ліберал

 ч ліберал

 лібералізувати

Бентам, Єремія (1748, Лондон - 1832) - англ. філософ, етик, основоположник утилітаризму. Освіту отримав в Оксфорді. Його філософсько-етична концепція, в основу якої покладено принцип корисності, розкрита у праці "Деонтологія, або наука про мораль". Б. вважав, що природу людини визначають почуття задоволення і страждання, які постійно і в усьому керують індивідом. Поведінка людини спирається на прагнення до щастя через збільшення задоволення і зменшення страждання, тому моральним є все, що корисне для досягнення цієї мети. Основна максима теорії утилітаризму Б. - найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Етику він визначав як вчення про засоби досягнення щастя, а мораль - як мистецтво його максимально збільшити. Реальними інтересами вважав лише інтереси індивідів, тому інтереси держави і громадянств в цілому - це ніщо інше, як "сума інтересів індивідів". Етику Б. характеризує зв'язок з економічною теорією; принцип свободи індивіда в господарській діяльності є одночасно і засадничим принципом моралі. Політичні погляди Б. близькі до лібералізму, хоч він відкидав теорії природного права та суспільного договору.

[br]

Осн. тв.: "Принципи моралі і законодавства" (1789); "Нариси нової системи логіки" (1827); "Деонтологія, або наука про мораль" (1834).

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Вольтер, Франсуа Марі Аруе (1694, Париж - 1778) - франц. філософ, публіцист, драматург, історик. Одна з головних постатей Просвітництва. Член Французької академії (од 1764 р.). Через конфлікт із владою двічі був ув'язнений і тривалий час жив за межами Франції, зокрема в Англії (1726 - 1729). Зазнав значного впливу з боку англ. філософського емпіризму та лібералізму. У "Філософських листах" пропагував англ. філософію, науку і політичну систему. Найбільша його праця "Філософський словник" репрезентує погляди філософа на метафізику, релігію, політику та етику С. віт, за В., створений Богом, який є першопричиною універсуму, контрольованого законами. В. був радше деїстом, ніж атеїстом, хоча такі його праці, як "Бог і люди" (1769) та "Історія встановлення християнства" (1777), давали підстави для офіційних звинувачень в антиклерикалізмі та різкій позиції щодо релігії О. снову соціальної філософії В. становить концепція "просвіченого правління", спрямована на мирне перетворення суспільства засобами просвіти. Історію рухають ідеї, саме вони змінюють світ. Виступаючи проти тиранії в усіх її формах, В. сформулював головні політичні вимоги, що були спрямовані на впровадження свободи для всіх громадян і рівності перед законом, секуляризацію церковних земель, підпорядкування церкви державі. Хоч воля людини визначається законами універсуму та конкретними причинами, які впливають на її поведінку, вона спроможна здійснювати свободу вибору, спираючись при цьому на розум. У сатиричній повісті "Кандид" В. піддав критиці філософський оптимізм Ляйбніца, опертий на його концепцію "найкращого із світів", показавши, що світ сповнений зла. Причина цього в тому, що людина або винна від народження, і Бог її за це карає, або Бог байдужий до своїх творінь. В. вважав більш вірогідною другу причину панування зла.

[br]

Осн. тв.: "Філософські листи" (1734); "Нарис про звичаї та дух націй" (1756); "Кандид" (1759); "Філософський словник" (1764); "Філософія історії" (1766) та ін.

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

ЕГАЛІТАРИЗМ (франц. egalitarisme, від egalite - рівність) - вчення про загальну рівність людей. Його витоки сягають міфів первісного суспільства про минулий золотий вік людства. До Е. зверталися Гесіод та інші античні автори. Аскетична майнова рівність притаманна ранньому християнству, пізніше деяким чернечим орденам, а згодом і сектантським. У докапіталістичну добу виникають соціальні рухи з утопіями переділу землі на засадах рівності. За капіталізму теоретично сформувалась ідея нівелювання майнових прав громадян за умови збереження приватної власності. Руссо обґрунтував ідею рівності на засадах суспільної угоди між егоїстичними за своєю природою індивідами. Втілити у життя ідею Е. намагалися у Великій Британії XVI ст. левеллери, у Франції - якобінці та послідовники Бабефа - бабувісти. Рівність, разом із свободою та братерством, проголошено ідеалами Французької буржуазної революції. За Енгельсом, Е. становить необхідний перехідний період від плебейсько-дрібнобуржуазної революційності до пролетарської. Його риси виразно прослідковуються у теорії та практиці "казарменого" соціалізму. Ідея зрівняльного землекористування з кін. XIX до серед. XX ст. поширилася в Азії, Сх. Європі, Африці та Латинській Америці. Принцип Е. поділяє сучасне гуманітарне знання на два напрями - неолібералізм, який обстоює різні форми регулювання доходів та життєвого рівня населення, і неоконсерватизм, який виступає проти надмірного втручання держави в економічні та соціальні стосунки. Між цими ідейними полюсами пролягає основне річище соціально-філософських підходів до проблеми рівності.

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

ЕМАНСИПАЦІЯ ( від лат. ешапсіро - звільняю від опіки) - виражена у різноманітних формах тенденція соціального розвитку, яка репрезентує звільнення людей від тих чи інших форм несвободи, дискримінації, гноблення. У найбільш універсальному вигляді можна вважати, що Е. репрезентує звільнення людини від "культури залежності" як такої, створення (в ідеалі) для людей непідневільних умов існування, коли вони можуть повною мірою визначати своє життя на власний розсуд. Формою реалізації потенцій Е. є творення альтернатив, які надавали б людині можливість самовизначення, вибору. Рівень Е. може слугувати мірилом (хоч і не самодостатнім) для оцінки розвиненості суспільств. Традиційні суспільства демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу Е. (примусова соціальність). Сучасні лібералізовані суспільства є у певному сенсі тереном емансипаторських експериментів і дослідів. їхня стабільність менша, але тут окремий індивід має принципову можливість реалізовувати власний життєвий проект (інша справа, що кінцева кількість таких проектів є обмеженою в принципі). З іншого боку, Е. ніколи не може бути здійснена "повністю": звільняючи людину від одних обмежень і залежностей, Е. передбачає занурення в мережу інших, менш явних, але так само суттєвих. Власне, сам соціальний процес (і прогрес) є колообігом емансипаторських практик, які невпинно змінюють одна одну, визначаючи, окреслюючи й "обживаючи" нові простори і сфери соціальної свободи. До різних форм цих практик є підстави віднести - аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства у США), національно-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гуманізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених, заборона деяких видів зброї, які завдають людині особливих страждань і каліцтв та ін.), секуляризацію і Реформацію (обмеження влади і впливу церкви на суспільні справи), суфражизм (жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав), правозахисний рух в усіх різновидах та ін.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

КАПІТАЛІЗМ ( від лат. capitalis - головний; "капіталом" у XII - XIII ст. називали основні фонди, запаси товарів, грошові суми, прибуток від процентів) - тип суспільства, форма економіки, "спосіб виробництва", який спочатку існував у вигляді укладу, а згодом особливо рельєфно виявив себе в Європі (XV - XVII ст.), спочатку в Італії і Голландії В. ирішальний стрибок у розвитку К. відбувся у XVIII ст. перш за все у Великій Британії, де капіталістична економіка поєдналася із технологічним потенціалом, створеним індустріальною революцією. К. - певна стадія соціального розвитку, якому відповідає індустріалізм, машинне виробництво, урбанізація і ринок. Передумовою і чинником становлення і розвитку К. були особистісні трансформації - поява громадянина, вільної і автономної особистості. Сукупно усе це сприяло бурхливому розквіту виробничих сил, всебічному розвитку соціальної мобільності, експансії економіки в усі сфери суспільного буття і, зрештою, - колонізації. Існуюча у сучасному світі капіталістична система склалася у XIX ст. і остаточно зміцнилася у XX ст., перетворившись на "світ-економіку" (Валерстайн). У процесі становлення К. економічна підсистема суспільства набула певної автономії (обґрунтуванням цієї емансипації економіки був класичний лібералізм), специфічної динаміки і прискорення розвитку. Термін "К." увійшов до широкого обігу після виходу відомої праці Зомбарта "Капіталізм". Сміт, якого вважають теоретиком К., не вживав цієї категорії, майже не використовував це слово і Маркс. М. Вебер вважав, що поняття "К." можна вживати для визначення суспільств, які задовольняють економічні потреби шляхом капіталістичного підприємництва, тобто діяльності, яка орієнтована на ринок і має на меті отримання прибутку внаслідок торговельного обміну. В процесі розвитку К. зазнав істотних трансформацій, проявивши спроможність до перебудови і певного вдосконалення. Насамперед це знайшло вияв у його демократизації. За своєю природою індустріальне машинне виробництво тяжіє до тоталітарних форм, тому економічний деспотизм К. врівноважується демократичними політичними формами. Істотне значення мала соціалізація К.: уряди капіталістичних країн (під впливом організованого тиску з боку трудящих) поступово запроваджували систему соціального страхування, розбудовували відносини соціального партнерства та ін. К. поступово перестає бути тільки конкурентним економічним порядком, формуються засади "народного К. "К. участі" та ін. У той же час проявляють себе тенденції до глобалізації К., його концентрації і монополізації. Транснаціональні корпорації стають більш впливовими агентами світової політики, ніж більшість національних держав. Поява комп'ютерних мереж створює передумови для тотальної експансії К. в усі сфери буття ("пан-К.", "віртуальний К."). Незважаючи на численні вади, К. як економічна система довів свою ефективність і конкурентноспроможність.

КОМУНІТАРИЗМ ( від англ. community - спільнота, громада, община; ознаками "ком'юніті" звичайно вважають спільне існування, кооперацію і взаємодію, спільні інтереси) - напрям соціальної філософії і політичної ідеології. Виникнення і поширення К. зумовлено, з одного боку, реакцією на занепад "реального соціалізму" і колапс системи "світового соціалізму", з іншого - дійсними і уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму та ін. Комунітаристи доводять, що лібертаристи недооцінюють (або ж прямо нехтують) притаманну людині потребу ідентифікувати себе з прихильним соціальним оточенням, встановлювати і відновлювати стосунки соціальності, спілкування, взаємності. Реалізація лібертаристських установок, вважають представники К., неминуче призводить до фрагментації суспільства, гонитви за особистим успіхом за рахунок суспільного інтересу і громадських обов'язків. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка недооцінює значення тієї обставини, що соціальна свобода може бути реалізована тільки в умовах суспільства, що ліберальна спільнота - умова і запорука такої свободи. Деякі представники ліберальної філософії активно розробляють концепцію "ліберального ком'юніті" (Кимліка). Комунітаристи дискутують також з соціалістами, зокрема стосовно віри останніх у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал К. може бути окреслений як асоціативна мікроспільнота общинного типу, яку держава ані опікує, ані контролює, але яка існує як самодостатня агрегація (дещо більше, ніж просто сума) індивідів. Таким чином, комунітаристи ставлять питання про можливість і необхідність комунітарної солідарності як непримусової солідарності, добровільного колективізму. Значна кількість т. зв. "нових соціальних рухів" тією чи іншою мірою використовує засади і принципи К. Популярність багатьох протестантських общин підкреслює тяжіння сучасних громадян (зокрема в урбанізованих суспільствах) до інтимності і відкритої взаємності комунітарних форм. Комунітарні форми довели свою життєспроможність у кризових суспільствах (територіальна самоорганізація, створення сусідських громад - общин), а також у подоланні людиною екстремальних, межових станів (громади наркоманів, анонімних алкоголіків, громади-притулки для жінок, що зазнали сексуального або іншого насильства). Разом з тим, комунітаристи вочевидь переоцінюють перспективи і можливості комунітарних форм у вирішенні проблем сучасності К. ритики К. вказують на сентименталізм комунітарних ідеологів, на їхню "утопічну антропологію".

Лисяк-рудницький, Іван Павлович (1919, Відень - 1984) - укр. історик, політолог, публіцист. Осердя філософських зацікавлень Л.-Р. становило історичне пізнання та філософія історії Р. озпочинав студії у Львівському ун-ті, продовжував у Берліні, завершував 1945 р. в Карловому ун-ті (Прага). Працював у різних зарубіжних науковоосвітніх закладах. У центрі історіографічних інтересів Л.-Р. - історія укр. суспільно-політичної думки од серед. XIX ст. до 30-х рр. XX ст. Найвагоміші праці присвячені Драгоманову, Литіинському, Хвильовому, Назарукові. Інтереси Л.-Р. як політолога концентруються навколо чільної теми - доля України в новітній історії. Він займався як аналізом визначальних тенденцій політичних змін у новітній Україні, що розглядались у контексті сучасного світового процесу, так і політичним прогнозом. Відчутним у його працях є вплив філософії історії Гегеля, зокрема ідей щодо наявності в історичному процесі власної об'єктивної логіки та можливості свободи тільки у правовій державі. Крім того, універсалізм і лінійність філософії історії Гегеля були одним із джерел поділу Л.-Р. націй на історичні та неісторичні. Хоча такий поділ не є достатньо методологічно обґрунтованим (включно із його наслідком - віднесенням українців до неісторичних націй), але приймаючи його, Л.-Р. зміг чітко вирізнити два шляхи і, відповідно, два способи націотворення З. гідно з першим, процес націостановлення йде згори донизу (основним націотворчим чинником є вища суспільна верства), згідно з другим, цей процес іде знизу вгору, тобто націостановлення відбувається внаслідок національного самовизначення народу, демократичним шляхом. Відсутність історично сформованої державницької і культурної еліти утруднює побудову національної держави. Попри тлумачення укр. нації як неісторичної, Л.-Р. визнавав у її становленні наявність певного культурного успадкування й на рівні еліт. Ідея історичності є чільною в політико-філософських міркуваннях Л.-Р. Звідси - критичне ставлення до таких концепцій в етнології і націології, які методологічно споріднені з романтизмом, голізмом та есенціалізмом. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, Л.-Р. як історик близький до "державницької школи" в укр. історіографії. Звертаючись до популярної в певних історіософських побудовах антитези "Схід - Захід", він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (суспільно-політичної) та східної (християнсько-духовної). Досить різке протиставлення етосу й естетичного чуття українців, з одного боку, та особливостей їхньої суспільнополітичної традиції, з другого, пом'якшується тезою Л.-Р. про "унійність" укр. свідомості, що значно посилює підстави для віднесення українців до європейської спільноти народів.

[br]

Осн. тв.: "Розмова про бароко" (1943); "Консерватизм" (1958); "Інтелектуальні початки нової України" (1958); "Роль України в новітній історії" (1963); "Україна між Сходом і Заходом" (1969); "Між історією і політикою" (1973).

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

Ліницький, Петро Іванович (1839, Лебедин - 1906) - укр. філософ, представник укр. духовно-академічної філософії З. акінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, магістр XXII курсу (1861 - 1865) КДА, од 1865 р. - викладач філософських наук у КДА, од 1867 р. - бакалавр, од 1869 р. - доцент, од 1871 р. - екстраординарний, з 1890 р. - засл. проф. філософії КДА. Протягом майже 20 років очолював кафедру історії філософії (од 1869 р.), а од 1887 р. - кафедру логіки та метафізики. Читав курси з історії філософії, логіки, педагогіки, метафізики. Філософський спадок вченого охоплює близько 20 фундаментальних праць та велику кількість статей, що упродовж 40 років постійно друкувалися в "Трудах КДА" та в богословсько-філософському часописі "Віра і розум", виходили окремими виданнями. Дотримувався ідеалістичних поглядів, які характеризувалися різко антипозитивістською спрямованістю та витлумаченням багатьох гносеологічних проблем у дусі кантіанства. При цьому доробок Л. важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, позаяк його філософія була в своїй основі поєднанням різних філософських течій та тенденцій. На відміну від Юркевича, котрий центром суб'єктивності вважав серце, Л. наголошував роль розуму, не заперечуючи при цьому і значення серця в духовному і душевному світі людини. Його позиція є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму та дедуктивізму. Високо оцінював умогляд як основну форму пізнавальної діяльності. В поглядах на суспільство піддавав нещадній критиці теорію економічного детермінізму, великого значення надавав праву власності, при цьому не заперечував здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, але наполягав на здійсненні спочатку інтелектуальної революції.

[br]

Осн. тв.: "Огляд філософських вчень" (1874); "Слов'янофільство та лібералізм" (1882); "Витончена література й філософія" (1893); "Основні питання філософії: Досвід системного викладу / Підручник для духовних академій" (1901).

Лісовий, Василь Семенович (1937, с С. тарі Безрадичі Київської обл.) - укр. філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Канд. філософських наук (1971). У 1962 - 1966 рр. викладав філософію в Тернопільському медінституті. У 1970 - 1972 рр. - мол. наук, співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. 1972 р. написав "Відкритий лист до членів ЦК КПРС" з протестом проти арештів серед укр. інтелігенції, був заарештований і засуджений до семи років таборів і заслання. У 1990 р. після поновлення вченого ступеня був відновлений на роботі в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ В. ід 1997 р. - зав. від. історії філософії України. Фахівець у галузі логіки, історії філософії та політичної філософії С. посіб філософського мислення і стиль філософського мовлення сформувався під впливом аналітичної філософії і критичної герменевтики.

[br]

Осн. тв.: "Культура, ідеологія, політика" (1997); переклад з англ. книги К. Поппера "Злиденність історицизму" (1994); антології "Консерватизм" (1998) та "Націоналізм", у співавт. (2000). Укладач творів Дм. Чижевського (у 4 т.) та антології "Лібералізм".

Локк, Джон (1632, Рингтон - 1704) - англ. філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра - у 1658 р.). Викладав в Оксфордському ун-ті риторику, давньогрецьк. мову, філософію. Од 1667 р. - секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Л. була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Л. писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на франц. та лат. мови, новизна висловлених Л. ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Л. формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Л. - проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково - це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекони, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Л. змістив акцент на теорію пізнання, передусім - на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди - модуси, субстанції, відношення. Л. вводить поділ знання також на три типи - інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне - існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Л. стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству - право на життя, свободу і власність В. иникнення суспільства Л. обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я І. деї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Л. - один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент - на вихованні характеру й інтелекту.

[br]

Осн. тв.: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).

Маритен, Жак (1882, Париж - 1973) - франц. філософ, чільний представник неотомізму XX ст. Навчався у Сорбонні, відвідував лекції Бергсона у Колеж де Франс. Викладав у Паризькому католицькому ін-ті (од 1914 р.); проф. філософії у Принстоні(1948 - 1956). У віці 24 років прийняв католицизм і наступні 60 років присвятив розробці всеосяжної філософської системи, спираючись на твори Томи Аквінського та його послідовників В. обґрунтуванні онтології і гносеології обстоював плюралізм. Онтологічні рівні - фізичний, біологічний, психологічний, соціальний, духовний - не зводяться один до одного; пізнання також охоплює різні способи осягнення реальності - від застосування логічного розуму до творчої інтуїції та містичного досвіду. У розумінні людини М. вирізняв два рівні - рівень індивідуального та особистісного (персонального). Людина як індивід підпорядковується суспільству, у якому вона живе, у той час як особистість, що має безсмертну душу, наділена здатністю трансцендувати суспільні стосунки З. гідно з М., суспільство повинно усвідомлювати високе призначення людини на персональному рівні й створювати для цього належні умови. Концепція людини М. становить різновид християнського персоналізму. У висвітленні соціальнофілософської та політико-філософської проблематики обстоював демократичний лад, протиставляючи його як крайнощам лібералістського атомізму в облаштуванні суспільства, так і нівелюванню індивідуальності в умовах тоталітаризму. "Метафізична інтуїція буття", за М., становить підвалину метафізики, поєднуючи окремий персональний інтелект із його довічним (Божественним) джерелом.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Бергсона" (1914); "Мистецтво і схоластика" (1920); "Релігія і культура" (1930); "Рівні знання" (1932); "Вступ до метафізики. Сім лекцій про буття" (1934); "Інтегральний гуманізм" (1936); "Християнство і демократія" (1943); "Людина і держава" (1951); "Моральнафілософія" (I960).

Мілль, Джон Стюарт (1806, Лондон - 1873) - англ. філософ, логік, економіст; один із фундаторів філософських засад лібералізму. Основи різнобічної освіти М. були закладені його батьком Міллем Джеймсом. У віці чотирнадцяти років він уже вільно читав та інтерпретував класичні твори давньогрецьк. та лат. мовами, був ґрунтовно обізнаний з тогочасними філософським та економічним вченнями. На освіту та розвиток творчого потенціалу М. значний вплив справили спілкування з Бентатом, Рикардо, Стерлінгом (послідовником Кольриджа), листування з Контом. У філософії М. є яскравим представником емпірицизму, який однозначно заперечував метафізику на тій підставі, що остання у своїх узагальненнях виходила за межі досвіду Ф. ундаментальна праця М. "Система логіки" базувалася на емпірицистській епістемології та послідовно захищала наукове знання, вільне від впливу авторитету і традицій. У ній ґрунтовно висвітлені переваги методу індукції та здійснена відповідна класифікація, зокрема, вирізнені методи відповідності, відмінності, залишковий та супровідних змін Н. адаючи пріоритетного значення індукції, М. не виключав також важливості дедуктивних узагальнень. Творчий доробок М. у галузі соціальної й політичної філософії, етики був позначений глибоким впливом ідей утилітаризму Бентама, хоча згодом він поставився до них досить критично і багато у чому модифікував у напрямі розширеного тлумачення принципу егоїзму та подолання домінанти інституцій щодо конкретної людської особистості. Він дошукувався аргументів на користь моральних цінностей самопожертви та постійного вдосконалення характеру індивіда, намагаючись узгодити їх із суто раціоналістичними розрахунками етики утилітаристів. У праці М. "Про свободу" наскрізною є ідея про свободу як найнеобхіднішу умову індивідуального самовдосконалення та розвитку суспільства в цілому. Навіть ексцентричність він уважав кориснішою для суспільства, аніж масове зодноманічення. Останнє створює передумови для придушення думки меншості шляхом тиску з боку більшості. Представницьке правління є найкращою формою демократичного урядування. Воно розвиває в індивідові громадянські інтереси, спонукає до морально орієнтованих мислення і дій. У справі розбудови представницької демократії необхідно покладатися на максимальне долучення до управління високоінтелектуальних та освічених людей.

[br]

Осн. тв.: "Система логіки". У 2 т. (1843); "Про свободу" (1859); "Роздуми про представницьке правління" (1861); "Поневолений стан жінки" (1869) та ін.