м'якість+характеру

ком. коливання; нестійкість; зміна

зміни, в процесі яких підвищуються або знижуються ціни, ставки, суми, обсяги тощо чого-небудь; ♦ прикладом може бути коливання цін акцій на біржі або нестабільність економіки в країні

═════════■═════════

accidental fluctuations коливання випадкового характеру; acute fluctuations різкі коливання; annual fluctuations річні коливання; business fluctuations коливання ділової кон'юнктури • коливання ділової активності; chance fluctuations випадкові коливання; concomitant fluctuations коливання, які збігаються; constant fluctuations постійні коливання; credit fluctuations кредитні коливання; currency fluctuations коливання курсу валюти • валютні коливання; cyclical fluctuations циклічні коливання; demand fluctuations коливання попиту; divergent fluctuations розбіжні коливання • протилежні коливання; economic fluctuations економічні коливання; erratic fluctuations коливання випадкового характеру; excessive fluctuations надмірні коливання; exchange fluctuations коливання курсу; foreign exchange fluctuations валютні коливання; investment fluctuations коливання інвестицій; irregular fluctuations нерегулярні коливання; labour fluctuation плинність робочої сили; leaping fluctuations стрибкоподібні коливання; local fluctuations місцеві коливання; major fluctuations великі коливання; market fluctuations коливання цін на ринку • кон'юнктурні коливання • коливання ринкової кон'юнктури; minor fluctuations слабкі коливання; periodic fluctuations періодичні коливання; pervasive fluctuations широко розповсюджені коливання; price fluctuations коливання цін • коливання курсів цінних паперів; random fluctuations коливання випадкового характеру; rate fluctuations коливання обмінних курсів; sales fluctuations коливання збуту; seasonal fluctuations сезонні коливання; short-term fluctuations короткочасні коливання; slight fluctuations невеликі коливання; statistical fluctuations статистичні зміни; stock market fluctuations коливання курсів цінних паперів на біржі; sustained fluctuations стійкі коливання; temporary fluctuations тимчасові коливання; trade fluctuations коливання у сфері торгівлі; weak fluctuations слабкі коливання

═════════□═════════

fluctuations in cost коливання у коштах • коливання у видатках; fluctuation in liquidity зміна в ліквідності; fluctuation in money supply коливання грошової маси; fluctuations in the parity of currency коливання курсу валют; fluctuations in prices коливання цін; fluctuations in the rate of exchange коливання курсу; fluctuations in revenue коливання в доходах; fluctuations in turnover коливання обороту; fluctuation in value коливання у вартості; fluctuation margin межа коливань; fluctuations of the discount rate коливання облікової ставки; fluctuation of currencies to the dollar коливання курсів валют до долара; fluctuations of the market кон'юнктурні коливання • коливання цін на ринку; fluctuation of population плинність населення; fluctuation of prices коливання цін; fluctuation of rates коливання курсу; fluctuations of supply and demand коливання попиту і пропозиції; to cause a fluctuation заподіювати/заподіяти коливання • спонукувати/спонукати коливання • викликати/викликати коливання • спричиняти/спричинити коливання; to expect a fluctuation передбачати/передбачити коливання; to mitigate price fluctuations зменшувати/зменшити коливання цін; to predict a fluctuation прогнозувати коливання • передбачати/передбачити коливання

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX ст. Засновниками У. були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність укр. мови, літератури, культури та історії. їхні ідейно-духовні спадкоємці - Головацький, Вагилевич, Максимович - усвідомлювали необхідність захисту укр. культури від асиміляційної політики рос., австр., польськ. правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства укр. культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер укр. народної культури і укр. вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості укр. характеру - романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва у Києві (1845 - 1847) - Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського тов-ва входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів - Драгоманов, Потебня, Антонович - прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття укр. народу,соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом.

1) належність до чоловічої статі

2) змужнілість; статева зрілість (у чоловіка)

3) статева потенція

4) мужність; енергія; сила характеру

* * *

1) приналежність до чоловічої статі

2) змужнілість; статева зрілість (у ч.оловіка); здатність до статевого акту і дітородіння (про ч.оловіка); статева потенція

3) мужність; енергія; сила характеру

1. n

1) натягання; розтягування

2) напруження; навантаження, перевантаження; перевтома

3) мед. розтягнення сухожилля

4) механічний вплив

5) деформація

6) походження, рід, порода, плем'я

7) спадковість, спадкова риса

8) схильність; риса характеру

9) елемент, відтінок; невелика кількість

10) стиль, тон (мовлення)

11) звич. pl муз. мелодія, наспіви

12) поет. вірші, поезія

13) біол. штам

2. v

1) натягати; розтягати

2) напружувати (ся); перевтомлювати (ся)

3) перевищувати (владу), зловживати (чимсь)

4) обнімати, стискати

5) проціджувати (ся); фільтрувати (ся)

6) тех. спричинювати залишкову деформацію

* * *

1) натяг, натягування; розтягування

2) напруга, навантаження; перевантаження; перевтома

3) мeд. розтягнення сухожилля

4) тex. механічний вплив; деформація

1) натягувати; розтягувати; натягуватися; розтягуватися

2) напружувати; перевтомлювати

3) перевищувати, виходити за межі; зловживати

4) обіймати, пригортати, стискати

5) проціджувати; фільтрувати; проціджуватися; фільтруватися; просочуватися

6) (at) гидувати ( чим-небудь); проявляти вимогливість, педантичність

7) фiз. викликати залишкову деформацію; деформувати; деформуватися

1) походження, рід, порода, плем'я

2) спадковість; спадкоємна риса

3) риса характеру; схильність

4) риса; елемент; відтінок; невелика кількість

5) стиль, тон ( мови)

6) pl; мyз. наспіви, мелодія; вірші, віршований уривок

7) бioл. штам

1) особистість, індивідуальність

2) відома (видатна) особа (персона); діяч

3) особисті риси; особливості характеру

4) pl вихватки (проти когось)

5) юр. правова особа

* * *

1) особистість, індивідуальність; риси характеру, характер

2) відома, видатна особистість, персона, особа; діяч

3) pl випади ( проти кого-небудь)

4) юp. правова особа; правосуб'єктність

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

1) характерна риса характеру; темперамент; склад розуму

2) особливість стилю, манери

3) характерна особливість структури

4) мед. ідіосинкразія

* * *

1) відмітна риса характеру; склад розуму; особливість стилю, своєрідність манери; характерна особливість структури організму людини

2) мeд. ідіосинкразія, алергія

1) оборот

2) поворот ( рух)

3) зміна напряму

4) зміна ( стану)

5) виток

6) черга

7) черговий номер програми, вихід; сценка, інтермедія

8) короткий період діяльності; a turn of work невелика робота, трохи роботи

9) ( робоч зміна)

10) особливість, характерна риса; склад (розуму, характеру)

11) здатність; дар; жилка

12) будова, форма

13) напад, припадок, спалах; a turn of anger припадок /спалах/ гніву; потрясіння, шок

14) pl менструації

15) eк. акт купівлі-продажу ( цінних паперів); прибуток від купівлі або продажу цінних паперів; оборот капіталу; різниця між курсом покупців, курсом продавців (turn of the market, jobber's turn)

16) пoлiгp. марашка

17) з.- д. обхідний шлях; виток

18) мyз. группетто

19) aв. розворот

••

1) повертати

2) обертати

3) перевертати

4) перекидати; перевертати вверх дном

5) загинати; закручувати; відгортати

6) направляти

7) відхиляти, змінювати напрям

8) (on, upon) націлювати, направляти

9) огинати, обходити

10) точити, обточувати на токарному верстаті

11) (з) мінювати (що-н.); діяти (на що-н.); his speech turned my thinking те, що він сказав, примусило мене змінити свою точку зору; змінюватися, піддаватися зміні

12) обертати (кого-н.) в іншу віру; звертатися до іншої віри, змінювати релігію; змінювати, зраджувати

13) викликати нудоту

14) icт. мати протилежний результат ІІ a

15) лицювати ( одяг)

16) робити, виконувати (стрибок, вправ)

17) обдумувати (питання, проблеми)

18) змінювати ( тему); переводити ( розмову)

19) збавляти або додавати (газ, воду)

20) змінювати (колір, забарвлення)

21) пускати в обіг (гроші, товари); знаходитися в обігу (про гроші, товари)

22) отримувати ( прибуток)

23) продаватися, йти ( про товар)

24) псувати, спричиняти прокисання; квасити ( молоко); псуватися, прокисати, скисати ( про молоко)

25) зігнути, затупити ( лезо гострого інструменту)

26) виганяти (худобу на пасовища; turn out)

27) зрізати шкірку стрічкою (з лимона, апельсин); вирізувати (кісточку з якого-н. плоду)

28) орати, обертати ( пласт)

29) стр. виводити (зведення, арку)

30) в'язати ( п'ятку панчохи)

31) to turn smth

32) to turn to smth, to smb звертатися, прямувати на що-н. або до кого-н.; зосереджуватися на чому-н. або на кому-н. (про думки, увагу)

33) to turn to smb звертатися до кого-н.

34) to turn to smth звертатися до чого-н.

35) to turn smth to smth використовувати, застосовувати що-н. для чого-н.; to turn smth to advantage обернути що-н. на користь, використовувати що-н. з вигодою

36) to turn smb (on) to smth використовувати, займати кого-н. для чого-н.

37) to turn to smb (for smth) звертатися до кого-н. (за чим-н.); to turn to the experts звертатися до фахівців

38) to turn smb; smth (in) to smb; smth перетворювати кого-н., що-н. на кого-н., що-н., робити кого-н., що-н. ким-н., чим-н.; to turn smb into a coward робити з кого-н. боягуза, перетворювати кого-н. у боягуза

39) to turn (in) to smb; smth перетворюватися на кого-н., що-н.; ставати ким-н., чим-н.; to turn into a criminal стати злочинцем

40) to turn smth into smth обмінювати що-н. на що-н., обертати що-н. на що-н.

41) to turn smth against smb; smth обертати що-н. проти кого-н., чого-н.

42) to turn smb against smb; smth відновлювати кого-н. проти кого-н., чого-н.

43) to turn against smb; smth повставати проти кого-н., чого-н.

44) to turn smb from /out of, off / smth, to turn smb to / into / smth проганяти, виганяти, випускати кого-н. звідкись., куди-н.

45) to turn smb from smth /from doing smth / відвернути кого-н. від чого-н.; перешкодити кому-н. робити що-н.

46) to turn on / upon / smth залежати від чого-н., триматися на чому-н.

47) to turn on / upon / smb накинутися на кого-н.

48) як дієслово-зв'язка в складеному іменному присудку у поєднанні з іменником перетворюватися, ставати

49) у поєднанні з іменником, прикметником перетворювати, робити; приводити в (який-н.) стан

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.

ОКАЗІОНАЛІЗМ ( від лат. ocassio - випадок, нагода, привід) - філософське вчення, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанства (див. Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідомість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розуму, свідомості) й тіла породжував потребу у з'ясуванні проблеми їхньої взаємодії, спробою вирішення якої у XVII ст. і був О. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окремому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення О. в XI ст. був араб, філософ Аль-Газалі (1058 - 1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо залежить від волі Бога. Бельг. філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню 0. системного та логічно послідовного характеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопільно синхронним завдяки втручанню Бога К. ожне свідоме рішення - це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спричинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізичного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник О. у XVII ст. Мальбранш у своєму філософському вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху - як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відомих оказіоналістів XVII ст. належать також нім. філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та франц. філософ Форж, який ідею О. про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца.

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ і ПРИКЛАДНІ НАУКИ - підрозділи наукових дисциплін, що є наслідком традиційного поділу наук за принципом їх цілеспрямованості, відношення до практики, розв'язання соціально-практичних проблем Ф. ункція фундаментальних наук полягає у пізнанні основних законів реальної дійсності, що розкривають сутність складних процесів і явищ, організацію базисних структур неживої, живої та мислячої природи; функція прикладних наук - у дослідженні на основі законів, отриманих фундаментальними науками, більш конкретних форм їхнього прояву і вирішенні проблем соціально-практичного характеру. Фундаментальні науки покликані пояснювати предметний світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, результати, - відповідно перетворювати, змінювати і водночас оберігати його. Провідне місце у системі наук належить фундаментальним наукам, які у своєму розвитку випереджають, як правило, прикладні науки, охоплюючи передній край досліджень. їхні закони і методи відзначаються більш загальним характером, ніж прикладних - більш спеціальних, конкретних. Власне, уже сама назва фундаментальних наук свідчить про те, що їхні базові досягнення становлять надійну основу для проведення різноманітних прикладних досліджень І. з зазначеного видно, що ці науки органічно пов'язані між собою, перебувають у тісній взаємодії, яка має тенденцію до невпинного посилення. Фундаментальні науки, відіграючи разом із соціальною практикою вирішальну роль у визначенні основних напрямів розвитку прикладних досліджень, значною мірою сприяють їх прогресу. Прикладні науки, у свою чергу, справляють зворотний вплив на фундаментальні науки, оскільки їхні результати можуть бути реалізовані на практиці тільки через прикладні науки. Об'єктивним критерієм ефективності фундаментальних наук виступав не тільки значний успіх у досягненні базових знань про об'єктивний світ, а й реальна чи потенціальна можливість практичного застосування цих знань. У свою чергу, ефективність прикладних наук визначається як міра задоволення практичних потреб, соціального замовлення та здатність пояснити процеси та явища довколишнього світу. Здійснюваний поділ наук на фундаментальні і прикладні є загальноприйнятим і має принципово важливе значення, особливо у плані регулювання оптимального співвідношення їхнього розвитку. Нерідко він здійснюється за принципом "теоретичне - емліричне". Існує також внутрішній поділ наук на фундаментальні й прикладні галузі. Особливо складна ієрархічна структура співвідношення фундаментальних і прикладних галузей має місце у сучасній фізиці, де квантовій теорії та термодинаміці відводиться фундаментальна роль, тоді як їх застосування у дослідженні конкретних предметних галузей утворює ряд наукових дисциплін, що належать до т. зв. теоретичних прикладних наук - фізики металів, фізики напівпровідників та ін. У свою чергу, використання їх у вирішенні проблем практичного характеру породжує відповідно ряд галузей - металознавство, напівпровідникову технологію тощо, що складають уже суто практичні прикладні науки, безпосередній зв'язок яких із соціальною практикою реалізується через відповідні конкретні практичні розробки.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

1) нерівність; різниця; невідповідність

2) несхожість, відмінність, неоднаковість

3) нерівність (поверхні)

4) мінливість (клімату)

5) нерівномірність (пульсу тощо)

6) неспроможність, нездатність (зробити щось)

* * *

1) нерівність; різниця невідповідність; мaт. нерівність

2) відмінність, розходження; неоднаковість, несхожість

3) мінливість (клімату, характеру); нерівномірність ( биття пульсу)

4) неспроможність, нездатність ( зробити що-небудь)

1. n

1) профіль

2) обрис; контур; габарит

3) тех. вертикальний розріз, переріз

4) короткий біографічний нарис

5) короткий нарис політичного (історичного, географічного) характеру

2. v

1) малювати у профіль

2) тех. зображувати у профілі, профілювати; обробляти за шаблоном; копіювати

* * *

1) профіль; вид збоку

2) тex. вертикальний розріз, ( поперечний) переріз; cпeц. епюра

3) cпeц. профіль; контур

4) короткий біографічний нарис; короткий нарис політичного, історичного або географічного характеру

5) графічне зображення результатів опитування, перевірки, спостережень, вимірювань ( у вигляді діаграм); пcиx. графік особистісних характеристик, професійних здібностей людини

6) чіткість; різкість; ясність (визначення, зображення)

7) параметри користувача

8) профіль програми

1) малювати у профіль; тex. зображувати в профілі, у розрізі; повернутися в профіль; повернутися боком

2) розповідати про кого-небудь; представляти кого-небудь (читачам, слухачам, телеглядачам)

3) тex. профілювати; обробляти по шаблону; копіювати ( на верстаті)

1. n

1) смужка (звич. нерівна); жилка, прожилка; тонкий шар

2) риса (характеру)

3) подряпина

4) тонкий прошарок

5) біол. борозенка, рівчачок

6) pl метеор. дрижання повітря

7) розм. період, проміжок; смуга

2. v

1) проводити смуги, мережити

2) промайнути (про блискавку)

3) розм. швидко рухатися, мчати; проноситися

* * *

1) смужка (нерівна, вигнута); жилка, прожилка; тонкий шар

2) риса ( характеру)

3) період, проміжок; смуга

4) кидок, ривок

5) бioл. смужка, борозенка

6) гeoл. тонкий прошарок

7) мiн. риса мінералу

8) pl; мeтeop. тремтіння повітря

9) тб. тимчасова розгортка

1) проводити смуги, покривати смужками; прокреслити ( про блискавку)

2) швидко рухатися, мчати стрілою; проноситися як блискавка; миготіти; бігати голяка ( на знак протесту проти умовностей)

3) знебарвлювати або фарбувати окремі пасма волосся

4) cл. потрапити в смугу ( удач)

Піфагор (584/570, о. Самос, Іонія - поч. V ст. до н. е.) - давньогрецьк. філософ, релігійний і соціальний реформатор, вчений. Традиція приписує йому введення самого терміна "філософія" М. ав за вчителя Ферекіда із Сироса та Анаксимандра. Тривалий час подорожував Сходом (зокрема, до Єгипту і Вавилону), що зумовило вплив на вчення П. східних світоглядно-релігійних традицій. У 532 р. до н. е. переселяється ум К. ротон (Пд. Італія), де засновує власну філософсько-релігійну школу (т. зв. "Піфагорійський союз"). П. і його послідовники здобулися значного політичного впливу на деякі поліси Великої Греції, але на межі VI - V ст. до н. е. їх влада була повалена внаслідок антипіфагорійських повстань. Після цього піфагорійська школа позбавляється свого езотеричного характеру і наближається за способом існування до інших філософських шкіл (див. піфагореїзм). Реконструкція вчення П. є вельми складною через: 1) відсутність власних творів мислителя (їх П. не писав); 2) езотеричність раннього піфагореїзму; 3) синкретичний характер вчення П., в якому неподільно поєднані філософські, релігійні, моральні, наукові мотиви; 4) належність основного масиву свідчень про П. до пізньоантичної (елліністичної) літератури, де історична постать П. набуває цілком легендарного і навіть міфологічного характеру. Головна мета вчення і практики піфагореїзму - осягнення пануючої у світі Гармонії, розкриття її природи і слідування їй як у розумінні сущого, так і в людському житті В. иразом універсальної, всесвітньої гармонії є числа і пропорції (піфагорійська максима "все є число"). Особливу роль у гармонійно-числовій структурі космосу відіграє т. зв. "четвериця" - сума 1+2+3+4=10, яка містить у собі також основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2), кварту (4:3). Осягнення пропорційно-числової природи світоустрою є способом очищення людської душі від влади суто чуттєвих імпульсів. Людська душа проходить через низку втілень (інкарнацій) у різні живі істоти, завдяки чому вона очищається і вдосконалюється. Очищення (катарсис) душі задля її вдосконалення є центральним завданням вчення П., що поєднує його філософські принципи, релігійні настанови, політико-моральні доктрини, наукові (математика, теорія музики) пошуки З. акладена П. філософсько-світоглядна традиція проіснувала, видозмінюючись, протягом майже тисячі років - до останніх століть античного світу. Найбільш значний вплив справила на вчення Платона та Академії, а також на підсумковий пізньоантичний синтез філософської думки у неоплатонізмі.

ФЕМІНІЗМ - соціально-політичний, культурний та інтелектуальний рух, спрямований як на досягнення рівних прав жінок, так і на встановлення нового порядку, в якому стандарти і система цінностей не визначалися б чоловічими мірками. Ф. виростає на ґрунті фундаментальної констатації маскулінного характеру наявної культури та цивілізації Я. вним та неявним чином особливості чоловіка підносяться до рівня загальнокультурного нормативу, зразка, ототожнюються із людським як таким; жінка ж та "жіночість" зводиться лише до конкретного сущого серед інших сущих, набуває статусу "Іншого". Метафізичне значення Ф. полягає у введенні фемінності до складу передумов людського буття, його загальнозначущих і невід'ємних ознак В. сучасній, особливо західній, культурі Ф. зажив значної популярності та впливу на суспільство. Хоч Ф. став глобальним феноменом, він не становить єдиної ідеології. Вирізняють три хвилі Ф. Перша виникла в кін. XVIII ст. і пов'язана з творами Мері Волстоункрафт. Вимоги економічної та професійної рівності з чоловіками складають основний зміст цього періоду. Особливе значення для розвитку Ф. має праця Симони де Бовуар "Друга стать" (1949), в якій обґрунтована думка про стать як біологічну передумову та гендер як соціально нав'язану роль; жінка ідентифікується з "Іншим", тобто відмінним та неповноцінним. Від серед. XX ст. спостерігається розгортання "другої хвилі" Ф., пов'язаної з політичними зрушеннями 60-х рр. та виходом у світ низки теоретичних праць, що змінили світогляд та стратегії феміністичного руху (Беті Фрідан "Жіночі таємниці" (1963), Дж. Грієр "Жіночий євнух" (1970) та ін.). Головна мета цього періоду - створення нової політичної ідентичності жінок на ґрунті права та публічної емансипації. Третя хвиля (70-ті рр.) зосереджується на виявленні расових, класових, тендерних, сексуальних та інших відмінностей. Сучасний феміністичний рух становить собою доволі неоднозначне явище. В ньому існують різноманітні підходи та напрями, котрі відображають широкий спектр потреб та інтересів: ліберальний (пошук шляхів інтеграції жінок в існуючу соціополітичну систему); марксистсько-соціалістичний (заклик до класової боротьби як засобу знищення економічної експлуатації, що є основною причиною пригнічення жінок); радикальний (доведення політичного характеру гетеросексуальних відносин); лесбійський (визнання репресивної сутності гетеросексуальних тендерних ролей); сепаратистський (виключення чоловіків із кола вирішення проблем); екологічний (ототожнення екологічної кризи із процесами патріархального домінування, на основі виявлення спорідненості фемінності з природою); чорний (заперечення універсальності білого середньокласового Ф., пропозиція замінити слово "Ф." на більш загальне поняття "вуманізм" ("иютаnism")); культурний (визнання за жінками особливих здатностей до творчості, що обумовлюють "особливий жіночий шлях пізнання"); християнський (виправлення спотвореного культурою місця жінки в християнстві); метафізичний (пошук порятунку в духовному вдосконаленні жінки) та ін. Загальні проблеми феміністичної думки охоплюють виникнення та формування тендеру, статі, сексуальності, жіночої тілесності; репресивність патріархальної влади; жіночу підпорядкованість та визначення шляхів емансипації жінок у всіх сферах життя. Але якщо для "старого" Ф. характерним було обстоювання ідеї рівності, то "новий" Ф. зосереджує свої зусилля на пошуках відмінностей та обґрунтуванні їх легітимності. Теоретично Ф. перетинається з такими інтелектуальними напрямами, як: біологічний детермінізм (заперечення вроджених "жіночих" якостей); деконструктивізм (запозичення у Дерриди поняття "фалоцентризм культури"); есенціалізм (визнання існування природно/біологічно заданих суттєвих характеристик фемінності); конструктивізм (гендерні ознаки є соціальними конструктами); постколоніальна теорія (ідентифікація жінки з "Іншим" як відмінної, неповноцінної та залежної від пануючої групи особистості); постмодернізм (критика підвалин наявної культури) та ін.

1. ком. майно; маєтність; власність; статок; достатки; багатство; 2. маєток; 3. юр. юридична власність; речове право; право речового характеру; 4. спадщина; спадок; успадкування

1. сукупна власність у формі матеріальних і нематеріальних благ; 2. володіння земельною власністю або участь у земельній власності; 3. правовий статус власника щодо своєї власності; 4. власність, майно тощо, що залишаються після смерті власника

═════════■═════════

bankrupt's estate майно неспроможного боржника • майно банкрута; corporate estate майно підприємства • майно компанії; deceased estate майно покійника/ покійниці (небіжчика/небіжчиці, покійного/покійної) • маєток покійника/покійниці (небіжчика/небіжчиці, покійного/покійної); encumbered estate заставлений маєток • заставлена нерухомість; entailed estate заповідне майно; freehold estate безумовне право власності на нерухоме майно • фригольд; hereditary estate спадкове майно • спадщина • спадок • успадкування; joint estate спільне майно; leasehold estate орендований маєток • речове право орендаря; partnership estate майно товариства; personal estate особисте майно; residuary estate незаповідана частина спадщини • спадкове майно без боргів; separate estate відокремлене майно; settled estate закріплене майно; testamentary estate заповідане майно; trust estate майно, що передається на підставі довіреності; vested estate належне майно

═════════□═════════

estate at sufferance володіння за мовчазною згодою власника; estate at will нестрокова оренда • нестрокове орендне право; estate by the entirety подружня спільність майна; estate for life довічне володіння майном; estate in common спільне володіння в частках; estate in coparcenary спільне успадкування; estate in dower майно, яке переходить до вдови за правом довічного володіння; estate in entirety подружня спільність майна; estate in freehold право власності на нерухомість; estate in joint tenancy спільне право на нерухомість; estate in land право на нерухомість; estate in severalty самостійне незалежне майно; estate of inheritance земельна власність, яка переходить у спадщину; estate planning планування майна; estate subject to a conditional limitation обмежене за часом речове право; estate tail заповідне майно з обмеженою власністю; estate tax майновий податок; estate upon condition умовне право на нерухомість • умовно обмежене речове право

═════════◇═════════

маєток, маєтність < прасл. основи *majǫt, пов'язаної з *jьmeti — мати (ЕСУМ 3: 358); форма маетностей у значенні «земельне володіння» фіксується уже в 1430 р. (CCM 1: 570); майно < ст. сл. нмамь < прасл. *jьmati, *jьmamь — брати, мати (ЕСУМ 3:414)

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ - один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. М.н. досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі М.н. виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити М.н. від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то М.н. являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. М.н. вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то М.н. не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки - наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна М.н. вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для М.н. становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми М.н. тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, М.н. зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. М.н. має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті М.н. є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив М.н. на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані М.н., стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики С. пектр застосування методологічного знання досить широкий - від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна М.н. являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. М.н. виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток М.н. зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, Поппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в М.н. На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами.