лого

en\ \ white gold

en\ \ Birmingham platinum

en\ \ white-heart malleablizing

en\ \ malleablizing

en\ \ diffuse background

en\ \ [lang name="English"]malleable cast iron, malleable iron

en\ \ [lang name="English"]Laue back reflection method, Laue method

символ Sn

en\ \ tin

en\ \ palau

en\ \ pewter

en\ \ platinum silver

АБСОЛЮТ ( від лат. absolutus - безумовний, необмежений) - одне з основних понять духовної культури людства, що виражає граничну загальну основу сущого й найвищу цінність для людини. Поняття "А." віддавна існувало в філософії і поза її межами - в міфології, релігії, суспільних стосунках, але сам термін набув поширення у XVIII ст. в нім. класичній філософи. Уявлення про найвище, абсолютне виникло тому, що людина живе в світі, який набагато перевершує її могутністю, незрозумілістю, протистоїть їй практично і духовно. А. втілює два моменти - силу світу і бажання людини підкорити цю силу чи умилостивити її. Сама по собі людина несамодостатня, їй потрібна опора, яку вона вбачала в А. Онтологічно А. - це подолання скінченності людської істоти, обмеженості її пізнавальних можливостей. А. це є сама людина, але як гранична інстанція її життя він повинен існувати поза нею. Стабільність будь-якої культури, соціальних зв'язків ґрунтується на певній остаточній інстанції, яка не підлягає сумніву, до якої кожен може звернутися, знайти захист чи душевний спокій. Без такого А. суспільство нетривке. Саме він є гарантом моральності стосунків, правових законів, єдності соціуму як цілого. Класичний приклад тлумачення А. подає англ. абсолютний ідеалізм (кін. XIX - поч. XX ст.). Коли держава і релігія почали втрачати силу, Стирлінг (1820 - 1909), Бредлі (1846 - 1924), Мак Таггарт (1866 - 1925) вибудували філософські системи, в яких над видимим світом здіймається незмінна, несуперечлива, гармонійна реальність, з якої випливають усі права і обов'язки людини та яка повинна реалізувати себе в релігії і державі як відображеннях А. Духовна і соціальна руїна завжди проявляється у втраті вищих чи абсолютних цінностей.

АЛГОРИТМ, алгорифм ( від algorithmus - лат. транслітерації імені математика IX ст. Мухамеда бен Мусиаль-Хорезмі) - точно визначена і строго детермінована система послідовних правил дії (програма), призначена для ефективного розв'язання певного класу задач. Визначальні ознаки: детермінованість - строга однозначність, точність і визначеність алгоритмічного припису; дискретність - розчленованість алгоритмічного процесу на окремі елементарні акти, можливість виконання яких не підлягає сумніву; ефективність (результативність) - спрямованість А. на отримання певного результату через скінченне число кроків, кожний з яких фіксує цілком визначений результат; масовість - А. є ефективним методом розв'язання не однієї якоїсь конкретної задачі, а цілого класу однотипних задач. Строга логічна експлікація поняття А. була проведена у варіантах теорії А., запропонованих у серед. 30-х рр. Ербраном, Геделем, Кліні, Черчем, Тьюрінгом, Постом, а в кін. 40-х - на поч. 50-х рр. Марковим. Алгоритмічні схеми Тьюрінга і Поста відіграли роль ідеальних прообразів універсальних ЕОМ.

Бозанкет, Бернард (1848, Олтвік - 1923) - англ. філософ. Після нетривалої викладацької роботи в Оксфорді повністю зосередився на філософських дослідженнях. Філософські ідеї Б. формувалися насамперед під впливом Гегеля. їх подальший розвиток відбувався на засадах абсолютного ідеалізму, певного мірою вже розроблених Трином і Бредлі З. окрема, введена останнім відмінність між абстрактними і конкретними універсаліями була детально обґрунтована у контексті співвідношення загальних законів, характерних для мови науки, та спільнотами індивідів, які і є конкретними універсаліями. Згідно з Б., індивід є лише частково конкретним і реальним. Ця частковість спонукає його до підпорядкування справжній повноті конкретності і реальності, втіленій у спільноті (особливо у державі) і, зрештою, в абсолюті. В оцінці соціальних і моральних стосунків домінантною є ідея про недосконалість і зло як наслідок і вияв часткового й обмеженого, що зникають, прилучаючись до цілого. Краса - це вияв конкретних універсалій в уяві.

[br]

Осн. тв.: "Логіка, або морфологія знання". У 2 т. (1888); "Історія естетики" (1892); "Філософська теорія держави" (1899); "Цінність і призначення індивіда" (1913) та ін.

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Бруно, Джордано Філіппо (1548, Неаполь - 1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 - 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Б. прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської гредьк. філософії. У центрі його уваги - проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Б., знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Б., проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос - це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, - атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Б. містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів - від Спінози, Ляйбніца та нім. романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Б. як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

[br]

Осн. тв.: "Про тіні ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

Велланський, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина - 1847) - укр. і рос. натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в ун-тах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 - 1805) З. апочаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості - єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства - в філософії; фізики і метафізики - в метафізиці; теорії й емпірії - в теорії тощо. За В., природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку - з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, В. розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на поч. 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

[br]

Осн. тв.: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

Вернадський, Володимир Іванович (1863, Петербург - 1945) - укр. вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 - 1921) З. акінчив природниче відділення фізико-математичного ф-ту Петербурзького ун-ту (1885). Викладав у Московському ун-ті(1890 - 1911); від 1911 р. - у Петербурзі. Від 1918 р. - перший "голова-президент" УАН. Ще за життя - один із визнаних лідерів світового природознавства. За В., наука про природу є водночас і наукою про людину. У методології поєднував позитивістське надання переваги фактові й експерименту із філософським осягненням локального в контексті глобального, частини - через призму цілого, конечного - у зв'язку з безконечним. Був філософом у науці і вченим у філософії. Усвідомлював себе реалістом і філософським скептиком. Саму людину, вид homo sapiens В. розглядав не як остаточний, а як проміжний, перехідний до принципово іншого, розвиненішого виду. Цікавився філософією голізму, ідеями Вайтгеда, давньоіндійськ. філософсько-релігійними вченнями. На офіційно-ідеологічному рівні стверджував думку про примат науки над філософією Х. оч атеїстом В. не був і в глибині душі вважав себе "глибоко релігійною людиною", відчував релігію "як найглибший прояв особистості". Релігійність В. гностична, а не церковно-конфесійна. У науковому світогляді В. домінувала тенденція до осягнення хімії, біології та науки в цілому як геологічно-планетарних феноменів. Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі; розкрив її структуру й динаміку; обґрунтував фундаментальний висновок про докорінну відмінність живого від неживого, а відтак - про неможливість виникнення одного з іншого. Найголовнішою у філософській творчості В. є ідея переходу біосфери в ноосферу. Розробляючи концепцію біосфери, ввів поняття "жива речовина" як сукупність живих організмів. В осмисленні цього феномена дійшов наступних висновків: 1) жива речовина є носієм і продуцентом біохімічної енергії; 2) поява homo sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення зазначеної енергії - "енергії людської культури", або "культурної біогеохімічної енергії", як геологічної сили і визначального чинника в геологічній історії планети; 3) ця біохімічна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та серця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, "царства живої речовини" - в "царство розуму". Виникнення ноосфери В. пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу. Відмежовуючись від сталінського тоталітаризму, разом з тим В. рішуче відхиляв найзвабливіші пропозиції від західних ун-тів про еміграцію. Майбутнє пов'язував не з соціалізмом чи капіталізмом, а із ноосферною спільнотою збратаного людства. Всупереч реаліям сталінізму, наполягав на незамінності кожної окремішної людини, на незборимій силі вільної наукової думки.

[br]

Осн. тв.: "Біосфера і ноосфера" (1989); "Наукова думка як планетарне явище" (1991); "Жива речовина і біосфера" (1994); "Публіцистичні статті" (1995); "Про науку". У 2 т. (1997); "Декілька слів про ноосферу" (1944).

ВЛАДА - здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. В. передбачає наявність, по-перше, суб'єкта В. (того, хто застосовує В.), по-друге, об'єктаВ. (до чого чи до кого В. застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають В., і, по-четверте, мету, заради якої В. застосовують С. уб'єктом В. може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом В. можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт В. усвідомлено застосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб об'єкт В. усвідомлював себе об'єктом В., є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання В. об'єкт В. може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта В. у тому, що він є дійсним суб'єктом В., може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "В." має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і т.п. "мають В. над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Об'єктом В. може бути також сам суб'єкт В., хоча при цьому він розрізняє себе - суб'єкта, на відміну від себе - об'єкта. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, напр., у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт В. використовує В. щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної В., залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом В., які засоби використовує суб'єкт В. для досягнення В. і для чого (з якою метою) він використовує її: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адміністративна, державна, судова В., В. масової інформації, В. окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), В. окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну В. часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ - держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження В. від суб'єкта В.: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверен В." (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом В., ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування В. з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. політика). Державна В. тоді виступає тільки одним із різновидів політичної В. Оскільки про "В. над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності В. людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, подруге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела В. полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати В. людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг В., засоби досягнення В., мета, заради якої В. використовують, - усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної В. (поза випадком, коли В. тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації В., від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків.

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).