на+систему+en

n режим, лад

- American sponsored regime проамериканський режим

- conventional regime режим, встановлений за згодою

- dictatorial regime диктаторський режим

- international nuclear energy regime міжнародний режим в області ядерної енергетики

- military-fascist regime воєнно-фашистський режим

- non-proliferation regime режим нерозповсюдження (ядерної зброї)

- occupation regime окупаційний режим

- progressive regime прогресивний режим

- protectorate regime режим протекторату

- puppet regime маріонетковий режим

- safeguards regime режим гарантій

- social security regime система соціального забезпечення

- to install a regime встановити режим/ систему правління

- to reinforce the non-proliferation regime посилити режим нерозповсюдження (ядерної зброї)

- to set up a regime встановити режим/ систему правління

- to subject the regime to isolation піддавати режим ізоляції

- to unseat a regime повалити режим/ систему правління

МЕТОДОЛОГІЯ ( від грецьк. μέυοδοζ - шлях дослідження чи пізнання; λόγοζ - вчення) - 1) Сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивного істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Так говорять про М. фізики, про М. біології, про М. пізнання космосу, про М. соціології, М. економічної науки і т.д. Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального предмета, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціювання матеріальної системи або її цілеспрямоване трансформування тощо. В цьому розумінні говорять про М. управління економічними процесами, М. поєднання центральних та регіональних інтересів, М. бюджетного планування, М. ціноутворення тощо. 2) Галузь теоретичних знань і уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів та процедур в процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, М. розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення для М. є продуктивний творчий та дійовий метод, його сутність та сфера функціювання, структура та взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію, його відповідність характеру досліджуваного об'єкта та зв'язок з пізнавальною метою або цілями практичної діяльності. М. ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу. Особливо важливим принципом М. є обґрунтування положення про метод як систему, про складність і багатостанність змісту методу, який включає в себе знання різних якісних характеристик та багатоманітність рівнів - від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного і практичного функціювання. М. розробляє типологію методів В. ідповідно до цього структурується саме методологічне знання. Однією з найбільш розвинених методологічних теорій в наш час є М. науки. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська М. Філософський метод, розгортаючись в систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська М. в знарядійному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії містить в собі різноманітні філософські системи і течії, то відповідно філософська М. являє собою множинність методологій, де вирізняються якісно своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських М. не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної області, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій або тій М. універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною М. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму. М. як систематичне вчення про метод виникла в філософії Нового часу, зокрема в філософії Ф. Бекона та Декарта, для критичного осмислення методів дослідження та пошуків надійних підстав істинності знання. Великий внесок у розвиток філософської М. зробили Спіноза, Ляйбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та ін.

Спіноза, Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам - 1677) - нідерл. філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті В. наслідок розходження з релігією С. було вигнано з євр. общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 р., а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення - критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені - перша має матеріалістичний характер, друга - ідеалістичний. С. об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній - носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, - субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно - це вихідна теза С. З цих атрибутів ми знаємо два - протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог - це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа - це "всі речі", або "все", а субстанція - єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога - одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій - тілесної і мислячої. Згідно зі С., існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, - моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і С. переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори Ц. им пояснюється та обставина, що С. свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою С. було - осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658 - 1660), розгорнуто - в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це - метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння С. до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге - неосвіченість (невігластво). Тому вчення С. філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. С. доводив, що з найвищого роду пізнання - інтелектуальної інтуїції - необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи С. пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на нім. мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією С., а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. С. так і сприймали: "все - єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це - все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у С. самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" С. наприкін. XVIII ст. в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. Од того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення С. робить її привабливою для багатьох течій думки - релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

[br]

Осн. тв.: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677).

двопалатний (про законодавчу систему)

* * *

перехід на метричну систему мір

* * *

1) переводити на метричну систему мір

2) перетворювати на десятковий дріб

* * *

1) переводити на метричну систему мер

2) перетворювати ( простий дріб) на десятковий дріб

1) перебудовувати, реконструювати

2) відновлювати, відтворювати

3) амер., іст. реорганізовувати, переробляти (систему правління)

4) перевиховувати

* * *

1) перебудовувати, реконструювати

2) відновлювати, відтворювати

3) aмep.; icт. перебудовувати, реорганізовувати ( систему правління в Південних штатах після громадянської війни); перевиховувати ( жителів Півдня)

4) oпт. відновлювати ( зображення)

1) запітнілий; пропітнілий, пройнятий потом

2) потогінний; який застосовує потогінну систему; зв'язаний з потогінною системою; який зазнає жорстокої експлуатації; який є жертвою потогінної системи

* * *

1) покритий потом; який пропотів, просочений потом; запітнілий

2) потогінний; який застосовує потогінну систему; пов'язаний з потогінною системою; який піддається жорстокій екслуатації, який є жертвою потогінної системи

1) перекладати (з однієї мови на іншу)

2) перекладатися, піддаватися перекладу

3) пояснювати, тлумачити

4) переміщувати; переводити (в інше місце)

5) переносити (останки)

6) здійснювати, втілювати в життя

7) перетворювати, переводити в іншу систему

8) розм. латати; перешивати із старого

9) рад. транслювати

* * *

1) переводити ( з однієї мови на іншу)

2) переміщати; переводити; переносити

3) пояснювати, тлумачити

4) обертати, перетворювати

5) перекодувати; передавати іншими засобами; перетворювати, переводити в іншу систему; перераховувати

6) латати, перешивати із старого

7) cпeц. транслювати

8) фiз. додавати ( тілу) поступальну ходу

9) icт. захоплюватись

1. система, спосіб, метод

2. устрій, лад

3. класифікація

4. вчення

- bipartisan system амер. двопартійна система

- colonial system колоніальна система

- control and reporting system система повідомлення і наведення

- detection and tracking system система виявлення і стеження за ціллю

- deterrent system система "стримування" противника шляхом залякування

- dual purpose weapons system система зброї подвійного призначення

- electoral system виборча система

- feudal system феодальна система

- forward-based systems (FBS) система/ сили передового базування

- General S. of Preferences Генеральна система преференцій

- harmonized system гармонізована система

- international safeguards system система міжнародних гарантій

- monetary system грошова система

- moribund system лад, який відживає

- muli-purpose weapons system система зброї багатоцільового призначення

- national information systems національні інформаційні системи

- non-nuclear conventional weapons systems системи неядерної зброї

- nuclear weapons system система ядерної зброї

- political system державний лад

- presidential-election system система президентських виборів

- rationing system карткова система

- satellite communication system система супутникового зв'язку

- sea-based ABM system ПРО морського базування

- single monetary and credit system єдина грошова і кредитна система

- social system суспільний лад

- sophisticated delivery system вдосконалені системи доставки

- sophisticated weapons systems вдосконалені системі зброї

- strategic nuclear weapons systems ядерна зброя стратегічного призначення

- strategic system стратегічна система (зброї)

- two-party system амер. двопартійна система

- warning system система попередження/ оповіщення

- weapons system система зброї

- system of collective security система колективної безпеки

- system of government система управління

- system of nuclear deterrence система ядерного стримування

- system of philosophy філософська система

- system of safeguards система гарантій

- system verification система контролю

- to consolidate the monetary system зміцнювати грошову систему

- to soften up the system ослабляти систему

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.

ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ - напрям у філософії права, що здійснює осмислення та обґрунтування такого права, яким воно є насправді, а не яким має бути, на підставі аналізу емпіричних фактів формування і фунціювання юридичних систем та відповідних їм інститутів. На відміну від правового натуралізму, П.п. розмежовує право і мораль, визнає існування права лише як права позитивного, тобто як конкретних діючих юридичних систем, що виражаються засобами специфічних мов і оцінюються за формальними ознаками, а не моральними вимогами чи критеріями. Джерелом позитивного права виступає воля суверена або суспільства, зафіксована в суспільному договорі. Сама юридична система являє собою ієрархічну систему правових норм, що мають приписувальну силу Р. озквіт П.п. припав на XIX ст. і був пов'язаний із потребою подолати методологічні труднощі, що виникли через неможливість "дедуктивного виводу" юридичних наслідків із природничо-правових гіпотез. Існують певні модифікації П.п.: аналітичний (Бентам, Остин) - застосовує логічний підхід до аналізу усталених юридичних систем, правових понять і методів; історичний (Савіньї) - акцентує на самобутності юридичних систем окремих народів, обумовлених їхнім власним соціокультурним досвідом; "нормативний" (Кельзен) - прагне обґрунтувати систему правових норм шляхом послідовного зведення їх до деяких "базових норм". Сучасний П.п. (Харт) дещо пом'якшує вимоги класичних постулатів, залучивши до аналізу позитивного права, зокрема, герменевтичні методи.

ПРИНЦИП ( від лат. principium - начало, основа) - 1) Першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. Античні філософи прагнули віднайти П. існування усіх речей і, зазвичай, пов'язували його із субстанцією О. д XVI - XVII ст. в європейській філософії П. почали тлумачити здебільшого як категорію теоретико-пізнавальну на основі розрізнення того, що лежить в основі дійсності, - П. буття і того, що лежить в основі пізнання цієї дійсності, - П. пізнання. В подальшому розуміння П. переміщується у сферу логічного виразу пізнання; П. стає центральним поняттям, основоположною ідеєю, що пронизує певну систему знання і субординує його. У межах теоретичного знання П. означає вимогу розгортання самого знання у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між собою і випливають певним чином одне з одного. Будьяка теоретична система знання ґрунтується на принципах, пов'язаних між собою. 2) Внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності.