об'єктивно

1. філос. буття

2. об'єктивне/ реальне існування; реальність

3. те, що реально/ об'єктивно існує

4. суть, сутність

5. утворення, держава

- class entity класова сутність

- international entity юр. суб'єкт міжнародних відносин

- political entity політична реальність/ суть

- Zionist entity сіоністське утворення, сіоністська держава (Ізраїль)

n філос. той, хто визнає існування об'єктивної реальності

АКСІОЛОГІЯ ( від грецьк. άξια - цінність, вартість; λογοζ - слово, поняття, вчення) - вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX - XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант, протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання - значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників А., як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію А. (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей - центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності - це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога - вища цінність. Переживання цінностей - не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

Введенський, Олександр Іванович (1856, Тамбов - 1925) - рос. філософ, логік, психолог. Провідний представник неокантіанства в Росії. Закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького унту. Один із організаторів Санкт-Петербурзького філософського тов-ва (1898) А. пріорному (аксіоматичному) знанню протиставляв знання апостеріорне (досвідне) та метафізичне (що ґрунтується на вірі). Натурфілософські дослідження В. побудовані на визнанні суб'єктивної природи пізнавального досвіду та його категорійного апарату. Гносеологію вважав головною філософською дисципліною на тій підставі, що вона з'ясовує умови існування беззаперечного знання (математичного та природознавчого) і визначає межу між знанням та вірою. Вона встановлюється за допомогою логіки, тому своє вчення В. назвав логіцизмом. Заперечуючи науково-філософський статус метафізики, вбачав у ній (як у "морально обґрунтованій вірі") необхідний елемент світогляду поряд з істинним знанням. У своїх творах з психології В. ставив питання про необхідність виведення вчення про сутність психічного за межі психології і поєднання його з моральним обов'язком, який постулює свободу волі та безсмертя душі.

[br]

Осн. тв.: "Логіка як частина теорії пізнання" (1909); "Психологія без будь-якої метафізики" (1914).

ВИМІРЮВАННЯ - спосіб якісно-кількісного аналізу та числового опису світу емпіричних об'єктів, моделювання реальності мовою чисел. В. фізичне (метричне) - процес (процедура) одержання інтерсуб'єктивної та достовірної, репрезентованої числом або системою чисел, інформації щодо фізичних об'єктів, їхніх властивостей та відношень; фундаментальна складова наукового методу. В. передбачає порівняння даної фізичної величини з певною величиною того ж роду, прийнятою за домовленістю за одиницю. Фізична величина розглядається як емпірична (онтологічна) реалізація аксіоматики скалярної невід'ємної величини. В. потребує визначення способу В. (необхідних приладів, інструментів, автоматизованих систем В., відповідних методик та технологій). Процес В. строго нормований системою понять та принципів метрології, яка визначає типологію В., способи реалізації вимог точності, однозначності, достовірності (надійності) результатів В. Вдосконалення процедур В. уможливлює поступ техніки та технології, засобів моніторингу, всієї матеріальної культури сучасної цивілізації. В некласичній фізиці процедура В. перетворилася в елемент теоретичного опису, в предмет теоретичного та філософського дискурсу. В XX ст. потреби математизації та формалізації соціогуманітарних наук (психології, соціології та ін.) зумовили виникнення загальної логіко-математичної аксіоматизованої теорії В. (Кемпбел, Стивенс, Суппес, Адамс, Пфанцагль). Будь-яке В. тлумачать як встановлення відповідності (ізоморфізму чи гомоморфізму) між емпіричною системою реальних об'єктів з визначеними відношеннями між ними та деякою системою чисел. Типологія В. спирається на типологію т. зв. "шкал" (способів співвіднесення чисел та емпіричних об'єктів). Розрізняють шкали: абсолютну, найменувань, порядку, інтервалів, відношень та ін. Останні два типи співпадають із класичним поняттям В., інші стосуються нефізичних (неметричних) В. Епістемологічнафункція В. полягає в можливості одержувати мовою чисел точні та об'єктивні характеристики реальності, здійснюючи програму, започатковану піфагорійцями, Платоном та Галілеєм.

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ - процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. В.с. є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види В.с. знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях В.с. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI - XVIII ст., індустріального виробництва кін. XVIII - пер. пол. XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення В.с. з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує В.с. переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти В.с. відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллінгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі В.с. в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту В.с. і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяєв, Гайдеггер, Бубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камку та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів В.с Б. агатоаспектне бачення природи В.с. дозволяє подолати крайнощі вульгарноекономічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

ВІДЧУТТЯ - одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. В. соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Воно є джерелом первинних відомостей про об'єктивний світ, тому виступає початковим етапом процесу пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його В. в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від В. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох В. і обумовлює його існування самим актом В. (Берклі, Мах). Перебільшення ролі В. у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення В. у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу В. вивчає фізіологія та психологія.

ВІРА - термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основ і критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, В. сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. В. безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "В." в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні В. - це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму В. посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого - необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в т.ч. історичної, В. постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки В. як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає В. до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість В. в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія - це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення В. відіграє першорядну роль.

ВНУТРІШНЄ і ЗОВНІШНЄ - фундаментальні категорії, які відбивають структуру феноменального світу людини та світу, що її оточує. Мають три основних плани функціювання. 1) Людина дієво ставиться до світу, тобто відділяє його від себе, протиставляє і робить його зовнішнім середовищем, у той час як сама вона постає як внутрішня його частина С. тавленням до світу як до зовнішнього людина відрізняється від тварини. 2) Діяльність роздвоює саму людину - в ній розвивається внутрішній духовний світ (ідеї, ідеальне, свідомість, цілі і т.п.), на відміну від зовнішнього - тілесної оболонки. Наявність внутрішнього світу - теж суттєва особливість людини. На такій її роздвоєності і зовнішності дій виникає уявлення, що зовнішнє - це матеріальний світ, а внутрішнє - свідомість; що перше існує об'єктивно, незалежно від другого. Але коли матерія існує поза свідомістю, то остання так само зовнішня щодо матерії, що зумовлює виникнення філософського дуалізму. Необхідно визнати, що співвідносяться не свідомість і матерія, а два види матерії - людина і світ. Тоді структура зв'язку зовнішнього і внутрішнього інша: навколишній світ - людина як реальна істота і ядро світу - свідомість як внутрішнє в людині, а отже, і у всій дійсності. 3) Завдяки діяльності роздвоюється і весь світ на В. і З. Майже всі полярні категорії відбивають таку його подвійність, розщепленість на явище і сутність, речі в собі і речі для нас, можливість і дійсність і т. ін. Найбільша протилежність, якої досягає людина в такому напрямі, - буття і небуття світу: силою свого духу (і в цьому основна його особливість) вона здатна вийти взагалі за межі реальності! уявити її неіснуючою. На цій підставі виникають релігійні та ідеалістичні уявлення про світ і людину як його частину.

Гесле, Вітторіо (1960, Мілан) - нім. філософ. У 1977 - 1982 рр. студіював філософію, індологію, філологію в ун-тах Ренсбурга, Тюбінгена, Бохума та Фрайбурга. В 1982 р. - захист докт., в 1986 р. - габілітаційної праці з філософії О. д 1988 р. - асоційований проф. Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку, стажувався в ун-тах Італії, Нідерландів, США, Бразилії, Радянського Союзу, Норвегії та Індії. Од 1992 р. - проф. Загальної вищої школи в Ессені. Дослідження в царині метафізики, етики та практичної філософії. З огляду на глобальні (екологічні, економічні, політичні) проблеми, які витлумачуються в термінах онтологічної кризи людства, а також на методологічну кризу сучасної філософії Г. прагне обґрунтувати матеріальну етику цінностей, яка відповідала б викликам науково-технологічної цивілізації. Критично трансформуючи трансцендентально-прагматичний метод Апеля на основі об'єктивно-ідеалістичної метафізики (Гегель, Йонас), Г. стверджує необхідність апріорних структур об'єктивного розуму, інтерпретуючи їх як основу не тільки суб'єктивності та інтерсуб'єктивності, а й буття загалом. Поєднання трансцендентальної філософії з метафізикою дає змогу онтологічно обґрунтувати моральні належності, уникаючи при цьому "натуралістичного хибного умовиводу", з одного боку, та суб'єктивного (інтерсуб'єктивного) соліпсизму та морально-етичного релятивізму, з другого, що уможливлює легітимацію моральних норм за умов секуляризованої культури та кризи традиційних морально-етичних систем.

[br]

Осн. тв.: "Істина та історія" (1984); "Система Гегеля". У 2 т. (1987 - 1988); "Криза сучасності та відповідальність філософії: Трансцендентальна прагматика, граничне обгрунтування та етика" (1990); "Генії філософії нового часу" (1992); "Філософія і екологія" (1994); "Практична філософія в сучасному світі" (1995).

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

ДИСКУРС ІДЕОЛОГІЧНИЙ - обговорення (в т.ч. суперечка) проблем, що стосуються найважливіших цінностей, норм і розумінь, які містять в собі різні ідеології. Якщо оминути деякі складні моменти, пов'язані з уточненням значення терміна "дискурс", то в загальному сенсі цей термін позначає деяке обговорення, яке передбачає його конкретних учасників, прив'язаність до певної ситуації, в якій відбувається обговорення (позалінгвістичний контекст), а також зв'язність обговорення в часі (включаючи деякі тематичні обговорення, що в європейській філософській традиції тривають століттями). Найважливішою передумовою для розуміння природи Д. і. є усвідомлення ролі цінностей та ідеалів у суспільному житті. Зважаючи на важливі суспільні функції ідеологій (див. ідеологія), можна твердити, що Д. і. є неминучим складником будь-якого суспільного життя. Саме це дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певну розбіжність тенденцій всередині домінуючої політичної ідеології). Хоч ідеологічні суперечності в демократичному суспільстві є позитивним чинником, наголошення якоїсь однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені по-перше, на тому, щоб з'ясовувати ті, часто-густо приховані передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних підходів, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та ідей, розвинутих філософією комунікативною. Однією з перспектив, яка здатна усунути загрозу того, що суперечка щодо ціннісних уподобань та групових інтересів зайде в безвихідь (та призведе до насильницького конфлікту), полягає в знаходженні деякої етичної основи, яку б могли прийняти будь-які ідеології. Та оскільки ціннісні уподобання часто лежать в основі самих етичних концепцій, то в етиці спілкування (комунікативна етика - Апель, Габермас) запропоновано деякі базові норми, які стосуються не самих етичних переконань (розуміння того, що таке добро і що таке зло), а способу розв'язання суперечок. Тож тема співвідношення етики та ідеології замінила колишнє намагання подолати ідеології шляхом "об'єктивної", "наукової" критики (критика сцієнтизму зробила такий напрям критики ідеологій малоперспективним). Ясно, одначе, що ніяка критика ідеології не може зняти з людини відповідальність за вибір майбутнього, а тому мета раціональної рефлексії полягає передусім у зважанні на ті можливі наслідки, які слідують із вибору людьми тих чи тих ціннісних уподобань чи ідеалів, та в знаходженні цивілізованих форм розв'язання суперечок між відмінними ціннісними орієнтаціями та ідеалами.

ДІАЛЕКТИКА МАТЕРІАЛІСТИЧНА - складова частина марксистської філософії, що має два різновиди - об'єктивну діалектику і суб'єктивну. Друга ґрунтується на першій. Основою Д. м. вважається наявність протилежностей у різних формах руху матерії (притягання і відштовхування в механіці, позитивна і негативна електрика в фізиці, поєднання і дисоціація атомів у хімії, спадкоємність і мінливість, асиміляція і деасиміляція в живій природі, боротьба класів у суспільстві). При цьому єдність і боротьба протилежностей розглядається як загальний закон діалектики, хоч боротьба у точному значенні слова притаманна лише живому, особливо людині. Природа як ціле розглядається в процесі розвитку, що відбувається згідно із законами Д.м. Антропогенез тлумачиться як перехід від природи до історії. Рушійну силу історії утворює боротьба класів, яка має свої ступені і втілюється у послідовності суспільно-економічних формацій Н. а кожній з них боротьба завершується перемогою "передового" класу і загибеллю або знищенням "реакційного". Кінцева мета людства - відсутність класових протилежностей, суспільна єдність і гармонія. Згідно із суб'єктивною діалектикою, як різновидом Д.м., категорії - це щаблі пізнання, які позначають відповідні етапи його історичного і логічного процесу (див. історичне і логічне). Основним принципом тут є єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Цей принцип, як і основний зміст суб'єктивної діалектики, марксизм перейняв від філософії Гегеля. Д. м. була наслідком критики ідеалістичної традиції в європейській філософії й особливо філософії Гегеля, а також відбивала той етап в історії Нового часу, який характеризувався загостренням класової боротьби (кін. XVIII - пер. пол. XIX ст.). В сучасній філософії протиріччя природи як такої стали другорядними. На перший план вийшли глобальні проблеми, найбільш загальні суперечності між людиною і природою З. мінила свій характер і соціальна діалектика - замість антагонізму та непримиренної боротьби класів більш продуктивними виявилися партнерство і співробітництво класів, станів, груп, осіб. Іншим стало і співвідношення суб'єктивного і об'єктивного у світовому процесі: оскільки наукове мислення і діяльність людства стали планетарними силами, їх вплив на дійсність видається однаково суттєвим, думка про первинність або вторинність цих факторів зберігає своє значення лише для проблем історичного генезису ідеального і духовного світу людини.

ДОПОВНЯЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ - концепція опису, розвинута на основі принципу доповняльності Бора, яка розроблялась копенгагенською школою фізиків у зв'язку з побудовою та інтерпретацією квантової механіки, але згодом набула загальнометодологічної форми, а саме: в процесі пізнання відтворення цілісності явища потребує застосування симетрично доповняльних класів понять, кожен з яких придатний для однозначного опису явища лише в своїх специфічних умовах. Доповняльні описи, зберігаючи основні принципи побудови науки, звільняли місце для формулювання нових квантових законів, несумісних з старими законами класичної фізики. Принциповим у трактовці Д.к. є філософське розуміння суперечливих (симетрично доповняльних) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядоположних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо, об'єктивно поєднаних. Д.к. встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов досліду і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємовиключних по відношенню одне до одного уявлень. Крім фізики, є інші численні галузі людської практики, де тільки вся сукупність симетрично доповняльних явищ вичерпує властивості об'єкта. Йдеться не про якийсь неповний опис, довільне висмикування різних елементів реальності, а про раціональне проведення розрізнення між істотно відмінними експериметальними установками й процесами вимірювання. Тут з кожною постановкою досліду пов'язана відмова від іншого аспекту опису явищ, які разом є доповняльними один до одного. Д.к. є узагальненням старого ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження.

ДОСТОВІРНІСТЬ, вірогідність - термін, що позначає сприйняття істини чи переконань в істинності певного знання. Якщо Д. характеризує відповідність знання дійсності, вона фіксує фактичну істинність. Якщо ця відповідність є проблематичною чи предметом суб'єктивного переконання, Д. стає варіантною, залежно від змінних ситуацій прийняття того, що вважається суб'єктом незаперечним чи інтуїтивно очевидним. В останньому разі те, що є Д. для одного (індивідуального чи колективного) суб'єкта, може не мати статусу Д. для іншого суб'єкта; те, що є Д. для однієї епохи (часу), може стати недостовірним для іншої епохи (часу). Д. передбачає інтерсуб'єктивність, тобто стандарти, парадигми, норми (чи символи віри) аргументації, обґрунтування, демонстрування, свідчення, які визнаються колективним досвідом певного культурного середовища. Основною філософською проблемою, пов'язаною із поняттям Д., є питання про можливість знання, яке мало б статус Д. для будьякого суб'єкта, питання про можливість "абсолютної" чи "понадсуб'єктивної" Д. Релятивізм та скептицизм в тій чи іншій формі заперечують можливість Д., яка б не залежала від часу (історичної епохи) та соціально-культурного середовища Н. айбільш виразно в наш час це заперечення відстоював Поппер, який наполягав на конвенційності Д. в науці. Однак в європейській філософії домінує уявлення про зв'язок поняття Д. з самою ідеєю науки, яка орієнтована на здобуття знання, в істинності якого суб'єкт переконаний і має численні засоби і підстави це переконання зберігати і поглиблювати В. науці існує певне "когнітивне ядро", якому надають статус Д. у відповідності з прийнятими нормами і стандартами перевірки і обґрунтування наукового знання. Деякі елементи "ядра Д." з часом, можливо, виявлять свою відносність чи наближений характер, але це аж ніяк не означає, що всі вони з часом будуть фальсифіковані. Згода (консенсус) наукової спільноти щодо Д. певного "когнітивного ядра" спирається на величезний колективний досвід багаторазової перевірки, підтвердження знання, традиції його плідного використання, безуспішність спроб його фальсифікації. Водночас пізнавальна практика встановлює певні обмеження для сфери, де це знання зберігає статус Д., вносить необхідні уточнення і корективи в його зміст. Колективний досвід людства є також підставою для надання статусу Д. розлогому масиву знань життєвого світу людини, нагромадженому, зокрема, у вигляді народного досвіду та народної мудрості. В теорії імовірностей Д. - подія, імовірність якої дорівнює 1.

ЕМПІРИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип знання, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, моніторингу, експерименту і закріплюється у відповідних формах опису - реєстрації природного перебігу явищ або показань приладів, в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних зведеннях тощо. На відміну від теоретичного знання, Е. з. є безпосереднім відображенням об'єктивної реальності; за своїм змістом воно є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей та процесів, неопосередковані зв'язкитазакономірні залежності. Йому притаманна очевидність, наочність і онтологічна прозорість. Тому Е. з. наділене чуттєвою достовірністю, є самодостатнім і його істинність не потребує спеціальних процедур доведення. В пізнавальному процесі Е. з. виступає базою формування більш високих рівнів наукового знання та інтерпретації абстрактних теоретичних побудов. Абсолютизація місця і ролі Е. з. у пізнанні об'єкта веде до емпіризму.

ЄДНІСТЬ ДІАЛЕКТИКИ, ЛОГІКИ, ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ - одне з принципових положень діалектичного матеріалізму, що випливає з його розуміння практики як діяльності, у якій відбувається неперервне поєднання і співставлення матеріального та ідеального складників. Практика, під цим кутом зору, є об'єднувальною основою розвитку - як об'єктивного процесу; процесу пізнання, зміни логічних форм мислення. Отже, теорія розвитку (діалектика) виступає одночасно і теорією пізнання, і логікою. Ідея Є.д.,л., т. п. в зародковій формі присутня у Гегеля в його фундаментальному принципі тотожності мислення і буття, але вона була редукована ним до логіко-гносеологічного виміру. Марксизм надав їй діалектико-матеріалістичного, діяльнісно-практичного змісту. Одним із відгалужень такого підходу стало дослідження проблеми розвитку суб'єкт-об'єктної єдності як тотальності, але не в суб'єктивно-ідеалістичному вимірі, характерному для нових онтологій Гусерля, Гайдеггера, Ясперса або Сартра, а в площині реальної єдності людини зі світом у їх практично-діяльнісній взаємодії. У сучасній постнекласичній методології суб'єкт розглядається і як вияв світу, і як об'єкт власної діяльнісної активності.

ЖИТТЯ - концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предметом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію - момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. віталізм). Назагал усі тлумаченняЖ. можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соці огуманітарному аспекті концепт Ж. розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є Ж., яке розгортається у вимірі "Буття-до-Смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме Ж. - це є його справжній безпосередній вияв М. амардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне Ж.", позаяк Ж. не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту Ж. спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шарденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.