експериментальних

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

АСТРОНОМІЯ ( від грецьк. від άστρον - зірка; νόμος - закон) - наука про будову і розвиток небесних тіл, їх систем та Всесвіту в цілому. Од давніх часів А. була щільно пов'язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як космологія З. астосування таких інструментів та засобів, як телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз, фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних експериментальних методів та новітніх фізичних теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії, супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили А. відкрити і обґрунтувати, як можливі, - фізично і космологічно осмислені - фундаментальні природні процеси та закони, які лежать в основі людських уявлень про простір, час та розвиток матерії. А. надала фізичним законам космологічного й світоглядного змісту. Вона пов'язана з такими світоглядними змінами в історії людства, як коперниканська революція (перехід від геоцентричної до геліоцентричної системи світу), наукове обгрунтування нескінченності Всесвіту у просторі та часі, відкриття реліктового випромінювання, розбігання галактик та інших космологічно значущих фактів.

Башляр, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе - 1962) - франц. філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Б. намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Б. виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший - донауковий (панування чистого емпіризму); другий - науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій - етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Б. властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди - внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Б. найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.

[br]

Осн. тв.: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

ВЕЛИЧИНА - одне з основних математичних понять, зміст якого узагальнюється з розвитком математики. Філософське значення його полягає у тому, що поняття "В." дозволяє експлікувати зміст кількісних співвідношень об'єктів і процесів дійсності. В. узагальнює такі емпіричні поняття, як довжина, маса, об'єм та ін. У математиці розрізняють В. скалярні, конкретне значення яких характеризується одним числом (напр., довжина, площа, об'єм тощо), і В. векторні, для яких суттєвим є не тільки абсолютне значення, а й напрям (напр., сила, швидкість та ін.). У математиці розрізняють також сталі і змінні В. Поняття "змінна В." відіграло важливу роль у становленні сучасної математики. Термін "В." вживають і в природознавстві. Природничонаукове визначення В., крім вказаного для математики, передбачає ще й розуміння того, як і за допомогою яких теоретичних та експериментальних засобів фіксуються стан і відношення об'єкта, що з ними зіставляються математичні моделі станів і відношень.

ВИЗНАЧЕННЯ ( від лат. definitio - логічне визначення, дефініція, розмежування) - логічна дія, спрямована на відрізнений об'єкта від інших об'єктів через встановлення його специфічних і типових ознак чи такого розкриття значення терміна певного об'єкта, яке замінює опис його властивостей. У процесі В. об'єкт береться в ідеалізованій формі В. ідповідно до аналізу ознак чи знакових позначень об'єкта, В. буває реальним і номінальним. Із гносеологічного погляду, В. є встановленням істотних ознак об'єкта, що передбачає врахування відносності рівней пізнання сутності. Оскільки істотні ознаки виражаються у наукових поняттях, В. виступає як розкриття та формулювання змісту понять у формі суджень за певними правилами. Поширеним є В. понять через вказівку на їх найближчий рід і видову відзнаку. Умовному аспекті В. поділяються на семантичні і синтаксичні. Різновидами семантичних В. є остенсивні В., коли значення терміна розкривається через демонстрацію дій з об'єктом, який визначається, та вербальні В., коли зміст невідомого терміна роз'яснюється через відомий. Видами синтаксичних В. є генетичні В., що характеризують об'єкт способом його побудови чи правилами оперування з ним, та індуктивні В. у математиці. У природознавстві вживають також операційні В., які є описом експериментальних ситуацій фіксації об'єкта чи операцій вимірювання величин. Окрім В. за властивостями або явних В., бувають і неявні В., що здійснюються через встановлення відношень об'єкта до інших об'єктів (у формулюванні аксіом чи контекстуальному аналізі тощо) С. пеціальні види В. потребують врахування переходу від формального опису об'єкта до змістовного розкриття його істотних рис.

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.

НАУКОВО-ДОСЛІДНА ПРОГРАМА - ключова концепція методології науки Лакатоса. Н.-д.п. являє собою зв'язну послідовність теорій, кожна з яких виникає з попередньої внаслідок приєднання до неї будь-якої допоміжної гіпотези. У розвитку кожної Н.-д.п. виникають дві стадії: прогресивна і регресивна. На першій стадії теоретичний ріст Н.-д.п., випереджаючи практику експериментальних досліджень, передбачає відкриття раніше не відомих емпіричних фактів Н. а другій - теоретичні пояснення відстають від згаданої практики. У контексті цієї методології історія науки постає як процес виникнення, розвитку й агоністики альтернативних Н.-д.п. Найважливішим структурним елементом кожної Н.-д.п. є її "тверде ядро", тобто сімейство найбільш сталих фундаментальних припущень, які збереглися без змін у всіх її теоріях. Безперервний процес зміни теорій у Н.-д.п. регулюється двома нормативними евристиками. Перша евристика відповідає на питання про те, якому шляху дослідження учений може віддати перевагу ("позитивна евристика"). Друга - яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Зокрема, "негативна евристика рекомендує вченому не застосовувати до Н.-д.п. правило modus tollens у ситуаціях, коли вона зустрічається з контрприкладами та аномаліями. У таких ситуаціях "негативна евристика" пропонує використовувати допоміжні гіпотези, які створюють своєрідний "запобіжний пояс" навколо "твердого ядра" Н.-д.п. У ситуаціях зіткнення з контрприкладами та аномаліями модифікуватися або відбраковуватися повинні лише гіпотези цього "запобіжного поясу". У "позитивної евристики" функції інші. Вона пропонує досліднику: а) способи видозмінювання або узагальнення версій Н.-д.п., які спростовуються; б) стратегії модифікації або уточнення "запобіжного поясу"; в) методи конструювання моделей з більш широкою сферою застосування. Методологія Н.-д.п Л. акатоса виявилася ефективною у дослідженні лише деяких періодів історії науки.

СВІТОГЛЯД - самовизначення людини щодо її місця у світі та взаємовідносин з ним. С. - духовно-практичне утворення, засноване на співвіднесенні наявного, сущого та уявного, бажаного, належного, синтез досвіду, оцінки знання та переконань, зорієнтованих на ідеали. С. - форма самосвідомості людини і суспільства; національний космопсихологос. С. - форма і спосіб сприйняття суб'єктом світу через потреби розвитку особистості. С. - система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки й норми поведінки. Структурно С. поділяється на такі рівні: світобачення - на основі принципів (антропоцентризм, гуманізм, монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм тощо); світовідчуття - на основі досвіду (індивідуального, сімейного, групового, етнічного, класового, суспільного і загальнолюдського); світорозуміння - формується на основі знання; світоспоглядання - на основі мети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (нужда - потреба - інтерес - мета - засоби - результати - наслідки); світосприйняття - на основі цінностей (щастя, любові, істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). У різні історичні епохи формувалися головні структурні системи: космоцентрична, спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови; теоцентрична, в якій панує віра в надприродні сили; антропоцентрична, зв'язана з усвідомленням людини центром Всесвіту, розкриттям можливостей розвитку особистості. Історичні типи С. також вказують на його соціально-історичну структуру. Міфологічний С. ґрунтується на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені з притаманними йому рисами - тотемізму, антропоморфізму, анімізму, символізму, фетишизму. Філософський С. узагальнює досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини; він є раціонально-теоретичною рефлексією підґрунтя всіх видів людської життєдіяльності, постійно поновлюваними відповідями на вічні смисложиттєві запитання: що, як, куди, чому, для чого тощо. Релігійний С. ґрунтується на обожненні надприродних сил, жорсткому поділі на духовний і тілесний, земний і небесний, горішній і долішній, природний і надприродний світи, де долається антропоморфізмом, а час набуває стріловидного вигляду, постулюється ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму. Науковий С. ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються об'єктивністю, істинністю, загальною значущістю, цілеспрямованістю, відтворюваністю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінах природно-історичної дійсності. Мистецький С. ґрунтується на художніх образах та витворах мистецтва, матеріальних та духовних цінностей, задовольняючих естетичні потреби людини і суспільства відповідно до смаків, переконань, ідеалів. Світоглядні переконання, які пройшли крізь серце людини, пережиті й вистраждані нею, опосередковані власним досвідом, тобто такі, що беруть участь у формуванні життєвої позиції. С. націлює на ідеал - ідею, що стала предметом почуття.