Нагель

див. Нагель, Ернест

Нагель, Ернест (1901, Чехословаччина - 1985) - амер. філософ. Освіту здобув у Колумбійському ун-ті, де від 1931 р. обіймав посаду проф З. азнав впливу інструменталізму Дьюї та, здебільшого, неопозитивізму. Над своєю першою працею з логіки та проблем наукового методу працював разом з Когеном. Сфера наукових та філософських інтересів Н. - логіка і філософія науки. Н. стояв на позиціях натуралізму, під яким розумів концептуальний підхід, що базувався на наступних засадах: у світі існують лише об'єкти або події у просторово-часовому вимірі; будь-яка серія подій кореспондує із певного математичною функцією і детермінується закономірними зв'язками; процеси у фізиці і квантовій механіці, як і в класичній механіці, також є причинно обумовленими; не існує трансцендентальних сутностей, які могли б впливати на світоустрій; психічні процеси є виявом певним чином організованої живої речовини; немає підстав вважати, що пояснення історичних подій і процесів чимось відрізняються від тих, які допустимі у природничих науках. Втім, незважаючи на жорстку послідовність у дотриманні позицій "натуралізму", Н. не був матеріалістом у редукціоністському сенсі, що виявилося у визнанні ним реальності й соціальної дієвості поезії, усіх різновидів цінностей, насамперед естетичних.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до логіки і наукового методу", у співавт. (1934); "Принципи теорії ймовірностей" (1939); "Логіка без метафізики" (1956); "Структура науки" (1961).

див. Нагель, Ернест

НАТУРАЛІЗМ ( від лат. naturalis - природний) - уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універсальним принципом пояснення всього сущого. Н. властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничонауковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпретації. В соціальній філософії та соціології елементи Н. присутні в концепціях, що пояснюють розвиток культури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціобіологія, природне право та природна мораль). У цьому аспекті Н. тлумачиться як уособлення намагань пояснити складні соціально-гуманітарні феномени засобами природознавства, зокрема, біології Н. атуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях - це уособлення не традиційно фрагментарного природничонаукового бачення світу, а цілісного, органічного у дусі Гете або Гумбольдта С. учасні варіанти філософсько-наукового Н. спираються на теорію інформації, загальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний еволюціонізм. Своєрідною варіацією Н. є т. зв. "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція усталених орієнтацій: людина попри всі її досягнення й відмінності від інших представників тварного світу, є одним з багатьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему Х. оча Н. у XX ст. являє собою явище гетерогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універсалізації природничонаукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголошення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояснень світу будь-яких посилань на "надприродні" сутності; культивування біоорганіцистських та інших натуралістичних дослідницьких стратегій у соціології; розробка різних варіантів натуралістичної етики, які зв'язують моральну свідомість і моральні норми з психофізіологічною природою людини. Для Н. є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблематику, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (див. Нагель).

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ - галузь філософського знання, що вивчає історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їхньому взаємозв'язку і змінах; природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і способи використання історичних знань. Філософські погляди на історію в стародавньому суспільстві були органічною складовою міфологічного світогляду та історичних вчень (таких мислителів, як Платон, Аристотель, Полібій у Греції; в Китаї - Конфуцій, Шан Ян, Сима Цянь та ін.). Формування Ф.і. як самостійної філософської дисципліни пов'язане з іменами Вольтера (який запровадив термін "Ф.і."); Тюрго, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям); Монтеня, Руссо (регресистський); Ібн-Хальдуна, Мак'явеллі, Віко (циклічний). Попередній абрис принципово іншого, некласичного підходу до філософського осмислення історичного процесу накреслив Маркс у своєму вченні про формації (див. формація суспільно-економічна). Втім, чіткий перехід філософсько-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії відбувається з кін. XIX ст.; він пов'язується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього; від генералізуючого вивчення - до індивідуалізуючого; від розсудково-абстрактного, есенційного пояснення - до цілісного, заснованого на органічній єдності всього розмаїття здатностей осягнення людиною світу. Некласична Ф.і. постає як багатовекторний, плюралістичний стан осмислення поступу людства в дедалі нових, заснованих на різноманітних методологічних засадах філософських вченнях, концепціях і теоріях історичного процесу. У розмаїтті притаманних сучасній Ф.і. поглядів, концепцій і вчень із часткою умовності можна виділити декілька основних напрямів. Перший акцентує увагу на питаннях про: співвідношення природи й історії; своєрідності історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість; основні діахронічності (на зразок доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств, формаційного ряду чи традиційної схеми - Античність, Середньовіччя, Нова та Новітня історія) та інваріантності, архетипічності (на кшталт культурно-історичних типів Данилевського, культур Шпенглера, цивілізацій Тойнбі чи культурних суперсистем Сорокіна) одиниць виміру історії; взаємозумовленості свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства. Розробки другого напряму в галузі Ф.і. поділяються на два великих субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа "Анналів" - Блок, Февр, Бродель, аналітична філософія історії - Нагель, Гемпель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталістська - Ніцше, Дильтей, Шпенглер, Ортега-і-Гассет, екзистенційна - Гайдеггер, Гадамер, Габермас, Рикер). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань Ф.і., наукоцентричний напрям фокусується на проблемах суб'єкта і об'єкта історичного пізнання; особливостей та структур історичного наукового дослідження; співвідношення в історичному пізнанні опису, обґрунтування і пояснення, творчості й відображення, фактуального, емпіричного й теоретичного історичного знання; специфіки з'ясування історичних законів, своєрідності історичної реальності, побудови наукової історичної картини світу тощо. Наукобіжний напрям зосереджує увагу на особливостях осягнення світу як історії. До кола наріжних тут входять такі питання, як: світ як історія, життєвий світ, людське буття, людський досвід, доля, час, екзистенція, екзистенціали, людська ситуація, історичне апріорі, свобода, вибір, переживання, духовна реальність тощо. Останнім часом окреслюється тенденція до інтеграції означених напрямів. В просторі третього виміру Ф.і. ті самі характеристики, які в рамках перших двох вимірів поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з'ясування було метою діяльності історика, постають як нормативи і регулятиви його подальшої творчості. При цьому в наукобіжному та наукоцентричному напрямах методологічне використання цих характеристик в осягненні історичного процесу має свою специфіку. Якщо в межах першого це досліджується безпосередньо, за допомогою співпереживання, інтелектуальної інтуїції і т.ін., то в рамках другого напрацьовані в Ф,і. узагальнення, закони, підходи і методи сприймаються опосередковано - через проміжні рівні теоретичного узагальнення - загальнонауковий та власне історичний О. станній також поділяється на рівні: всезагальної (фундаментальної, базової) теорії; галузевих історичних теорій, концепцій, гіпотез і окремих узагальнень теоретичного характеру; емпіричний рівень. Кожен із рівнів узагальнення відіграє при цьому роль методології щодо більш локальних рівнів.