обидва

ორივე

абедзьве

абодва

абое

ekisi

ДИЗ'ЮНКЦІЯ (лат. disjunctio, від disjungo - роз'єдную, розрізняю) - логічний сполучник. Розрізняють слабку (нестрогу) Д. та сильну (строгу) Д. Складне висловлювання, до якого входить слабка (нестрога) Д. ("або") буде істинним тоді, коли хоча б одне з його складових висловлювань буде істинним. Воно визнається хибним, якщо всі висловлювання, які до нього входять, будуть хибними. Складне висловлювання, до якого входить сильна (строга) Д., буде істинним лише в тому випадку, коли логічні значення висловлювань, його складників не збігаються, тобто якщо одне з них є істинним, то інше буде хибним ("або... або..."). Таке висловлювання буде хибним у тих випадках, коли логічні значення висловлювань, що входять до його складу, збігаються, вони є або обидва істинними, або обидва хибними.

1) (крайній пункт, межа; завершення) end; termination, close; ( мета) aim, purpose

2) ( відстань) distance, journey, way

3) мор. rope's end, tag

4)

en\ \ [lang name="English"]tin-plate, white metal

Гаман, Йоган Георг (1730, Кенігсберг - 1788) - нім. філософ-просвітник; вчитель Гердера. Як теоретик руху "Буря і натиск", закладає підмурок т. зв. "філософії почуття і віри", в якій обґрунтовується теза про неспроможність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Г., внутрішньо суперечлива, дисгармонійна, тому до неї не можна підходити без визнання принципу "сходження протилежностей"; однак цей принцип абсолютно чужий логічному мисленню, яке ґрунтується на законі неприпущення протиріччя. Г'юмівський скептицизм давав Г. додаткові аргументи щодо заперечення пізнавальних можливостей мислення. Але твердження Г'кума про наявність у людей безпосереднього чуттєвого переконання ("віри") в достовірності існування зовнішнього світу Г. некоректно поєднує із релігійною вірою, розглядаючи обидва значення віри як щось єдине. Вчення Г. стимулювало дискусію про пантеїзм (або "спінозизм"), яку розпочав Якобі. З позицій "філософії віри" він критикує раціоналізм Фіхте, Шеллінга, Гегеля, а ставлення до системи Канта вкладає в уїдливий афоризм: "Без "речі в собі" не можна увійти в цю систему, з нею - залишатися в ній". З іншого боку, Г. засуджував тяжіння Лессинга, Гете, Гердера, інших просвітників до філософії Спінози.

[br]

Осн. тв.: "Хрестові походи філолога" (1762); "Метакритика про пуризм розуму" (1784).

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

Григорій Ниський (кін. 335, Кесарія - бл. 394) - філософ, один з відомих представників грецьк. патристики. Брат Василія Великого, був знайомий з Григорієм Богословом; обидва вони були членами каппадокійського гурту релігійних філософів. НаГ. Н. справила вплив філософія Платона та християнський платонізм (Ориген). Г. Н. вчив про тимчасовість пекельних мук та кінцеве просвітлення грішних душ, в тому числі й сатани. Вважав, що необхідне розмежування сфер філософії та богослов'я. Обстоював ідею людства як органічного цілого, колективної особистості, сутність якої полягає в інтелекті (плерома душ). Подібні релігійні ідеї мали вплив на формування суспільно-релігійного ідеалу Середньовіччя.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ( від лат. aequivalens (aequivalentis) - рівноцінний) - одне з найпростіших бінарних відношень типу рівності (тотожності, подібності, ізоморфізму), тобто такий зв'язок двох об'єктів, який задовольняє вимоги рефлексивності, симетричності, транзитивності (див. рівнозначність). У логіці Е. - зв'язок двох висловлювань, який означає, що обидва вони або істинні, або хибні. Відношення типу Е. відіграють важливу роль у формуванні абстрактних понять та в утворенні предметних галузей наукових теорій (див. абстракція).

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

ЕПІХЕЙРЕМА ( від грецьк. επιχείρημα - скорочений умовивід) - силогізм, обидва засновки якого представлені ентимемами. Схема Е.:

Правильність Е. перевіряють через відновлення кожної ентимеми - складника Е. в повний силогізм. Із висновків відновлених повних силогізмів будують новий силогізм. Якщо висновок останнього співпадатиме із висновком аналізованої Е., то Е. буде правильно побудованою. Засновки (1) і (2) можна представити відповідно:

Отримані висновки можна перетворити на більший та менший засновки нового силогізму:

Кожну Е. можливо перетворити в сорит, якщо засновки Е. перетворити в повні силогізми і розташувати їх певним чином (див. силогізм, ентимема, сорит).

МАЗОХІЗМ (термін походить від імені австр. письменника Леопольда ван Захер-Мазоха (1835 - 1895)) - у найширшому розумінні поняття М. означає тенденцію, спрямовану на самоприниження, підпорядкування себе волі іншої людини. Вирізняють наступні різновиди М.: сексуальний, який включає як необхідний момент еротичного задоволення фізичне катування та моральне приниження, що їх завдає партнер; моральний М. стосується рис характеру, які полягають у тому, що людина прагне до підпорядкованого, приниженого становища або займається самотортуруванням, приписуючи собі неіснуючу провину або перебільшуючи провину реальну й отримуючи від цього моральне задоволення; фізичний М. - як поняття - вживають для позначення будь-якого різновиду ворожих або деструктивних імпульсів, спрямованих проти своєї власної тілесності; масовий М. - стосується великої групи осіб, які мають насолоду від того, що прирікають себе на біль, страждання та поневіряння. З точки зору психоаналізу, очевидним є взаємозв'язок М. та садизму як двох різних аспектів однакового ставлення до світу, засадничим для якого в глибинах підсвідомості є імпульс екзистенційної та вітальної неспроможності. Садист доповнює себе шляхом володарювання, панування над іншим; мазохіст робить себе доповненням іншої істоти. Створюючи символічні зв'язки, обидва намагаються втекти від усвідомлення своєї нездатності жити у мінливому та непередбачуваному світі.

НЕБУТТЯ - заперечення буття. Має відповідні останньому, але протилежні значення. 1) Синонім неіснування, котре у Гегеля отримало назву "ніщо", або "чисте ніщо". Взяті самі по собі, такого роду буття і "ніщо" - це абстракції, що й виражено прикметником "чисте". Якщо від речі відокремити всі властивості, за винятком того, що вона є, то нічого не залишиться. Тому чисте буття і "ніщо" однаково беззмістовні і тотожні між собою В. одночас вони абсолютно протилежні, бо становлять відмінність між існуючими чи неіснуючими речами. В цій суперечності криється таємниця, чому Гайдеггер і каже: "3 питанням про буття як таке ми підступаємо до межі повної темряви". 2) Визначене Н. - певна річ, явище, стан, що виникають із знищення чи зникнення попередніх утворень. Так, брунька зникає, коли розпускається квітка, квітка - з появою плода тощо (Гегель, "Феноменологія духу"). Кожне наступне утворення є запереченням, Н. попереднього. Буття та Н. у поєднанні утворюють сторони чи моменти становлення, в якому щось виникає і щось зникає, отже, містить в собі подвійний перехід буття в Н. і навпаки. В цьому особливість філософії Геракліта і всієї діалектики становлення, що її Лосєв відносить до головних характеристик античного світогляду. Обидва сенси Н. відіграють вирішальну роль у житті людини, бо лише вона здатна відокремлювати їх від речей і робити змістом своєї діяльності. Це досягається завдяки свідомості і мисленню. 3) Звідси третій сенс Н.: воно - синонім свідомості. Таке тлумачення розроблено в праці Сартра "Буття і ніщо". У Гегеля дані категорії мають переважно онтологічний характер. Сартр повертає їх у сферу антропології. Перша позначає об'єктивне, матеріальне, тілесне, друга - суб'єктивне, діяльнісне начало, котре обґрунтовує фундаментальну властивість людини - свободу. Остання - це не пізнання необхідності, як уявлялося традиційно, а неантизація (тобто заперечення) всього об'єктивного. В цьому полягає й інший вагомий сенс, бо з поступом історії руйнівна, неантизуюча роль людства помітно зростає і ставить під питання своє власне буття (див. ніщо).

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

ПОПУЛІЗМ ( від лат. populus - народ) - доктрина політичної дії, стиль політичної поведінки, що орієнтуються на безпосереднє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "П." сягає часів Стародавнього Риму, коли у II - 1 ст. до н. е. на політичній арені виник рух т. зв. "популярів", що представляли інтереси численного плебсу. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми П. Згодом назву П. почали пов'язувати з рухом широких верств амер. фермерів за аграрні реформи у Сполучених Штатах (90-ті рр. XIX ст.). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у друг. пол. XIX ст., називався народництвом. Обидва рухи певною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний романтизм); крім того, їх поєднувало прагнення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії т. зв. "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на державні структури. У більш загальному вигляді П. - відкрита політична апеляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юнктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, улещуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення П. у політичній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом створення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпуляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення П. створюються у кризових суспільствах, коли внаслідок руйнації традиційних структур значна кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал П. (у негативному розумінні останнього) складається з демагогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутливості масової аудиторії, зловживання побутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та ін. Разом із тим, П. відображає стихійний протест проти нехтування владною верхівкою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безробіття. Як певна ідеологічна форма колективізму П. не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обстоює визнання народу як головного чинника політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучасному споживацькому суспільстві П. перестає існувати тільки в царині політики, здійснюючи експансію в усі інші сфери суспільного буття (П. релігійних проповідників, П. реклами, П. освітянський тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до П. виступають відвертість (вміння говорити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на противагу проголошуваних П. утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяжних для "пересічної людини" цінностей).