, їх геополітичного статусу призводила й призводить до порушення рівноваги в глобальних масштабах. Яскравими ілюстраціями означеної ситуації можуть слугувати збурення в міжнародній політиці, спричинені об'єднанням Німеччини або ж розпадом Радянського Союзу та виникненням самостійних держав. До традиційних інтенцій класичної Г., орієнтованих на боротьбу за існування на рівні держав та їх союзів, нині долучається пошук шляхів та засобів досягнення узгодженого розвитку світового співтовариства. На необхідність компетентного аналізу справедливого світового розподілу сил та ресурсів й розробки можливих варіантів динамічного розвитку усіх країн світу звертав увагу ще англ. геополітик Маккіндер у 1942 р. В останній час ідеї геополітики залучаються до спроб створення "світового уряду", здатного організувати і підтримувати оптимальний в усіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні й людські ресурси, подолати екологічну кризу і вийти на збалансований режим розвитку у глобальному масштабі.

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

ЕВОЛЮЦІЙНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ - галузь досліджень пізнавального процесу як продовження еволюції живої природи та її продукту. Основоположником Е.е. вважається австр. етолог Лоренц. У практику філософських досліджень термін "Е.е." був уведений амер. психологом і методологом науки Кемпбеллом (1974). Сучасна Е.е. існує в двох варіантах. Згідно із "сильним" (уніфікаційним) варіантом еволюція наукового знання - це органічна частина єдиного еволюційного процесу, котрий включає в себе як біологічну еволюцію, так і еволюцію людської свідомості. "Слабкий" варіант був розроблений Поппером; він спирається на теоретико-біологічні уявлення про природу знання, а також концепції психо-фізіологічного моделювання когнітивних процесів. В історичний розвиток Е.е. важливий внесок зробили Тулмін, Фолмер, Пеппер, Піаже, Джилскі та ін. До кола проблем, які перебувають у центрі уваги Е.е., входять: прояснення епістемічних питань у річищі біологічної еволюції, побудова ієрархії пізнавальних процесів на різних біологічних рівнях, дослідження еволюції органів пізнання, аналіз еволюційної специфіки когнітивних і концептуальних структур. Стратегія розширення Е.е., здійснена Поппером, трансформує її в епістемологічний еволюціонізм, у контексті якого сама еволюція трактується як пізнавальний процес. Термін "пізнання" в епістемологічному еволюціонізмі Поппера означає процес розв'язання проблем методом спроб і помилок, а будь-який прогрес в органічній адаптації розглядається як зростання знання. В дослідженні проблеми історичного розвитку знання епістемологічний еволюціонізм протистоїть неопозитивізму В. ін прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, яка б виявилася спроможною подолати обмеженості протиборчих епістемологічних позицій, зокрема тих, які виникли в результаті дискусії емпіристів і раціоналістів.

ЕКЛЕКТИЗМ ( від грецьк. έκλεκτικόζ - той, що вибирає) - 1) Механічне поєднання в одному вченні органічно різнорідних елементів, безпринципне запозичення і змішування суперечливих ідей, засад, оцінок; використовування з тенденційною метою вирваних із контексту фактів, положень, цитат тощо. В історії філософії Е., зазвичай, супроводжує кризові явища в суспільній свідомості. 2) Закономірний спосіб мислення у розвитку пізнання, коли поєднуються елементи знання, що не мають єдиної теоретичної основи і належать до різних, іноді взаємно несумісних концепцій чи теорій. Е. типовий для періодів докорінного зламу і перебудови теорій і виступає або як етап синтезу попереднього пізнавального матеріалу, або як початок диференціації єдиної теоретичної системи. 3) Напрям в античній філософії II ст. до н. е. - II ст. н. е., поява якого зумовлена проникненням у всі філософські вчення скептицизму, який визнавав однакове право всіх філософських вчень на існування і те, що їх окремі положення можуть бути поєднані. Типовим було намагання поєднати стоїцизм із філософськими вченнями Платона й Аристотеля. Засновники філософського Е. - Філон з Ларисси та Антіох Аскалонський (І ст. до н. е.) Ч. ільні представники - Варрон і Ціцерон, з якими пов'язана спроба створити єдину синкретичну римську філософію, систематизувавши та зібравши в енциклопедіях, антологіях, трактатах усі наукові, філософські та інші пізнавальні здобутки минулого. Термін "Е." запровадив Потамон з Александрії (кін. І ст. н. е.), який створив філософську школу і назвав її еклектичною, відібравши з усіх шкіл те, що йому сподобалося.

ЕТИКА ДІАЛОГІЧНА - напрям в етиці, що вбачає джерело моральних зобов'язань суб'єкта в стосунках до Іншого Ґ. рунтується на засадах філософії діалогу Бубера, Розенцвайга, Бахтина, Левінаса та ін. Акцентує необхідність самоподолання Я, його відкритості й співпричетності щодо Інших і разом з тим наполягає на збереженні смислової дистанції в міжсуб'єктних стосунках. Являє специфічний варіант подолання опозицій автономної й гетерономної, деонтологічної й аксіологічної етики. Висуває проблеми співвідношення зобов'язань щодо Ти й Інших у третій особі, симетрії (Бубер) й асиметрії (Левінас) в інтерсуб'єктивних взаєминах, ідей множинності людських світів і "ціннісної вертикалі" (Батищев), що уможливлює діалог. Має перспективи застосування в галузі як міжособистісних, так і міжкультурних, міжконфесійних та ін. відносин.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

Зизаній (Кукіль), Стефан Іванович (серед. XVI ст., с. Потеличі, Львівщина - 1600) - укр. релігійний і культурний діяч, один з ідеологів суспільно-політичної діяльності братств Н. ародився в сім'ї міщанина Івана Куколя. На зразок європейських гуманістів взяв собі як псевдонім грецьк. варіант свого прізвища - Зизаній. У житті та діяльності З. чітко окреслюються два періоди - львівський (до кінця 1592 р.) та віденський (1593 - 1600). З. - активний діяч укр. братського руху, член львівського Успенського братства, все його життя тісно пов'язане з педагогічно-освітньою і проповідницькою діяльністю. З. відомий як автор принаймні чотирьох полемічних друкованих видань ("Катехізис" (1595); "Лист Ієремїї патріархи Константинопольського напоминальний..." (1596), додатків до підручника свого брата Лаврентія Зизанія "Наука ку читанню і розумєню писма словенского..." - "Изложеніє о православной вірі", "О вчловеченіи Господни" та "О знаменіи Крестном"; "Казане святого Кирила, патріарха єрусалимського о антихристі і знаках єго, з розширенієм наукі против єресей розних" (1596). Перші дві книги не дійшли до нашого часу, фрагменти з них ми зустрічаємо у працях опонентів 3 Р. елігійна та світоглядна доктрини З., сформульовані у його працях, характеризуються самобутністю і відмінністю від догматів як католицької, так і православної церков. Зокрема, це схильність до тридеїзму, обстоювання погляду про невідокремлюваність душі від тіла, про її смертність тощо. Чільне місце у його працях відведено есхатологічній проблематиці. Хіліастичні мотиви у З. тісно переплетені з соціальними поглядами. За всієї зовнішньої містичності вчення З. виходило за рамки релігійної проблематики, мало яскраво виражений демократичний і реформаційний зміст. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу у справах віри.

ІДЕАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ - філософське тлумачення суспільного розвитку як заснованого на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, вченнях, свідомості людей. І.р.і. постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного процесу - в його радикальному варіанті - перебільшує значення матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то І.р.і. гіпертрофує роль чинників духовних (релігійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо). Залежно від того, що закладається в основу історичного процесу - об'єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили, чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або ж культурних діячів, розрізняють - об'єктивно та суб'єктивно - І.р.і.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (лат. interpretatio, від interpreter - роз'яснюю, прекладаю) - 1) В широкому сенсі - зображення, дешифрування, чи моделювання однієї системи (тексту, твору, подій, фактів життя) в іншій -конкретніше визначеній, зрозумілішій чи загально прийнятій. 2) В мистецтві І. - форма передачі, відтворення художнього явища. Таке відтворення є характерним для виконання художнього тексту (літературного, музичного, театрального тощо), коли реалізується співучасть виконавця у створенні можливих варіантів передачі змісту цього тексту. 3) В сучасній логіці та методології науки І. є побудовою систем (чи системи) об'єктів, які складають предметну область значень базових термінів теорії, що досліджується, і задовольняють вимогам істинності її положень. І. здійснюється шляхом ізоморфного відображення елементів вихідної теорії в елементах іншої, змістовно фіксованої системи, яка реалізує аксіоми (чи принципи) теорії, має спільну з нею структуру. Таких систем може бути багато. Окрема реалізація аксіом теорії, що вибрана з множини її І., зветься моделлю. І. - це процедура, зворотна формалізації. І. називається семантичною, якщо вона здійснюється в межах формалізованих виразів теорії і полягає в знаходженні таких їх значень, за яких вони перетворюються на істинні твердження. І. є емпіричною, коли вона відбувається шляхом переведення теоретичних висловлювань у фактологічні, що потребує операціоналізації понять та їх співставлення з результатами вимірювань емпіричних об'єктів теорії. І. посилює пізнавальну цінність теоретичних систем та, зводячи абстрактні терміни до конкретних, відкриває шлях до перевірки положень досліджуваної теорії.

Йонас, Ганс (1903, Мьонхенгладбах - 1993) - нім.-амер. філософ. У 1921 - 1928 рр. навчався в ун-тах Фрайбурга, Берліна, Марбурга. В 1933 р. емігрував до Лондона, потім до Єрусалима. Після Другої світової війни отримує професуру в ун-тах Канади, а од 1955 р. - в Нью-Йоркській школі соціальних досліджень, працює також запрошеним професором амер. та нім. ун-тів. Кризу сучасного суспільства Й. пов'язує з домінантою технічної раціональності, яка в свою чергу є наслідком розгортання новоєвропейського дуалізму буття та належності. В дослідженні "Поняття гносису" Й. вбачає початки дуалізму ще в гностицизмі, коли, з одного боку, етика суб'єктивується і релятивується, з друпансія технічного розуму несе у собі загрозу глобальної катастрофи. В праці "Організм та свобода. Основи філософської біології" Й. прагне подолати цей дуалізм, вбачаючи в органічному житті і його способі буття зачатки телеології суб'єктивності і свободи, а отже - і його самоцінність. Знаним в світі протагоністом етики для сучасної технічної цивілізації Й. стає завдяки пращ "Принцип відповідальності". Критикуючи антропоцентризм в етиці, зокрема його інтерсуб'єктивний варіант, Й. підпорядковує етику онтології, в якій поєднує вимогу збереження буття людини з вимогою збереження буття природи, що постає в концепції належності буття. На противагу формальній етиці, Й. створює матеріальну етику цінностей, яка на основі "евристики страху" та концепту "переваги негативних прогнозів над позитивними" повинна запобігати такій активності людини, яка мала б згубні глобальні наслідки. Принцип відповідальності розбудовується на противагу Блохівському "принципу надії", будь-яким іншим утопічним конструкціям, до яких він відносить і дискурсивну етику.

[br]

Осн. тв.: "Гносис та пізньоантичний дух". Ч. І. "Гносис міфології". Ч. II. "Від міфології до містичної філософії" (1934, 1954); "Феномен життя. Основи філософської біології" (1963); "Принцип відповідальності: У пошуках етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина і етика" (1985).

Калиновський, Стефан (1700 - 1753) - укр. церковний діяч, філософ. Закінчив КМА (1727), де викладав філософію і риторику. Од 1732 р. К. - префект КМА, а од 1734 р. ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії. У Росії К. був членом Синоду, псковським єпископом, новгородським архієпископом. Прочитаний ним у 1729 - 1730 рр. у Москві і Петербурзі філософський курс за своєю структурою і змістом репрезентує один із варіантів характерної для КМА тих часів барокової схоластики, на якому позначився вплив ранньопросвітницької філософії. Етика К. являє собою інтерпретацію етичних трактатів Аристотеля в руслі християнської доктрини В. одночас, будуючи свою етичну концепцію на раціональних умоглядних розмірковуваннях та відсуваючи на другий план чуттєві, емоційні стимули людської поведінки, К. демонструє також просвітницькі тенденції в осмисленні етичної і філософської проблематики в цілому.

[br]

Осн. тв.: "Філософський курс" (1729 - 1730); 11 повчальних "Слів" (короткі релігійно-філософські трактати).

Карнап, Рудольф (1891, Ронсдорф - 1970) - нім.-амер. філософ і логік, один із провідних представників неопозитивізму Віденського гуртка, а потім логічного емпіризму в США. Зробив видатний внесок у розробку та вдосконалення таких розділів логіки та семіотики, як логічний синтаксис та логічна семантика. Віденський період творчості К. позначений осмисленням низки основоположних для його філософії принципів: 1) філософія - не теорія, а метод логічного аналізу понять і мови науки, наслідком застосування якого є уточнення понять і структури науки та виявлення беззмістовності "метафізичних", тобто філософсько-теоретичних висловлювань; 2) зведення (редукція) засобами сучасної логіки, мови висловлювань теоретичної складової науки до рівня мови емпіричних висловлювань; 3) емпірична верифікація, перевірка емпіричних висловлювань з метою виявлення, які з них є істинні, які хибні, які беззмістовні. К. трактує евристичну верифікацію як чуттєву верифікацію, тобто таку, в ході якої перевірці підлягають протокольні висловлювання, що їх зміст мислився як абсолютно чуттєво зумовлений. Усвідомивши неможливість реалізації принципу редукції та принципу верифікації в запропонованому ним варіанті (як верифікації протокольних висловлювань), К. переходить на позиції визнання самостійного статусу теоретичної складової науки, що в рамках гіпотетико-дедуктивної моделі структури науки постає як підлегла не безпосередньо чуттєвій, а опосередкованій емпіричній верифікації. Нові філософсько-методологічні позиції К. сформувались в основному в межах логічного емпіризму в СІНА, але зберегли, хоч і в пом'якшеному вигляді, "антиметафізичну" неопозитивістську настанову періоду Віденського гуртка.

[br]

Осн. тв.: "Логічна будова світу" (1928); "Псевдопроблеми у філософії" (1928); "Єдність науки" (1932); "Логічний синтаксис мови" (1934); "Вступ до семантики" (1942); "Логічні засади ймовірності" (1950).

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ - тематичний підрозділ сучасної філософської антропології, що розглядає творчу природу людини, яка одночасно визначається як творець і творіння культури. К.а. в її європейському варіанті є насамперед антропологією об'єктивного духу, що формує людину, забезпечує функціювання механізмів соціокультурного успадкування через традицію, яка визначається як "духовна матір людства" (Ландман). Важливою проблемою К.а. є взаємозв'язок людини і навколишнього середовища, де безпосередньо розгортається її творча діяльність, певні духовні ландшафти (за Ротхакером). Основою і запорукою необмежених можливостей людської креативності, на думку представників К.а., виступає людська недосконалість, яку компенсують творіння культури, а також свобода - універсальна передумова всякої творчості і збереження її результатів у формі культурного плюралізму. Амер. К.а. (Малиновський, Боас, Мід, Бенедикт) концентрує свої зусилля на аналізі конкретних культур, а також узагальненні етнографічних даних з метою виявлення культурних феноменів і стійких формотворень, а також структур, що відповідають людській природі та пояснюються через її властивості.

Кулябка, Сильвестр (світське ім'я Симеон) (1704, Лубни, Полтавщина - 1761) - укр. церковний і освітній діяч, філософ, онук укр. гетьмана Данила Апостола О. світу здобув у КМА (1726). Був викладачем КМА, її префектом, а в 1740 - 1745 рр. - її ректором. У 1745 р. виїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став єпископом Петербурзьким. Філософські курси, читані К. в КМА впродовж 1735 - 1736 та 1737 - 1739 рр., складаються з діалектики, логіки, фізики, метафізики й етики, репрезентуючи один із варіантів могилянської барокової схоластики, на якій позначився вплив ідей західноєвропейської філософії. Значний інтерес являє собою етичний курс К. Виходячи з властивого бароковій добі розуміння людини як єдності протилежних природ, що спричиняють її внутрішні конфлікти, К. вважав завданням етики допомогти людині знайти розумний компроміс між прагненням її духу і потребами тіла, між її приватними інтересами і необхідністю виконувати свої громадянські обов'язки. Щастя він також розумів як досягнення стану внутрішнього бачення, завдяки якому Бог відкриває людині істину. Важливого значення К. надає проблемі взаємодії інтелекту і волі, яку він розв'язує, виходячи з поширеної в могилянських філософських колах концепції етичного інтелектуалізму. Етичний трактат К. містить також розділ про право і закони. Право він поділяє на природне й довільне, а останнє - на божественне й людське. В людському праві виокремлює церковне й громадське право. Розуміння К. природного права ґрунтується на властивому новітній філософії понятті вроджених особистих свобод і на інтерпретації держави як людського утворення, продукту добровільної угоди правоспроможних за своєю природою індивідів.

Маймонід, Мойсей (справжнє ім'я Моше бен Маймон) (1135, Кордова - 1204) - євр. середньовічний філософ Р. озробив свій варіант примирення релігії і філософії, наголошуючи, що всі істини філософії Аристотеля містяться в Торі і Талмуді, але для їх виявлення треба тлумачити ці тексти алегорично Ф. ілософія, за М., веде людину до інтелектуальної і моральної досконалості, яка полягає у культурі і знанні. Знаходження вищої істини за допомогою науки і пошук добра - не від страху покарання чи в надії на винагороду, а заради самого добра - вища мета людини. Згідно з М., розум веде людину до універсального, уява ж прив'язує до одиничного, партикулярного. Релігійні пророки й політичні провідники повинні поєднувати у своїх проповідях, повчаннях та життєдіяльності розум та уяву. М. не погоджується з Аристотелем щодо вічності і несотворимості світу і протиставляє Бога - як духовний творчий принцип - усій природі, обстоюючи креаціоністські уявлення. Обстоював смертність індивідуальної (рослинної і тваринної) душі людини і відповідно - неможливість доведення воскресіння тіл. Розумну душу, основний зміст якої вважав набутим і незалежним від тіла, визнавав безсмертною в духовному сенсі. Головний філософський твір М. "Дороговказ..." став широко відомим в Зх. Європі і справив значний вплив на пізню схоластику, а також на розвиток євр. філософії XVI - XVIII ст О. ригінал його написаний араб, мовою; пізніше перекладений на давньоєвр. мову, а в XIII ст. - на лат.

[br]

Осн. тв.: "Дороговказ для тих, хто вагається" (1190).

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

МОВА - суспільний продукт, що виробляється колективом для забезпечення потреб у комунікації і зберігається в пам'яті членів колективу, а також у текстах, побудованих засобами даної М. У великій різноманітності знакових систем, що називаються М., можна умовно виділити кілька груп, які значною мірою вирізняються поміж собою за багатством знакових одиниць, за способом і складністю структурної організації, за субстанціальним матеріалом, на використання якого для побудови текстів орієнтована дана М. 1) Природні (етнічні) М., найбагатші і найскладніші вербальні знакові системи, що історично склалися і пристосувались для утворення усних звукових текстів - мовлення. Графічна фіксація мовлення у вигляді письмових текстів має передумовою застосування другої знакової системи - тієї чи іншої системи писемності. 2) М., які є невербальними знаковими системами, що лежать в основі текстів різних видів мистецтва - музичних творів, танцю, творів живопису, фотографії, кіно, архітектури тощо. 3) Штучні М. науки і техніки. Знаки цих М., які часто називають символами, так само умовні, як і всі інші знаки, але вони умовні не "за традицією" (як у природних М. і М. мистецтва), а "за домовленістю". 4) Знакові системи, які застосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову поведінку і трудову діяльність людей (різні системи жестів, сигналів, кольорів, спорадичне використання окремих предметів як текстових знаків для передачі інформації). У граничному випадку знакова система, а отже, і створюваний за її допомогою текст, може складатися лише з одного знаку. 5) М. тварин, яка поки що мало вивчена. Дуже часто М. неправомірно плутають або навіть ототожнюють з текстом, приписуючи їй властивості і функції, які насправді належать тексту А. ле на відміну від мовлення і тексту, М. не дається нам у безпосередньому спостереженні. З цього випливає, що М. не може бути формою вираження думок і почуттів і формою зберігання знань про дійсність. Ці функції належать тексту, який виражає не тільки думки, а й саму М. Щоб стати членом певного колективу, індивід мусить реконструювати М., спираючись на почуті або побачені тексти, запам'ятати її елементарні знакові одиниці і способи утворення складних знакових комплексів (тобто граматичну систему), а потім навчитися використовувати її для досягнення своїх комунікативних цілей. М. є найважливішою складовою частиною комунікативної діяльності, знаряддям впорядкування і організації тієї чи іншої матеріальної субстанції (звук, колір, предметне середовище і т.п.), перетворення її в осмислений текст. Зокрема, природна М. використовує звуки для побудови текстів, але самій М. належать не звуки, а фонеми - абстрактні сутності, які не сприймаються органами чуття і в яких фіксуються лише деякі властивості звуків, суттєві для даної М. Функція знаків природної М. (морфем та слів) полягає в тому, що вони стають еталонами, зразками для утворення матеріальних знаків тексту (озвучених морфем і слів) в процесі його побудови і для їх розпізнавання в процесі сприймання і розуміння. Будь-яка М. є скінченною знаковою системою, але вона може породжувати необмежену кількість текстів необмеженого обсягу, оскільки кожний мовний знак, втілюючись у матеріальну субстанцію, здатний до безмежного тиражування, утворюючи безліч своїх текстових варіантів.