об'єктивно

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

РЕЛЯТИВІЗМ ( від лат. relativus - відносний) - методологічний принцип наукового, культурологічного, філософського мислення, світоглядно-філософська позиція, що виявляється в абсолютизації відносності змісту і значення феноменів духовної культури та соціального життя (знань, норм, цінностей, традицій, соціальних ін-тів), в абсолютизації їхньої залежності від суб'єкта, від різних умов та ситуацій. Р. заперечує будь-які абсолюти в сфері соціальних явищ та цінностей культури, наголошує на мінливості, плинності, історичності, плюральності духовного світу людини, її знань та уявлень, форм її соціального буття. Р. представлений у двох основних формах: когнітивний (гносеологічний) Р., який стосується сфери знання, проблеми істини, та власне культурологічний Р. (стосується сфери цінностей та соціально-культурних явищ). Когнітивний Р. був вперше обґрунтований софістами (V ст. до н. е.). Спираючись на тезу: "Міра всіх речей - людина" (Протигор), софісти стверджували відсутність загальноприйнятої (єдиної або об'єктивної) істини: є лише відносні істини за міркою даного суб'єкта. Софісти заклали основи також культурного Р., посилаючись на факт існування різних (несумісних) релігійних уявлень, звичаїв, норм (зокрема в сфері моралі - т. зв. етичний, або моральний, Р.). Когнітивний Р. спирався на культурологічний та етичний Р., але водночас слугував теоретичним обґрунтуванням останнього. В філософії Нового часу домінувала антирелятивістська, раціоналістична духовна орієнтація (ідея об'єктивної, абсолютної істини, пошук абсолютного обґрунтування етики та релігії). Р. відроджується в XIX ст. у зв'язку з критикою засад класичної філософії та формуванням некласичної філософії, розвитком історичної науки та пов'язаних з нею соціогуманітарних наук, революцією в природознавстві (кін. XIX - пер. чверть XX ст.). Посилення позицій радикального Р. в духовній ситуації кін. XX ст. знайшло свій вияв у постпозитивістській філософії науки ("історична школа": Кун, Лакатос, Феерабенд, Тулмін та ін.) як прояв "філософії постмодерну", де Р. перетворений у фундаментальний принцип філософського дискурсу та світобачення (Фуко, Ліотпар, Бодріяр, Деррида, Рортпі та ін.). Прибічники сучасного Р. розглядають науку, філософію, культуру з позицій конвенціоналізму та прагматизму - як сукупність окремих "парадигм", "концептуальних каркасів", "дискурсивних практик", "контекстів", які автономні, несумірні один з одним (у кожному з них своя істина). Подібне розчленування на окремі самозамкнені, самодостатні, "закриті" соціально-культурні утворення стосується також історії, розвитку цивілізації. Критики Р. (Ортега-і-Гассет, Поппер, Башляр, Коллінгвуд, Габермас, Ясперс, представники марксистської традиції) вказують на внутрішню суперечливість Р. (заперечуючи існування об'єктивної істини, Р. має заперечувати і власну претензію на істину). Радикальний Р. вступає у суперечність з імперативами розвитку сучасної цивілізації (необхідність подолання відчуженості між етносами, культурами, цивілізаціями, досягнення взаєморозуміння, консенсусу, об'єднання зусиль на основі об'єктивних знань, загальновизнаних ідеалів, принципів).

вважати суттю; визнавати реально (об'єктивно) існуючим

* * *

adj філос.

1) що має реальне буття; об'єктивно існуючий

2) що стосується буття (існування)

* * *

1) який має реальне буття; об'єктивно існуючий; який стосується буття, існування

2) абстрагований від усіх зв'язків, відносин

1) філос. буття

2) об'єктивне (реальне) існування; реальність

3) те, що реально (об'єктивно) існує

4) суть, сутність

5) організм; істота

* * *

1) буття, існування; реальне існування ( у метафізиці)

2) щось об'єктивно, реально існуюче; об'єкт

3) сутність, суть

4) суб'єкт, особа; організм

1) вигадано

2) фіктивно

* * *

1) вигадано

2) фіктивно

adj філос.

1) об'єктивний; об'єктивно існуючий

2) що визнає об'єктивну дійсність (існування зовнішнього світу)

* * *

a; філос.

1) об'єктивний; який знаходиться за межами суб'єкта; об'єктивно існуючий

2) який визнає об'єктивну дійсність, існування зовнішнього світу

1) об'єктивно, реально

2) безсторонньо; неупереджено

* * *

1) об'єктивно, реально, дійсно

2) неупереджено

1) об'єктивізм

2) прагнення до об'єктивності

3) філос. визнання, існування об'єктивної реальності

* * *

1) фiлoc. визнання існування об'єктивної реальності; об'єктивізм

2) прагнення до об'єктивності

1) об'єктивіст

2) той, що визнає існування об'єктивної реальності

* * *

1) той, хто визнає існування об'єктивної реальності

2) об'єктивіст

1. n

1) схил; перекіс; скіс

2) похила площина; схил (гори тощо); косий зріз; скат

3) косий промінь

4) посудина з косо зрізаним дном

5) гірн. похила виробка

6) амер., розм. точка зору; позиція; підхід; ставлення

7) амер., розм. швидкий погляд

8) амер., розм. шанс, нагода

9) амер., розм. єхидство; дошкульний натяк

10) непряме осудження; несхвальне зауваження

2. adj

косий, скісний, похилий

3. adv

косо, похило; набік

4. v

1) нахиляти; відхиляти

2) нахилятися; відхилятися

3) падати косо (про світло тощо)

4) підготовляти, пристосовувати (для когось)

5) необ'єктивно зображувати; перекручувати (факти)

6) ударити косо (про кулю)

* * *

1) схил, перекіс; скіс, укіс

2) похила площина; схил ( гори); косий зріз; скат

3) косий промінь

4) коса риска (/)

5) бioл. культура на скошеному агарі

6) гipн. похила виробка

7) cл. точка зору; позиція, відношення; підхід

8) cл. швидкий погляд

9) cл. шанс, випадок

10) cл. єхидство; уїдливий натяк

11) cл. тенденція ( у статті); напрямок, дух ( журналу)

1) нахиляти; відхиляти; нахилятися; відхилятися; схилятися ( до чого-небудь)

2) падати косо ( про світло)

3) cл. готувати, пристосовувати ( для кого-небудь); необ'єктивно представляти, пересмикувати ( факти)

4) ударити косо ( про кулю)

1) фiлoc. суб'єктувати

2) підходити суб'єктивно; оцінювати з суб'єктивної точки зору

суб'єктивно

* * *

1) фiлoc. суб'єктувати

2) підходити суб'єктивно; оцінювати з суб'єктивної точки зору

adv об'єктивно, реально

- to consider smth. objectively розглядати щось об'єктивно

I n амер. точка зору; підхід, ставлення

- slant on the question підхід; ставлення до питання

II v необ'єктивно подавати/ перекручувати (факти)

- to slant the news подавати факти у тенденційному висвітленні (у газеті); тенденційно і необ'єктивно висвітлювати факти

Вайтгед, Алфред Норт (1861, Ремсгейт - 1947) - англ. філософ, логік, математик, засновник логіцистичної школи у філософії математики. Навчався у Кембриджі (Триніті Коледж). Член Королівського наукового тов-ва (від 1903 р.), куди був запрошений завдяки розробкам у галузі загальної алгебри. Результатом десятилітньої співпраці В. з його студентом Расселом було фундаментальне дослідження основ математики й математичної логіки. У 1924 - 1947 рр. В. - проф. філософії Гарвардського ун-ту (США), займається переважно філософською метафізикою. Виокремлюють три періоди у творчості В.: перший період присвячений проблемам логіки й математики, другий - проблемам філософи науки, третій - онтологічному обґрунтуванню філософії науки на засадах розробленої ним філософської метафізики. Спираючись на синтез пізнавальних принципів різноманітних наук, В. створив власну організмічну теорію, або "філософію організму". Згідно з нею, суб'єкт і об'єкт нерозривно пов'язані одне з одним і з Всесвітом в органічній єдності. З одного боку, цей органіцизм заперечує "просту локалізацію" окремих наук, яка ґрунтується на переконанні про "незалежну індивідуальність кожного шматка матерії". Найбільш очевидно ця локалізація здійснювалась класичною фізикою з її механіцизмом та застосуванням абстракцій абсолютного простору і часу. З іншого боку, метафізичному атомізмові В. протиставляє концепцію "актуальних сутностей", невіддільну від доктрини внутрішніх відношень З. гідно з останньою, члени відношення і самі відношення в конкретному факті завжди взаємно пов'язані. У "філософії організму" В. певною мірою наявний синтез платонівсько-аристотелівської традиції (універсалізм "вічних об'єктів") та класичного англ. емпіризму ("досвід" і "відчуття" як атрибути суб'єктивності). "Філософія організму" спирається на ряд засадничих принципів. "Онтологічний принцип" виражає нередукованість факту до поняття дійсності - до того, що завжди має характер об'єкта, або мислимого буття. "Принцип процесу" вказує на те, що реальність є становленням. "Принцип відносності" - на те, що будьяка об'єктивність є можливістю для становлення, перетворення можливості у дійсність. "Реформований суб'єктивістський принцип" розкриває природу становлення як суб'єктивної єдності, яка вбирає у себе об'єктивну даність. Цей акт асимілізації об'єктивних даних і "стягування" їх у суб'єктивну єдність "досвіду" позначається спеціальним терміном - "охоплення", синонімом якого часто виступає "відчуття". Останнє може бути двох типів - "фізичне", якщо його об'єктом є стійкий елемент дійсності, або "концептуальне", якщо воно спрямоване на "вічні об'єкти". "Вічні об'єкти", подібно до "категорій існування", згідно з В., є формами визначеності досвіду. Вони поєднують як потенційність просторової протяжності, так і довічну природу Бога. У Всесвіті існує невпинне прагнення до інтенсифікації відчуттів і творчого самоздійснення, і Бог є його найвищим джерелом. Процес суб'єктивного становлення безперервний і нескінченний: кожна актуальна подія є не лише переходом від можливості до дійсності, а й переходом від дійсності до можливості. Тривалість процесу становлення забезпечується спадкоємністю "вічних об'єктів", які переходять від однієї суб'єктивної єдності до іншої та створюють структурну визначеність, необхідну для науки.

[br]

Осн. тв.: "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910); "Поняттяприроди" (1920); "Наука і сучасний світ" (1926); "Процес і реальність. Нариси з космології" (1929); "Пригоди ідей" (1933) та ін.

ВІРТУАЛЬНІСТЬ ( від лат. virtualis - можливий, спроможний, здатний) - характеристика квазіреальності деяких об'єктів та їх властивостей, що використовується для пояснення, опису й аналізу як об'єктивно існуючих предметів, так і штучно створених сучасними інформаційними технологіями, зокрема комп'ютерною технікою. До першого виду віртуальної реальності належать: абсолютно тверде тіло, абсолютно сухе повітря, абсолютно рівна поверхня, ідеальний газ, точка, віртуальні мікрочастинки і т. ін. До другого - тримірні об'ємні тіла і різні трансформації їх форм, що здійснюються на двомірному (пласкому) екрані дисплея; а також комп'ютерні програми та ігри (типу "Тамагочі", "Віртуальна жінка" тощо). Зміст поняття "В." можна проілюструвати його функціонуванням у теорії мікрочастинок. Так, взаємодію між електронами пояснюють не реально випромінюваними фотонами, а віртуальними; при цьому віртуальним фотонам приписуються такі самі властивості, як і реальним, хоч вони розглядаються тільки як можливі об'єкти, а не реально існуючі. Використання поняття "віртуальна реальність" у мікросвіті та комп'ютерних технологіях виявилося таким само ефективним способом пізнання об'єктивної реальності, як і використання ідеалізованих об'єктів першого виду.

ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ - другий етап розвитку позитивізму, заснований на поч. XX ст. фізиком Махом та філософом Авенаріусом. Відроджує суб'єктивний ідеалізм Берклі. Декларує прагнення подолати протистояння матеріалізму та ідеалізму. В центрі вчення Е. стоїть ідеалістично витлумачене поняття "досвід" - не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, незалежний від зовнішніх впливів. Єдиною реальністю є відчуття та їх комплекси. Емпіріокритики заперечують достовірність людських знань, спроможність науки досягти об'єктивної істини, тлумачать пізнання як засіб біологічного пристосування до зовнішнього середовища, тому актуальними стають вимоги простоти й доцільності, що відбилося в принципі "економії мислення" та ідеалі "суто описової науки". В цьому аспекті Е. має багато спільного з прагматизмом С. причинений кризою класичної фізики, Е. заперечує матерію як втілення об'єктивної реальності, незалежної від суб'єкта сприйняття; тлумачиться як фізичний ідеалізм.

Зиммель, Георг (1858, Берлін - 1918) - нім. філософ і соціолог, один із чільних теоретиків філософії життя, основоположник формальної соціології. Його творчий розвиток пройшов три етапи: натуралістичний, неокантіанський та філософії життя. На початку творчості З. зазнав впливу прагматизму, соціалдарвінізму і спенсерівського еволюціонізму, що мало своїм наслідком біологічно-утилітаристське обґрунтування етики і теорії пізнання: мораль і істина - це різновиди інстинктивної доцільності Н. а другому етапі духовної еволюції З. перебував під впливом ідей Канта, особливо його апріоризму. В центрі уваги З. - цінності і культура, які знаходяться, на його думку, за межами природної каузальності. Діяльність людини в цій сфері тлумачиться як "трансцендентальна формотворчість", джерелом якої е особистість з її апріорно заданим способом світобачення. Зміст цього особистісного апріорі пізніше втілився в понятті "індивідуального закону". Проблеми філософії життя розроблялися З. переважно на останньому етапі його творчості. Поняття життя постає у З. як та ланка, що зв'язує формальну соціологію з соціальною філософією (проблеми диференціації, інтеграції і конфліктів у суспільстві). Життя реалізує себе через самообмеження ним же створеними формами. На "вітальному" рівні ця форма і межа - смерть (життя несе її в собі). На "трансвітальному" рівні життя долає власну обмеженість, утворюючи "більшжиття" і "більш-ніж-життя" - відносно стійкі утворення, що породжені життям і протистоять його плинності і мінливості у вигляді певних форм культури З. агальна схема розвитку культури наступна: життя нескінченно утворює нові культурні форми, які стають з часом омертвілими і гальмують його власний подальший розвиток. Плин життя і культура супроводжуються низкою конфліктів: змісту і форми, душі і духа, суб'єктивної й об'єктивної культур. В усвідомленні неминучості цих конфліктів полягає трагедія культури та її провідних постатей.

[br]

Осн. тв.: "Про соціальну диференціацію" (1890); "Філософія грошей" (1900); "Кант" (1903); "Шопенгауер і Ніцше" (1920); "Основи соціології" (1920); "Конфлікт сучасної культури"(1926)та ін.