з+одного+(іншого)+боку

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД ( від грецьк. νομοθετικνη - законодавче мистецтво) - за Кантом, спосіб законодавчої діяльності розуму та встановлення ним приписів законів і правил пізнання. Неокантіанці Баденської школи - Віндельбанд, Риккерт - переосмислюють поняття Н.м. у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природничих наук. "Покладанню" законів природи (як результату "законодавчої" діяльності розуму) протиставляється т. зв. "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автентичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний забезпечити адекватне осягнення самобутності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Н.М., з одного боку, уможливлював спрощення та узагальнення екстенсивного й інтенсивного розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій.

I НОРМА (лат. norma - правило, взірець, міра, закон, що походить від давньогрецьк. і означає висок, масштаб, правило) - як термін вперше застосовується в будівельній справі - "справедливість косинця". В такий спосіб потрактоване поняття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосував поняття "norma" поряд з поняттям "regula", витлумачуючи "закон" за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як "масштаб права чи безправ'я". Тлумачення Н. чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "Н." - як правила, взірця, стандарту - визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут Н. є суспільно усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очікування". Н. утворюють систему, яка складається із таких видів: а) категоричні Н., значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні Н., значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні Н., значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки Н. вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального та обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції.

[br]

II НОРМА у філософії науки - органічна частина оцінки, що співвіднесена з тим відтинком шкали, на якій розміщується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не означає, що Н. знаходиться посередині шкали; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірична верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність Н. Якби цього не було, оціночні висловлювання не могли б виконувати свою основну функцію - забезпечувати комунікативні зв'язки О. ціночні стереотипи включають як нормативні набори ознак предметів (об'єктивні фактори оцінки), так і певні уявлення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні фактори). Характер стереотипу, а отже й Н., суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру нормативних стандартів стереотипу. Нормативні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослідження логічних властивостей Н., зв'язків Н. і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль Н. у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка Н. (див. логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії З. гідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки Н. відноситься встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними твердженнями - з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість такого переходу відстоювали Г'юм, Поппер, Пуанкаре та ін.). Обернення цінностей на Н. є повсякденною практикою людського буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури.

НОУМЕН ( від грецьк. νοονμενον - те, що осягається розумом, збагненне) - термін, широко вживаний у філософії Середньовіччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на противагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення поняття "Н." набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реальною непізнаванною сутністю - джерелом відчуттів. За його межами, у сфері трансцендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, - це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є Н. - особливе, "демаркаційне" поняття, яке обмежує процес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його межами. Сукупність понять-ноуменів створює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та позаяк він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття Н. суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого досвіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття Н. для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній необхідності (тобто як на феномен), а з іншого - як на вільну істоту, наділену розумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина - це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в моральних принципах, завдяки чому поняття свободи набуває об'єктивної реальності в практичному розумі.

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

ОЙКУМЕНА - населена людьми частина земної поверхні, конкретний світ людства; світ, який потрапив у поле зору чи діяльності людини, безпосередній світ людини. Поняття "О." набуває сенсу лише щодо людини як міри всіх речей. Воно ставить людину у центр Всесвіту, розширюючи його межі відповідно до його втягування у сферу життєдіяльності людини. Ойкуменізація світу визначається, з одного боку, реальною експансією людства в різні природні регіони планети, з іншого - відірваністю людських спільнот одна від одної і формуванням певної множини центрів світу і, відповідно, множини О. В ранній історії людства спостерігалося кілька О., створюваних великими цивілізаціями (Китаю, Індії, Межиріччя, Середземномор'я тощо). Центри О. тієї чи тієї цивілізації співпадали з центрами світу. Наслідком зростання людства, його усвідомлення себе як певної цілісності стало звуження кількості О. та наближення до ідеї єдиної О. для всіх людей.

ОЦІНКА - одне з основних (поряд з нормою та цінністю) понять аксіології (теорії цінностей) та логіки оцінок (формальної аксіології), яке відображає ціннісний аспект взаємодії дійсності та людини. О. може даватися за різними ознаками, проте найчастіше - добре/погано Ї. ї слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне О., параметричні розрізнення типу "великий/малий". В О. завжди присутні суб'єкт О. (особа, соціум), з точки зору якого дається О., об'єкт О. (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься О., а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознаками відношення суб'єкта до об'єкта О. (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру О. можна зобразити як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлювання з О. містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В О. завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (дескриптивний, ознаковий) фактори, внаслідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом О. Опозиція суб'єкт - об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семантиці. Суб'єкт спирається і на своє відношення до об'єкта 0., і на стереотипні уявлення про нього, і на шкалу 0., на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті О. поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та дескриптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною структури О. є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого - властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростання, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає О. на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи операції порівняння. Емотивістські концепції виходять із того, що емоційний аспект О. є первинним, раціональний - вторинним, а сама О. не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна Н. атуралістські концепції оціночні значення прямо приписують об'єктам О. Зокрема, інтуїціоністи вважають оціночні властивості об'єктивною реальністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Найчастіше смисл О. імплікативно пов'язаний з дескриптивним. В О. суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концептуального світу учасників акту комунікації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'язаний з прагматикою комунікації, відображає злиття семантики (власного значення мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає співіснування ціннісної і предметної картин світу.

Парменід із Елея (бл. 540/515, Пд. Італія - після 480 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник елейської школи. Написав для рідного міста закони, що виявилися дуже вдалими. До занять філософією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філософське вчення виклав у поемі "Про суще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокрема, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жадає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) - Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші досократики, П. вирішує проблему достеменно існуючого, справжнього буття А. ле, на відміну від них, рішення знаходить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). П. порушує питання про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (логос), котра мислить буття. П. є зачинателем строгого мислення, цілковито умоглядної метафізики, яка виводить свої положення із самої думки. Отримане таким чином вчення П. про істинно суще можна звести до п'яти головних положень: 1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першому шляху, визначеному Дике. Одна можливість, яку обирає П., - з необхідністю є буття. Друга - з необхідністю є небуття, її П. відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче. 2) Буття у своїй достеменності є Єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існуюче. Відтак Все є одне, Єдине. 3) Властивості Єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі Множинного Є. дине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілокупне, нерухоме, незмінне, гомогенне, не має порожнин (тобто не містить у собі небуття). П. уподібнює його довершено круглій Кулі, кожна точка якої рівновіддалена від центра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та рівноякісність буття (Єдиного). 4) Думка і буття є одне й те саме: мислення підтверджує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як достовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття - суще у його достеменності. 5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як Єдине; шлях гадки (грецьк. "докса"), що представляє світ як Множинний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування - умоглядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, - в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьогодення і становить засадничий принцип мислення у її межах. Однак IL, у повній відповідності до ксенофанівської настанови, не відкидає шлях опінії. Після викладу вчення про Єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (Множинного). Всі речі виникають з двох елементів - вогню (активного) і землі (пасивного). Космогонія - це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі видимих речей. Учень П. Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення П. про Єдине на противагу свідченням почуттів (див. Зенон Елейський, Елейська школа, досократики). Осн. тв.: "Про суще".

РЕГІОНАЛІЗМ - соціальна тенденція; сучасна суспільно-політична, ідеологічна течія. Поширення Р. пов'язане, з одного боку, із тиском глобалізаторських впливів (коли регіон стає одним із найважливіших чинників опору уніфікації транснаціонального економізму і масової культури), а з іншого - із природним зростанням статусу і значення регіонів в умовах децентралізації, лібералізації і загального послаблення ролі (принаймні, втрати монопольного і виняткового становища) держави у політичному, економічному і духовному житті. Р. - віддзеркалення постійно триваючих і закономірних універсальних процесів емансипації, автономізації і суверенізації соціальних суб'єктів - від окремої людини до спільнот (термін "Р." стосується спільноти регіонально-територіального характеру). Р. має як свої доктринальні витоки і аксіологічні вподобання, так і прагматичні причини (прагматична лінія регіональних угруповань). Локальність реальної дії засвідчує її значні переваги перед всеохопною марністю утопій (серед західних прихильників Р. побутує вислів - "маленьке є чудовим"). Р. ґрунтується також на усвідомленні і поцінуванні регіональних соціокультурних особливостей. Реалістичний Р. є необхідним доповненням, противагою і розвитком політики, яка здійснюється на національному, загальнодержавному рівні. Виважене здійснення регіональної політики є додатковим джерелом стійкості і стабільності загальнонаціональної внутрішньої політики. В той же час надання надмірного значення, абсолютизація постулатів Р. може створювати передумови для сепаратизму, протиставлення партикулярних інтересів регіонів інтересам держави в цілому, що створює обопільну загрозу і для держави і для регіонів.

СЕРЕДНІЙ КЛАС - поняття менеджеріальної та стратифікаційної теорій, що використовується на означення груп населення, що посідає проміжне положення між власниками і вищим керівництвом, з одного боку, та промисловими робітниками - з іншого. Поняття "С. к." слугує для обґрунтування тези про поступове зникнення класових відмінностей внаслідок розвитку індустріального суспільства, запровадження якісно нових, постіндустріальних технологій, зниження внутрішньокласової згуртованості, поширення соціальної рівноваги і послідовного здійснення трьох основних форм громадянських прав: юридичних, політичних і соціальних. Термін увійшов у науковий обіг, хоча уявлення про нього поступово видозмінюються, стають реалістичнішими. По-перше, виявилося, що С. к. зростає за рахунок розмивання меж не тільки "нижчих", а й "вищих" класів і прошарків різноманітних власників і менеджерів тощо. По-друге, що він не лише розширюється, а й розпадається, утворюючи групи, які поповнюють полярні класи. Напр., Дарендорф фіксує розмежування найманих службовців, які посідають позиції в бюрократичній ієрархії, від найманих службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до буржуазії, а працівники "білокомірцевих" фахів - до робітників. Внаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі складнішими й неодноріднішими. Саме тому, напр., робітники постіндустріального, автоматизованого виробництва тлумачаться подекуди як "новий середній клас" (Блонер, Белл). У критичному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і формування індивіда-функції, "одномірної людини" (Маркузе). Інші теоретики, визнаючи традиційний класовий поділ застарілим або ж занадто абстрактним, оцінюють формування, утворені внаслідок розмивання класів ("сервісний клас" Дарендорфа, "соціальна диференціація за статтю, віком і расою"; "належність", "когнітаріат" Тоффлера, "незалежний клас" Турена тощо), не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному.

УНІВЕРСАЛІЇ ( від лат. universalis - загальний) - загальні поняття, що позначають роди і види буття. Питання про У. постало разом із платонівською теорією ідей. Платон вважав, що У. відповідають ідеї, які існують до і незалежно від речей. На противагу Платону, Аристотель підкреслював, що загальне є вторинною сутністю, яка реально виявляється тільки в одиничних речах (первинній сутності). Ці два протилежних погляди на природу У. Порфирій у своєму "Вступі" до аристотелівських "Категорій" сформулював у вигляді такої проблеми: чи У. (роди і види) існують у дійсності, чи тільки в мисленні; У. тілесні чи безтілесні; У. існують окремо від чуттєвих речей чи в них, нероздільно з ними. У Середні віки намагання дати відповідь на ці питання породило три основних вчення про У.: крайній реалізм, крайній номіналізм і концептуалізм. З позиції крайнього реалізму, У. наділялися онтологічним статусом і розглядалися в дусі платонівської традиції як ідеї, що існують "до речей". В XIV ст. реалізм набуває своєї поміркованої форми в доктрині Томи Аквінського, де У. існують "в речах" (на зразок аристотелівської "форми"). На противагу реалістичній онтологізації У., останні було проголошено суто раціональними конструктами в контексті таких філософських напрямів, як номіналізм, де У. подавалися лише як імена одиничних предметів (Росцелін, XI - XII ст.) та концептуалізм, що розглядає У. лише як продукт абстрагуючої діяльності розуму, відокремлення загальних властивостей від реальних речей, в результаті чого формується певний концепт ( Абеляр, XI - XII ст.) У. філософії XVII - XVIII ст. вчення про У. знайшло продовження у Мальбранша (реалізм), Гоббса, Берклі, Г'юма, Кондильяка (номіналізм), Локка (концептуалізм). У сучасній філософії науки проблема У. набуває нової гостроти при теоретико-множинному обґрунтуванні математики та логіки (вже в силу амбівалентності самого поняття "множина": з одного боку, воно відображає очевидно реальну множинність речей, а з іншого - "абстрактну річ", котра не є емпіричним фактом). Найбільш відомі сучасні концепції У. Вітгенштайна та Куайна.

Фройд (Фрейд), Зигмунд (1986, Фрайберг - 1939) - австр. психіатр, психолог та філософ, засновник психоаналізу. Закінчив Віденський ун-т (1879), проф. Віденського ун-ту (од 1902 р.), в 1938 р. емігрував до Великої Британії. Творчість Ф. підлягає умовному поділові на три етапи - ранній, зрілий та пізній Н. а ранньому етапі Ф. як мислитель та практик-психіатр розвивається під значним впливом Шарко, Бернхейма й особливо Бреєра, разом з яким створює т. зв. "психокатарсичний метод" - метод лікування неврозів шляхом переживання психічної травми минулого у гіпнотичному стані. Центральним поняттям зрілого Ф. є "позасвідоме", яке владно маніфестує себе у сновидіннях та обмовках. Для прояснення динаміки взаємодії свідомості та позасвідомого Ф. використовує поняття "витіснення" та "сублімація". "Витіснення" - це повернення табуйованих бажань, мрій, переживань у глибини позасвідомого; "сублімація" - їх символічне "здійснення" у царині культури. Методологічним осердям творчості Ф. цього періоду є теорія дитячої сексуальності, згідно з якою існуючі у суспільстві репресивні щодо неї заборони й вимоги породжують психічні травми і комплекси; головними серед цих комплексів є "комплекс Едипа" (потяг сина до матері) та "комплекс Електри" (потяг доньки до батька). У процесі дорослішання та набуття зрілості ці комплекси дедалі більше витісняються у позасвідоме, хоча продовжують діяти, провокуючи невротичну поведінку індивіда. Пізній етап творчості Ф. знаменує теорія "Ероса і Танатоса", яка завершує становлення фрейдівської метапсихології і надає їй трагічно-екзистенційного звучання. В основі цієї теорії лежить твердження про те, що у внутрішньому світі людини потяг до життя (Ерос) постійно вступає у суперечність із потягом до смерті (Танатосом). Ця суперечність пронизує внутрішній світ особистості і виходить у світ цивілізації та культури. Ф. створює класичну для психоаналізу модель психіки: "Воно" (позасвідоме), "Я" (свідомість, або "Его") та "Над-Я" ("Супер-Его", або "Цензор"). Характерною ознакою пізнього Ф. є звернення до культурологічних та філософських проблем. Вчення Ф. справило значний вплив на розвиток філософії і культури XX ст. З'являється фройдизм - течія, у межах якої принципи психоаналізу застосовуються для розуміння людського буття у його різноманітних вимірах. При цьому поняття "фройдизм" слід відрізняти від поняття "психоаналіз". З одного боку, поняття "фройдизм" ширше, адже воно об'єднує всіх тих, хто приймає теоретичні засади Ф., а з іншого - вужче, адже вже за життя Ф. психоаналіз вийшов за межі його світогляду та методології Н. апр., аналітична психологія Юнга базується на вченні про архетипи колективного позасвідомого, гуманістичний психоаналіз Фромма - значною мірою на концепції відчуження, розробленою молодим Марксом, а актуалізуючий психоаналіз бере за філософське підґрунтя метаантропологію.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження істерії" (1895); "Тлумачення сновидінь" (1900); "Нарис історії психоаналізу" (1914); "Масова психологія й аналіз людського "Я" (1921); "Майбутнє однієї ілюзії" (1927); "Невдоволеність культурою" (1930).