загальнообов'язковий

загальнообов'язковий.

* * *

1. обов'язковий

2. зобов'язуючий

- obligatory attendance обов'язкове відвідування, обов'язкова присутність

- obligatory jurisdiction виключна юрисдикція

- obligatory for all загальнообов'язковий

- obligatory force of international treaties обов'язкова сила, обов'язковість міжнародних договорів

- to be obligatory бути обов'язковим, робити обов'язковим

- to render obligatory бути обов'язковим, робити обов'язковим

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

ПОСТПОЗИТИВІЗМ - багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори П. (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та ін.) з різних філософських позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який домінував у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино законної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках - це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у друг, третині XX ст. і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура наукових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії становлення філософії науки. Найхарактерніша особливість П. - філософський плюралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. П. - багатоголосий дискурс, в якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий лише як один із багатьох станів дискурсу О. сь чому, порівнюючи різні стратегії П. (такі, напр., як фальсифікаціонізм Поппера, методологія дослідницьких програм Лакатоса, філософія наукових революцій Куна, філософія особистісного знання Полані, епістемологічний анархізм Фоєрабендата ін.), легко переконатися, що П. - це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і безкомпромісній критиці не тільки позитивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаючи на гостре протиборство альтернативних стратегій П., їм усім притаманний ряд загальних рис: а) відмова від методології нормативізму, від пошуку "єдино правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки; б) відмова від позитивістської ідеології демаркаціонізму; в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки"; г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фундаментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з аналізом структури науки і шляхів її обґрунтування; д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методологічної культури; є) гострий інтерес до методології таких "наук про складність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та ін.