норм

НАТУРАЛІЗМ ( від лат. naturalis - природний) - уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універсальним принципом пояснення всього сущого. Н. властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничонауковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпретації. В соціальній філософії та соціології елементи Н. присутні в концепціях, що пояснюють розвиток культури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціобіологія, природне право та природна мораль). У цьому аспекті Н. тлумачиться як уособлення намагань пояснити складні соціально-гуманітарні феномени засобами природознавства, зокрема, біології Н. атуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях - це уособлення не традиційно фрагментарного природничонаукового бачення світу, а цілісного, органічного у дусі Гете або Гумбольдта С. учасні варіанти філософсько-наукового Н. спираються на теорію інформації, загальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний еволюціонізм. Своєрідною варіацією Н. є т. зв. "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція усталених орієнтацій: людина попри всі її досягнення й відмінності від інших представників тварного світу, є одним з багатьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему Х. оча Н. у XX ст. являє собою явище гетерогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універсалізації природничонаукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголошення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояснень світу будь-яких посилань на "надприродні" сутності; культивування біоорганіцистських та інших натуралістичних дослідницьких стратегій у соціології; розробка різних варіантів натуралістичної етики, які зв'язують моральну свідомість і моральні норми з психофізіологічною природою людини. Для Н. є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблематику, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (див. Нагель).

НАУКА - соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб'єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур взагалі, форм фактуальності (даних спостережень, експерименту, індуктивних заключень, досвіду як такого) або сукупного (в більшості випадків) застосування вказаних форм дослідження в залежності від дисциплінарної інститутизації наукового знання. Н. характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історичного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіантах тощо). Н. будує моделі, що імітують поведінку об'єктів, припускає можливість їх математичного подання, причинну матрицю подій, інтерпретаційні акти усвідомлення даних дослідження І. деалом Н. є строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, об'єктивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності Б. азовими принципами науки є детермінізм, ідея об'єктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; припущення математичності світу; ідея елементаризму (наявності вихідних складових одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архетипів) та трансформізму (вивчення об'єктів через аналіз їх змін; вимога відтворюваності досліджуваних ефектів за наявності відповідних умов; а також канони раціоналізму та визнання сталої цінності істинного знання, збереження його основного змісту в історії розвитку Н., певної спадкоємності результатів творчості. Основними структурними компонентами Н. як системи знань є 1) теорія, що систематизує емпіричний матеріал, дає його опис та пояснення, здійснює передбачення нових ефектів та можливих процесів, виявляє перспективи їх практичного використання; 2) науково-дослідна програма, що орієнтує науковий пошук, процес висування гіпотез, залучення традицій та нових підходів; 3) проект, що поєднує теорію та практику функціювання ідей з алгоритмами їх об'єктивації та технологіями застосування. Розвиток Н. характеризують: метод (як шлях дослідження, спосіб формування та усвідомлення); знання, відкриття (як форма прирощення знання); технологія (як спосіб використання знань). Н. є також соціальним інститутом, який об'єднує вчених з їх знаннями, кваліфікацією та досвідом; наукові установи, експериментально-технічну базу наукової діяльності, систему інформації, підготовки й атестації кадрів, форми функціювання та використання знання С. падкоємність досвіду та знань, єдність традицій та новаторства - істотні особливості розвитку Н., що пов'язані, зокрема, з утворенням наукових шкіл, творчими дискусіями та боротьбою думок. Н. має дисциплінарну структуру, яка визначається поділом на галузі природознавства, суспільствознавства та технікознавства. Кожна з цих галузей має певну специфіку щодо об'єктів дослідження, співвіднесеності теоретичного та практичного знання, суб'єктивного та об'єктивного, вимог творчості. Н. впливає на формування світогляду з боку затвердження норм раціонального, критичного та адекватного бачення дійсності і в цьому відношенні протилежна містиці та марновірству. Водночас Н. є чинником соціального та технічного прогресу, бо входить до складу продуктивних сил виробництва. Н. є рушійною силою науково-технічної революції XX ст., яка визначає риси сучасної цивілізації.

Новгородцев, Павло Іванович (1866, Бахмут - 1924) - рос. філософ, правознавець, громадський діяч. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту (1888), де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 р. емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував рос. юридичний ф-т в Празькому ун-ті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських досліджень Н. - морально-правові відносини в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як необхідний суспільний інститут, що гарантує особисту свободу. Право створює формальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Н. розрізняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві Н. а думку Н., досягнення абсолютної гармонії особистої свободи і соціальної рівності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне завдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Н. обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму - марксизм, анархо-синдикалізм, анархізм В. ін доводив, що всі ці соціально-політичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на власність, законність і моральну автономію В. итоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціоналістичних засадах. Для Н. довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

[br]

Осн. тв.: "Моральний ідеалізм у філософії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу" (1903); "Криза сучасної правосвідомості" (1909); "Про суспільний ідеал" (1917).

I НОРМА (лат. norma - правило, взірець, міра, закон, що походить від давньогрецьк. і означає висок, масштаб, правило) - як термін вперше застосовується в будівельній справі - "справедливість косинця". В такий спосіб потрактоване поняття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосував поняття "norma" поряд з поняттям "regula", витлумачуючи "закон" за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як "масштаб права чи безправ'я". Тлумачення Н. чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "Н." - як правила, взірця, стандарту - визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут Н. є суспільно усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очікування". Н. утворюють систему, яка складається із таких видів: а) категоричні Н., значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні Н., значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні Н., значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки Н. вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального та обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції.

[br]

II НОРМА у філософії науки - органічна частина оцінки, що співвіднесена з тим відтинком шкали, на якій розміщується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не означає, що Н. знаходиться посередині шкали; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірична верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність Н. Якби цього не було, оціночні висловлювання не могли б виконувати свою основну функцію - забезпечувати комунікативні зв'язки О. ціночні стереотипи включають як нормативні набори ознак предметів (об'єктивні фактори оцінки), так і певні уявлення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні фактори). Характер стереотипу, а отже й Н., суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру нормативних стандартів стереотипу. Нормативні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослідження логічних властивостей Н., зв'язків Н. і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль Н. у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка Н. (див. логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії З. гідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки Н. відноситься встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними твердженнями - з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість такого переходу відстоювали Г'юм, Поппер, Пуанкаре та ін.). Обернення цінностей на Н. є повсякденною практикою людського буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури.

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

ПОВЕДІНКА - процес зміни станів певної речі або істоти, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому. Важливою для загального осмислення поняття П. є його етимологічна основа, що вказує на "поведення", "ведення" себе, "володіння" собою (behaviour); вужче значення П. також стосується здатності біологічних індивідів певним членом "тримати" себе, надавати своїй взаємодії із середовищем деяких сталих рис. У такому розумінні П. - типовий предмет біологічних (зокрема в етології), фізіологічних, психологічних досліджень (ключові терміни: "інстинкт", "навичка", "умовний рефлекс", "стимул", "потреба", "мотив" тощо). В осмисленні П. як власне людської характеристики здатність до самоорганізації позначає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевияв самого суб'єкта П. Людська П. корелює зі складною системою цілей, мотивів, настанов, внутрішніх смислів, свідомих та неусвідомлених прагнень і потягів, завжди так чи інакше поєднаних і актуалізованих певним рішенням суб'єкта стосовно способу своєї присутності у світі. Водночас поняття людської П. ґрунтується на припущенні, що свідома вольова самодетермінація не є єдино визначальним чинником у житті людини; саме її взаємодія або зіткнення з іншими внутрішніми або зовнішніми чинниками (що їх вона незрідка сама й пробуджує) формує неповторну цілісність П. особистості або групи. Моральний аспект П. пов'язаний із розкриттям характеру і меж впливу на поведінковий процес моральних норм, цінностей та інтенцій людського суб'єкта, що реалізуються, визначальним чином, у його свідомому й відповідальному волевиявленні. Звідси неминучими при будь-якому морально-етичному аналізі людської П. виявляються припущення про її суб'єктний і відповідальний характер, наявність у ній певних елементів власне етичної раціональності тощо. Починаючи з кінця XIX ст. в західній психології й філософії мали місце спроби витлумачити й описати П. в її об'єктивованій формі, незалежно від внутрішніх регулятивних механізмів людської психіки, за моделлю "стимул - реакція" (Торндайк, Уотсон та інші представники біхевіоризму). Концептуально вразливі, такі спроби усе ж сприяли зосередженню уваги на специфіці самого феномена людської П. й запровадженню поведінкових моделей у різноманітні галузі сучасного гуманітарного пізнання.

ПОКОРА - життєва позиція, форма поведінки соціального суб'єкта, яка визначається залежністю від волі іншого суб'єкта. П. - умова існування усіх соціальних інституцій (кожний соціальний порядок спирається на визнання певних цінностей та вияв П. щодо головних загальноприйнятих норм), особливо системи владних відносин. У філософській традиції проблема П. осмислювалася вже за часів Античності. Героїзм передбачав покірливе ставлення до власної долі, готовність гідно і жертовно зустріти її веління. Разом із тим П. не передбачала пасивного очікування - за людиною (особливо за філософом) визнавалося право жити, демонструючи незалежність від обставин, свободу від страху, зневагу до всього, що хвилює і жахає пересічну людину (така незалежність від обставин визначалася античними філософами як атараксія).

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).

ПРАВИЛЬНІСТЬ та ІСТИННІСТЬ - гносеологічні оцінки виразів та висловлювань щодо їх адекватності зовнішньому світові чи нормам доказовості логічного мислення. Істинність характеризує відношення висловлювань до предметної дійсності. Якщо висловлювання відображає те, що має місце в дійсності, то його розглядають як істинне. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним. Просте елементарне висловлювання буває істинним або хибним залежно від наявності чи відсутності певного факту в дійсності. Складні висловлювання можуть бути істинними або хибними залежно від того, істинні чи хибні елементарні висловлювання, які входять до їхнього складу. Метою логічної теорії є визначення класу тих складних висловлювань, які істинні незалежно від того, істинні чи хибні їхні компоненти, тобто визначення класу логічних істин. Правильність характеризує вирази, що їх використовують як правила виводу. На відміну від висловлювань, правила виводу не оцінюють як істинні чи хибні; вони можуть бути правильними, якщо в результаті застосування їх до істинних висловлювань отримують тільки істинні висловлювання, або неправильними, якщо застосування їх до істинних висловлювань може привести до хибних висловлювань (це стосується дедукції). Відмінність між правилами виводу й предметними висловлюваннями відносна й має сенс лише щодо даної логічної теорії. Кожне логічно істинне предметне висловлювання можна переформулювати в метамові й використати в тій або тій теорії як правило виводу. Аристотель формулював силогізм як висловлювання у формі імплікації ("Якщо А притаманне кожному В, і В притаманне кожному С, то А притаманне кожному С") і тому оцінював його з погляду істинності; в післяаристотелівській логіці силогізм формулювали як правило виводу ("Кожне В є А, кожне С є В; отже кожне С є А") й оцінювали з погляду правильності. В певному розумінні істинні висловлювання логіки є формулюваннями норм доказового мислення. Висловлювання змістових теорій, що формулюють закони природи, - т. зв. номологічні висловлювання, оцінюють як істинні або хибні; можлива, однак, побудова такої логічної системи, в якій номологічні висловлювання розглядалися б відносно фактичних як правила виводу. Точний аналіз того, які твердження і в яких функціях слід оцінювати як висловлювання теорії або як правила виводу, має велике значення для встановлення об'єктивно-істинного змісту наукових теорій.

ПРАВОВИЙ ЕКОНОМІЗМ - напрям у філософії права, який для аналізу правових принципів і норм, оцінки ефективності правових систем звертається до економічних факторів і утилітаристських міркувань, теоретичних і емпіричних методів економічної науки. Найвпливовішим представником П.е. є Познер. П. е. вважає існування тих чи тих правових систем і відповідних їм правових інститутів, судових рішень із загальноправових питань виправданим, якщо їх функціювання забезпечує максимізацію матеріальних вигод і упередження або мінімізацію матеріальних втрат індивідів чи суспільства в цілому. При цьому припускається, що механізм вільного ринку створює необхідні передумови для добровільної і справедливої реалізації кожним індивідом своїх уподобань і устремлінь, зростання суспільного багатства і щастя. Для оцінки економічних ситуацій, що складаються після прийняття відповідних законодавчих актів, дій уряду та судових інстанцій і порівняння їх з попереднім економічним станом, вводяться певні критерії. Існування ефективної економіки П. е. пов'язує з правовим регулюванням підприємницької діяльності та відшкодування ними втрат, заподіяних людині, суспільству чи природі (Пігу), розподілом прав власності в умовах вільного ринку (Коуз). Досягненнями П. е. вважається також експлікація загальноправових понять "розумна обережність", "ділова недбалість" тощо, дослідження антимонопольного права. П. е. критикується іншими напрямами філософії права за абсолютизацію вартісно-грошових відносин, зведення правового підходу до економічного.

ПРАВОВИЙ КРИТИЦИЗМ - напрям у філософії права. Виник у 70-х рр. в США і Великій Британії як ліворадикальне відгалуження реалізму правового. З позицій філософських ідей марксизму, аналітичної філософії, критичної соціальної теорії Габермаса П.к. аналізує проблеми співвідношення політики і права, ідеології і права, соціальної сфери і права. Намагається довести суттєву невизначеність сучасних правових систем, випадковий характер багатьох правових норм і принципів, їх політичну заангажованість, легітимацію правом соціальної несправедливості (Даксбері, Фіцпатрик, Хант, Келман, Унгер). До П.к. прилягає правовий фемінізм і правовий критицизм расової зорієнтованості.

ПРАГМАТИКА - розділ семіотики, в якому тематизується застосуванння мови або інтерпретація знаків водночас із суб'єктом цієї інтерпретації. Поняття "мовленнєва П." було введено Моррисом і Карнапом як доповнення синтаксису та семантики мови. Моррис прагнув при цьому до універсально-семіотичної інтеграції усіх трьох дисциплін в прагматичній семіотиці. Згодом філософи та методологи науки, а також семіотики й представники соціальних наук почали розвивати концепції доповнення і навіть інтеграції синтаксису і семіотики стосовно мовленнєвої П. Останнім часом лінгвісти з метою доповнення або розширення програми об'єднання синтаксису та семантики, а також у багатьох соціально зорієнтованих концепціях соціо-психотекстової чи прагмалінгвістики почали включати до кола своїх інтересів предметну сферу мовленнєвої П. Існує також соціальна П., яка досліджує правила чи норми, що регулюють діяльність і забезпечують інтегративні процеси в групі, спільноті, суспільстві. В комунікативній теорії П. розвивається як трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас). У річищі герменевтично-лінгвістичнопрагматичного повороту П. бере за вихідний пункт філософування, а отже, і методологічний принцип - повсякденне мовне спілкування, реконструюючи у такий спосіб парадигму інтерсуб'єктивності на засадах трансцендентальної постановки питань. Це означає, що поряд з емпіричною П., мета якої полягає в осягненні актуально-типових за певних умов мовленнєвих актів (котрі у зв'язку з цим можуть бути досліджені з соціологічного, етнологічного та психологічного кутів зору), "універсальна П.", як вказує Габермас, покладає собі за мету встановити й реконструювати універсальні умови можливого взаєморозуміння або, за Апелем, систему правил, на які спирається здатність суб'єкта висловлювати речення в тій або тій ситуації. В етичному відношенні трансцендентальна П. досліджує способи застосування загальнозначущих принципів моралі щодо діяльності в певному соціокультурному контексті. Етичний вимір трансцендентальної П. полягає також у розробці методів та процедур обґрунтування етичних норм на основі дискурсу, де трансцендентальна (Апель) або ідеальна (Габермас) комунікація постає як регулятивна ідея такого обґрунтування.

ПРИНЦИП УНІВЕРСАЛІЗАЦІЇ - уперше введений Кантом як принцип, що визначає виправданість моральної норми у відповідності до того, наскільки вона може претендувати на всезагальність В. ідповідно до цього Кант формулює категоричний імператив: "Чини так, щоб максима (правило), якою керується твоя воля, могла б стати принципом загального законодавства" (тобто була визнана моральною усіма). В сучасній філософії моралі (Геєр, Зінгер) П.у. поширюється не лише на правила дії, а й на самі дії, визначаючи їх легітимність: не слід чинити дії, всезагальне здійснення яких має негативні наслідки. Відтак цей принцип застосовується не тільки до максим чи норм, а й безпосередньо узагальнює саму діяльність. П.у. відіграє важливу роль і в комунікативній філософії. Поєднуючи телеологічний та деонтологічний виміри етики, Габермас наступним чином формулює загальнозначущість норми: "Кожна значуща норма повинна відповідати умові, що наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками". Бьолер конкретизує цей принцип: лише ті норми, практика, проекти можуть визнаватися легітимними, які (за умови знання їхніх наслідків та побічних наслідків) могли б бути без примусу визнані в процесі аргументації усіма можливими учасниками дискурсу. П.у. поширюється і на інші інтенції людини - легітимацію проектів, програм, наукових досліджень тощо, які можуть мати негативний вплив на життєвий світ людини.

ПРИРОДНЕ (природжене) ПРАВО - сукупність загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини у суспільстві. Своїми витоками концепція П.п. сягає давньогрецьк. філософії, коли при розгляді проблем існування суспільного устрою та суспільної моралі мислителі зіткнулися з дилемою: чи політичні ідеали та мораль універсальні, загальнозначимі чи вони мають відносний характер? Були запропоновані дві протилежні, взаємовиключні концепції: 1) право та мораль мають абсолютний, універсальний характер через природне ("природжене"), або божественне, походження - концепція П.п.; 2) мораль та право обумовлені специфічними реаліями суспільства - політичними, економічними, історичними, а тому мають відносний характер — концепціят. зв. позитивного, або світського права. Концепція П.п. започаткована у вченні Платона про ідеальну державу, в якій право та мораль мають універсальну, або абсолютну, природу, оскільки ґрунтуються на ідеї добра, або блага, яка знаходить втілення в невизначено-множинних варіантах земного буття. На відміну від Платона, софісти (Фрасимах, Горгій, Протагор) вважали мораль та право породженими суспільством, а тому відносними і настільки ж багатоманітними, як судження про смаки. Аристотель займав помірковану позицію у питанні про природу права, вважаючи етичні та правові концепції практичними дисциплінами, мета яких полягає у формуванні раціональних соціальних взаємодій, які дозволяють людині брати участь у суспільному житті згідно з власними здібностями, нахилами та уподобаннями. Концепція П.п. відігравала велику роль в культурі Нового часу та епохи Просвітництва (Монтеск'є, Вольтер, Гольбах) для захисту ідеї рівності всіх громадян у суспільстві та їхніх прав на економічні, політичні, релігійні свободи. Вершиною концепції П.п. та її трансформацією є категоричний імператив Канта, під яким розуміється деяке безумовне моральне веління, яке вимагає від людини неухильно слідувати моральному приписові: "поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства" Г. егель категорично виступив проти теорії П.п. в поясненні природи держави та відносин людей у суспільстві, критикуючи етичну та правову концепцію Канта за формалізм та позаісторичність. За Гегелем, правові та етичні категорії вкорінені у суспільному житті. Сучасні правові теорії долають різке розмежування концепцій П.п. та позитивного, світського права. Звернення до концепції П.п. дозволяє уникнути релятивізму та скептицизму, які виникають в разі відмови від неї. Ідея позитивного, або світського, права дозволяє позбавитися догматизму, коли постулюється універсальний правовий закон без урахування його зв'язку з конкретними умовами (за висловом Монтеск'є, "дух законів" завжди спирається на взаємозв'язок П.п. та соціального середовища, що спричиняє відповідні формулювання універсального закону). У сучасному праві розрізняють П.п. людини, П.п. сім'ї, П.п. нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. П.п. людини - це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА - сукупність моральних норм, що характеризує поведінку людини у професійній сфері, а також галузь етики, предметом якої є визначення і обґрунтування таких нормативних систем. П.е. розвивається на основі узагальнення практичної діяльності представників різних професійних груп, що підсумовується у писаних і неписаних кодексах поведінки, а також у формі певних теоретичних висновків В. иникнення і формування П.е. обумовлене підвищеними або специфічними моральними вимогами до деяких видів професійної діяльності. Йдеться, зокрема, про існування таких професійних сфер, у яких сам процес праці заснований на ретельному узгодженні дій його учасників, що загострює потребу в солідарній поведінці. Особлива увага приділяється моральним якостям працівників тих професій, які безпосередньо стосуються людини та її життя або пов'язані з правом розпоряджатися значними матеріальними цінностями. Своєрідні моральні ризики і проблеми властиві сфері послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, виховання та ін. Окремим різновидам професійної діяльності відповідають специфічні форми П.е., кодекси поведінки, які диктують певний тип моральних відносин. Характерною особливістю змісту таких кодексів є те, що він не являє собою просту конкретизацію загальноетичних настанов, а формується на засадах творчого етичного осмислення певної фахової галузі. Через це, зокрема, такі різновиди П.е., як лікарська етика, етика науки, бізнесова етика тощо стають нині важливим і незамінним чинником нарощування етичного знання в цілому. Відіграючи позитивну роль у житті суспільства загалом, кодекси професійної моралі здатні завдяки рівневі їх визнання з боку фахівців підтримувати сталий порядок морального життя, що особливо важливо в періоди соціальної напруги і послаблення впливовості простих моральних заповідей.

ПРОФЕСІЯ - соціальний феномен, що існує у вигляді специфічних, як правило, інституціалізованих форм - свідомості, діяльності, відносин, а також норм, цінностей та організацій, що пов'язані із систематичним виконанням індивідами суспільно корисних дій С. мислове поле поняття П. вперше окреслюється у філософії Платона, який поділяє усю суспільно корисну діяльність на три основні групи - виробників, захисників та наставників (правителів) відповідно до вроджених схильностей кожного члена суспільства. Правильне обрання П. залежить від правильного суспільного виховання і сприяє не лише досягненню суспільного блага і справедливості ("кожному своє"), але й щастя, або індивідуального блага. В сучасній філософській думці ґрунтовна тематизація проблеми професійної діяльності здійснена у праці Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму", в якій розкрито значення релігійної мотивації професійної поведінки в становленні сучасного суспільства. П. відповідно до християнської традиції (особливо - у ранніх протестантських вченнях) розглядається як покликання, Богом вказане призначення для індивіда на все його життя. П. - це завдання Бога людині, тому його необхідно виконувати із максимальною мобілізацією усіх зусиль, не відволікаючись на інші справи (у тому числі й інші професії). Таке сприйняття професійної діяльності слугувало могутнім стимулом розвитку капіталістичних відносин С. воєрідну інтерпретацію вчення про професійну діяльність запропонував Сковорода у вченні про "сродний труд"; осердям цього вчення було самопізнання людини та здобуття нею щастя завдяки духовним пошукам та моральній міцності у виборі і здійсненні обраної діяльності В. ідмітною рисою вчення Сковороди є розробка ним концепції божественної справедливості, за якою благодать розподіляється (з надлишком) тією мірою, якою людина пізнала саму себе та знайшла свій "сродний труд". Маркс вбачав небезпеку в однобічній фаховій спеціалізації (яку він називав "професійним кретинізмом"), адже така спеціалізація призводить до гіпертрофованого розвитку одних здібностей людини на шкоду іншим і обертається, зрештою, формою відчуження. Дюркгейм розглядає розподіл праці на основі професійної діяльності як основу соціальної солідарності сучасного суспільства, а професійні об'єднання (корпорації) - найсильнішою формою соціального зв'язку, основою суспільної моралі. Сорокін розглядає професії як один з основних критеріїв соціальної стратифікації (поряд з економічними та політичними критеріями), а отже - як одну із чільних змінних суспільного життя; аналізує значення П. для проявів соціальної мобільності індивідів та соціальних груп. Бенедикт та деякі інші соціологи розглядають поділ на професії з переважанням інтелектуальної праці та професії з переважанням фізичної праці як засади основного класового поділу сучасного суспільства; на їхню думку, питома вага носіїв професій першого типу має в сучасному суспільстві тенденцію до перетворення на стійку більшість.

Рикер, Поль (1913, Баланс) - франц. філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Проф. ун-тів Страсбурга, Парижа, Чикаго, од 1995 р. - почесний проф. КМА. У центрі філософських досліджень Р. - проблема людини в контексті трагічного досвіду XX ст. Особистість, за Р., є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Р. надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Р. набирає проблема "Себе як Іншого". Р. акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "Інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на Іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "Іншого", за Р., є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Р. спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.

[br]

Осн. тв.: "Філософія волі". Т. 1 - 2 (1950 - 1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як Інший" (1990).