орієнталіст

НЕОРЕЛІГІЇ - термін, яким позначають оформлені в друг. пол. XX ст. нові конфесії, релігійні групи, духовні течії, церкви, в появі яких відбилися модернові процеси в релігійній сфері. Зумовлені змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів, Н., водночас, виступають результатом релігійної ініціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції (або синкретизмі декількох), творять нові віровчення, культи, організації. Останні вважаються самодостатніми і незалежними від будьякого релігійного центру. Згідно із сучасною класифікацією, вирізняють неохристиянство, неоорієнталізм (необуддизм, неоіндуїзм), неоязичництво "нью-ейджівської" (синкретичної) орієнтації. Зазвичай, Н. - це складова молодіжних рухів, що виникають у середовищі інтелектуалізованих верств населення. В Україні представлені різні за напрямами, але відносно нечисленні неорелігійні громади - харизматів, тов-ва свідомості ІСришни, РУНВіри, багаїв, Великого білого братства тощо.

див. оксиденталізм - орієнталізм

Пріцак, Омелян Йосипович (1919, Самбірщина, Галичина) - амер. (укр. походження) вчений-історіософ, сходознавець. Один із фундаторів Гарвардського Ін-ту українознавчих студій і його директор у1973-1991рр. Організатор і перший директор Ін-ту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ; головний редактор відновленого ним у 1993 р. часопису "Східний світ". Від 1990 р. - іноземний член НАНУ. Лауреат Премії Національної Академії наук ім. А.Ю К. римського (1990) за видатні наукові здобутки в орієнталістиці та Державної премії України (1993). Автор понад 900 різнопланових за своїм характером і змістом наукових праць. Одна з центральних, у сфері творчих зацікавлень дослідника, - проблема походження Русі. У фундаментальній монографії, присвяченій цій проблемі, походження Русі пов'язується з діяльністю міжнародної торговельної корпорації, що первісно складалася з кельтських рутенів (русів), франків і фризійців. Увійшовши в співпрацю зі скандинавами і хозарами, вони й поклали початок державному утворенню Русі, яке локалізується дослідником у верхів'ях Волги. Чимало наукових праць П. присвячено формуванню степових імперій середньовічного світу, зокрема першої ісламсько-тюркської держави Караханідів у Середній Азії, історії кочових народів - гунів, аварів, печенігів, половців тощо. У колі зору П. - також взаємини козацької України зі Сходом. Зокрема, він детально розглянув угоди Пилипа Орлика з Туреччиною, що дало йому змогу глибше осягнути правові засади першої укр. Конституції 1710 р. П. є також великим знавцем історіософії Грушевського та творчої спадщини А. Кримського.

[br]

Осн. тв.: "Рід Скоропадських/Історично-генеалогічна студія" (1938); "Українська культура: Загальна характеристика і основні складники". У 3 ч., у співавт. (1949); "Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг)" (1981); "Історіософія та історіографія Мих. Грушевського" (1991); "Шевченко-пророк: Світи Тараса Шевченка" (1991); "Агатангел Кримський і його історія Туреччини" (1996).

Тодорський, Симон (Теодоровський Симеон) (1700, побл. Києва - 1754) - укр. мислитель, вчений-філолог Н. ародився в сім'ї козака Переяславського полку, початкову освіту здобув удома. 1717 р. поступив до КМА, де навчався до 1727 р. Маючи нахил до вивчення орієнталістики, вирішив продовжувати освіту за кордоном. Прямуючи в Європу через Петербург і Ревель, ймовірно, познайомився з Прокоповичем, який неодноразово допомогав йому в подальшому житті. Потрапивши до Німеччини, в ун-т м. Галле, вивчав гебрейську, сирійську, арабську та халдейську мови і культури під керівництвом Міхаеліса. Одночасно Т. зблизився з пієтистами і почав відігравати в їхньому середовищі помітну роль Н. а прохання їхнього чільного діяча Франке переклав з нім. мови на укр. програмовий твір пієтизму Арндта "Чотири книги про правдиве християнство", яка вийшла друком 1735 р. Переклав він і інші твори Арндта, Франке. Ці переклади Т. розшукав Чижевський і результати їх дослідження опублікував у праці "Українські друки в Галле" (Краків - Львів, 1943). Т. імпонували ідеї пієтистів про необхідність передумови всього людського життя на засадах християнства. Розв'язання цієї проблеми, на думку Т., повинно здійснюватися через внутрішні зусилля кожної людини. Тому центральними в його роздумах є такі поняття, як "внутрішня людина", самопізнання, духовне і моральне вдосконалення, теозис. Після Галле Т. ще рік провчився в ун-ті міста Ієни, де викладав друг Прокоповича, відомий теолог, філософ і правознавець Буддей. В останні роки навчання в Німеччині Т. отримував стипендію від тогочасного Київського митрополита Заборовського. Повернувшись на батьківщину, Т. став ординарним проф. в КМА, викладачем нім., грецьк. та гебрейськ. мов. Одночасно продовжував розпочату ще в Галле підготовку до друку укр. корпусу Біблії (видана 1751 р. т. зв. "Єлисаветинська Біблія"). Т. був учителем Сковороди і справив значний вплив на формування його філософських поглядів. 1740 р. Т. постригся в ченці і розпочав проповідницьку діяльність у Братській та Лаврській церквах, згодом став єпископом Псковським і Нарвським та наставником у православній вірі майбутніх рос. царів Петра III та Катерини II. В цей час він спілкується з О. та К. Розумовськими і має певний вплив на укр. справи. Перекладацька, професорська та проповідницька діяльність Т. сприяла розвиткові укр. культури, особливо етико-антропософського напряму в тогочасній філософії.

Шаян, Володимир (1908, Львів - 1974) - укр. релігійний філософ, санскритолог, поет, публіцист. Закінчив гімнізію у Львові (1927), Львівський ун-т, де вивчав філософію, санскрит, європейські мови та літератури. Захоплювався Ге гелем і Гуссерлем, ідеями шанувальника екзотеричних традицій проф. Стасюка. Заснував релігійний Орден лицарів Бога-Сонця (1943). Від 1944 р. - емігрант. Один із засновників Укр. Вільної академії наук (Авсбург, 1946 - 1947). Працював у Лондоні в бібліотеці ім. Т. Шевченка при Союзі Українців в Британії, президент Європейської президії УВАН (1969), голова орієнталістів і Спілки вільних журналістів, головний редактор ж. "Світання" (Торонто, 1968), на базі якого виник "Інститут ім. проф. Шаяна" (1972). Сприйняв "Велесову книгу" як підтвердження "первородності" українців. Обстоював ідею нової віри на засадах старої ("староарійської, старослов'янської і староукр.") Р. аціоналістичній метафізиці протиставив міфо- і ритоонтологію (пояснення буття через міф, ритуал і "психологію Божества"). "Всю повноту і глибінь" праукраїнськ. віри вбачав в "Ригведі" (праслов'яни, на думку НІ., принесли Ріг Веди, себто Ріг Знання, до Індії). Оновлення дохристиянських вірувань поєднується у Ш. з цілковитою солідарністю із потрактуванням християнства Сковородою. Уґрунтовував ідеологію укр. націоналізму на засадах праукр. дохристиянських уявлень. Українці-рідновіри (язичники) вважають Ш. основоположником відродження їхньої конфесії, а його твори - одним із викладів свого віровчення.

[br]

Осн. тв.: "Студії над Ведійською думкою" (1947); "Найвище Світло: Студія про Сварога і Хороса" (1969); "Найвища Святість: Студія про Свантевита"(1971); "Джерело сили української культури"(1972); "Григорій Сковорода: Лицар Святої Борні" (1984).