записки

1) прикм. on the road, of road

2) (про записки, витрати) travel, travelling, itinerary

3) ч (як ім.) traveller, wayfarer

Достоєвський, Федір Михайлович (1821, Москва-1881) - рос. письменник, мислитель, публіцист. Увійшов у європейську філософську традицію (й світову філософію в цілому) завдяки глибокому художньо-філософському осмисленню фундаментальних екзистенційних проблем людського буття. Формування світогляду Д. визначає поєднання ідей "натуральної школи" (молодий Д. - спадкоємець Гоголя й шанувальник Бєлінського) і радикалізму, властивого романтизмові. Арештований у 1849 р. за участь в гуртку петрашевців, він переживає спочатку, внаслідок інсценізації страти, момент екзистенційного пробудження. Пізніше, після зіткнення з реаліями каторжного життя, з одного боку, і осмислення релігійно-моральних інтенцій народної свідомості, з другого, вступає у період "переродження переконань". Останній привів до зміщення уваги з перетворення зовнішніх умов суспільного життя, як основного засобу подолання дисгармоній людського буття, на перебудову внутрішнього, духовного світу людини, а також до переконаності у розбіжності шляхів Росії та Заходу. Д. наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація, внаслідок органічно властивих їй вад - утилітаризму і відсутності "братського" першопринципу єднання людей, перетворила суспільство на індивідуалістичний "мурашник" і тому не лише не має позитивного значення для рос. людини, а й не заслуговує на гідне місце в подальшому історичному поступі. Як рушій історії, людська свобода є двоїстою і може бути чинником як відходу людини від Бога, так і її наближення до нього й тому повноцінного, духовно насиченого існування. Повноцінність буття людини в історії полягає не в позірній величі видатних історичних осіб, а в духовному самоздійсненні кожної особистості. Втім, хоча в історії немає "маленьких" людей (оскільки навіть нікчемність соціального статусу не применшує самоцінності будь-якої людини, зумовленої її неповторністю), в різних культурах переважає один з двох можливих основних варіантів духовної самореалізації індивіда - або демонічна снага, за принципом "все дозволено", що зумовлює відречення людини від Бога аж до богоборства й самообожнення; або ж - подолання негативних спонук "свого підпілля", виявлення і дбайливе плекання морального й духовного багатства людської душі, що може сягнути, зрештою, щаблю святості Д. ля Заходу типовим є перший варіант, для Росії - другий. Рос. народ, на переконання Д., має врятуватися не в комунізмі, не в механічних формах європейського соціалізму, а через єднання вищих станів суспільства з народом та їхнє прилучення до ідеї православ'я, справжніх християнських ідеалів всебратської злуки в любові та загальної вселюдської гармонії. Ці думки Д. здійснили безпосередній вплив на В. Соловйова та його осмислення рос. ідеї, а також на наступних її адептів. Внесок Д. у світову культуру й, зокрема, філософію полягав не стільки в розробці однієї із самобутніх національних ідей, як у своєрідному філософському осмисленні екзистенційних обріїв існування людства, в розширенні й поглибленні "самого метафізичного досвіду" (Флоровський). Як один із провісників екзистенційного філософування, він був переконаний, що в історії, зрештою, торжествують не мільйони людей, не потужні матеріальні сили, а "непомітна спочатку думка і часто якогось, вочевидь, найнікчемнішого з людей". Такий підхід становив внутрішній стрижень власне художньої творчості Д., яку він розумів як "реалізм у вищому сенсі". Саме такий "реалізм" був спроможний розгледіти за зовнішніми обставинами й подіями у їх найскладніших переплетіннях найглибші спонуки і найтонші нюанси дій неповторної людської індивідуальності. Якісно новими є твори Д. і за своєю формою, вимагаючи від читача активної співучасті з автором у розв'язанні порушених проблем, формування спромоги до особистого вибору у складних моральних колізіях Г. либина і своєрідність мислення Д. як письменника й філософа зробили його творчість надбанням культури усього людства.

[br]

Осн. тв.: "Біднілюди"(1847); "Записки з підпілля" (1864); "Гравець" (1866); "Злочин і покарання" (1865); "Ідіот" (1874); "Біси" (1871 - 1872); "Щоденник письменника" (1876); "Брати Карамазови" (1879-1880) та ін.

Лесевич, Володимир Вікторович (1837, с. Денисівна, Полтавщина - 1905) - філософ-позитивіст. Навчався в Петербурзькому інженерному училищі та в Академії генерального штабу, служив на Кавказі. Після виходу у відставку (1864) відкрив у себе на батьківщині школи для селян з укр. мовою навчання. Мав тісні зв'язки з народницьким рухом, за що відбував заслання до Сибіру. У різний час співпрацював у ж. "Отечественнне записки", "Русское богатство", "Русская ммсль". Деякі публікації підписував псевдонімом "Українець". У межах позитивізму погляди Л. еволюціонували від захоплення ідеями Конто до беззастережного прийняття філософії Авенаріуса. Л. розробив вкрай релятивістську теорію пізнання, яка з необхідністю вела до емпіріокритицизму. Головну заслугу емпіріокритизму Л. вбачав у розробці теорії пізнання, яка отримала своє завершення у виробленні поняття "чистий досвід", що, в свою чергу, остаточно позбавило філософію її необґрунтованих зазіхань на роль науки. Функцію філософії Л. вбачав у синтезі наукового знання.

[br]

Осн. тв.: "Нарис розвитку ідей прогресу" (1868); "Спроба критичного дослідження першоначал позитивної філософії" (1877); "Листи про наукову філософію" (1878); "Що таке наукова філософія" (1891).