дис

дис[ш]кант. Дискантом - дис[ш]канта. [Він співає дисканта].

* * *

Закидальський, Тарас (1941, Львів) - філософ. Від 1949 р. живе і працює в Канаді. Закінчив Торонтський ун-т, бакалавр (1964), магістр (1965), захистив докт. дис. (1976). Викладав філософію в Урсайнус Коледж (1970 - 1978), працював перекладачем, редактором, зав. від. філософії при Encyclopedia of Ukraine (Торонто), редактором щоквартальника Russian Studies in Philosophy (1996), викладачем в НаУКМА(1994, 2000). Коло наукових інтересів - укр. і рос. філософія, аналітична філософія, етика, логіка, епістемологія, філософія науки. Докт. дис. "Вчення про людину у філософії воскресіння Сковороди" (1976).

[br]

Осн. тв.: "Поняття серця в українській філософії" // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 8; "Досліди в діаспорі над історією української філософії" // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 4; "Дм.Чижевський та історія української філософії в діаспорі" // Діалог культур. - К., 1996; "Сковорода як філософ гри" // Journal of Ukrainian Studies. - 1997. - № 1 - 2.

Злотіна, Марія Львівна (1921, Новозибків Брянської обл. - 2000) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т МДУ їм. М. Ломоносова. Од 1947 р. професійна діяльність була пов'язана з КНУ ім. Т. Шевченка. Захистила канд. дис. (1952), докт. дис. (1969). Опублікувала понад 100 наукових праць. їх тематика пов'язана з проблемами діалектики, теорії пізнання, логіки, методикою викладання філософії.

[br]

Осн. тв.: "Про логіку курсу діалектичного матеріалізму" (1978); "Актуальні проблеми діалектики сучасного суспільного розвитку" (1982); серія публікацій з курсу діалектичного матеріалізму: "Закон переходу кількісних змін в якісні" (1957); "Закон заперечення заперечення" (1957); "Чому і як розвиваються яеища дійсності" (1961) та ін.

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

Тарасенко, Микола Федосійович (1939, с. Горностаївка Херсонської обл. - 1995) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Після закінчення аспірантури і захисту канд. дис. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976 - 1986). У 1987 р. захистив докт. дис. У 1987 - 1995 рр. - декан філософського ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка. Чл.-кор. Академії педагогічних наук України. Коло наукових інтересів - філософсько-світоглядні та соціально-культурні регулятиви відношення "людина - природа", проблеми екології,

[br]

Осн. тв.: "Філософські аспекти відношення "людина - природа" (1975); "Природа, культура, технологія: Філософсько-світоглядний аналіз" (1985).

и -товый дис[ш]кантовий.

* * *

Апель, Карл-Отто (1922, Дюссельдорф) - нім. філософ, разом із Габермасом - фундатор комунікативної парадигми в філософії. Захистив докт. дис. з філософії в 1950 р. в Боннському ун-ті; в 1961 р. - габілітаційну працю в ун-ті Майнцу. У 1962 - 1969 рр. - проф. філософії Кільського, в 1969 - 1972 - Саарбрюкенського, 1972 - 1990 рр. - Франкфурстського ун-тів. Од 1990 р. - проф. у відставці. Трансформуючи класичний трансценденталізм на основі філософії мовлення, А. переводить розв'язання гносеологічних та етичних проблем із монологічної в комунікативну площину; відповідно, критерієм аподиктичної достеменності знання, а також правильності і універсальності моральних норм є досягнення консенсусу в практичному дискурсі, умовою істинності якого є регулятивний принцип трансцендентальної комунікації. На противагу сучасним течіям у філософії - постмодернізму, комунітаризму, системної теорії тощо, А. обстоює позицію про можливість та необхідність рефлексивного трансцендентально-прагматичного граничного обґрунтування (Letztbegriindung) істинності знання та значущості моральних належностей, що пов'язується з процедурою рефлексії щодо умов аргументації через виявлення перформативної суперечності твердження самому собі. Практичний дискурс розглядається А. як чинник переходу від конвенційної (традиційної) до постконвенційної моралі, згідно з яким теоретично-технічна раціональність Ното Faber має підпорядкуватися практично-комунікативному розумові Homo Sapiens. Дискурс має бути процедурою критичної перевірки ціннісних орієнтацій та інституціональних форм, за допомогою якої спростовуються догматичні та ідеологічні ціннісно-нормативні системи і стверджуються універсально значущі етичні норми. Концепт універсального громадського дискурсу, що є подальшим розвитком кантівської ідеї про всесвітнє громадянське суспільство, постає в філософії А. як політично-етична метаінституція легітимації політичної системи, норм права, науково-технічних та господарчих проектів, що утворює демократичний горизонт колективної відповідальності.

[br]

Осн. тв.: "Ідея мови в традиції гуманізму від Дайте до Віко" (1963); "Трансформація філософії". У 2т. (1973); "Дискурс і відповідальність: Проблема переходу до постконвенційної моралі" (1988); "Суперечності щодо застосування трансцендентально-прагматичного підходу" (1998).

Арендт, Ганна (1906, Лінден - 1975) - нім. філософ. Здобула грунтовну освіту у Берліні, Марбурзі, Фрайбурзі, Гайдельбергу. Ясперс був керівником захищеної нею у 1928 р. докт. дис. з філософії "Поняття любові у Августина", написаної під впливом її головного вчителя і друга - Гайдеггера. Працювала у Берліні, Парижі, а з 1941 р. - в США, де вона, отримавши громадянство, викладала в ун-тах Принстона, Нью-Йорка, Чикаго. У своїх працях А. всебічно досліджує головні для її політичної філософії та антропології проблеми - передумови та способи функціювання політичної дії та досвід її руйнування тоталітарними режимами, які є кризовими феноменами модерного суспільства, втіленням абсолютного зла, знищенням людини як політичного суб'єкта. З цієї точки зору А. вважає фашизм та сталінізм словами-синонімами для означення структурно-ідентичних суспільств, в яких суб'єкти не просто перестають бути політичними суб'єктами, а втрачають навіть саму здатність усвідомлювати свою провину. Аналізуючи вічну для політичної філософії проблему взаємовідношення влади та насильства, А. підкреслює тернистий шлях утворення політичної влади, адже тиранія - це "комбінація насильства та відсутності влади". В кн. "Становище людини", написаній під переважним впливом Гайдеггера, А. прагне систематично обґрунтувати феноменологію людської діяльності, а також наповнює новим змістом такі традиційні поняття політичної філософії, як "влада", "насильство", "справедливість". Вона філософськи обґрунтовує тезу про те, що дію та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї О. собливістю становища сучасної людини, за А., є взаємозв'язок її публічного та приватного життя. Руйнування останнього через відсторонення від ідеологічних цінностей призводить, зрештою, до їх всеохопного панування у вигляді тоталітарних режимів. Творчість самої А. вирізняє тісний взаємозв'язок особистісного досвіду та мислення. На думку Йонаса, мислення було її пристрастю.

[br]

Осн. тв.: "Походження тоталітаризму" (1951); "Про насильство" (1970); "Людська ситуація" (1971); "Життя розуму" (1971).

Арон, Раймон (1905, Рамбервіллер - 1983) - франц. соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 - 1928). Од 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає кн. "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дис. "Критична філософія історії". У1955 - 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. - кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. А. був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам А. притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. А. - член Франц. академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

[br]

Осн. тв.: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

Безпальчий, Володимир Федорович (1925, Золотоноша - 1981) - укр. історик, філософ. Закінчив історичний ф-т НПУ їм. М. Драгоманова(1948), аспірантуру при Ін-ті філософії НАНУ (1951) З. ахистив докт. дис. (1972), проф. (1973). Від 1951 р. - наук., а з 1953 р. ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1953 - 1968 рр. - доц. кафедри філософії НАНУ і доц. ВІІІН при ЦК КПУ. У 1968 - 1976 рр. - зав. кафедрою марксизму-ленінізму Київського держ. ін-ту театрального мистецтва. У 1976 - 1981 рр. - ректор цього ip-ту. Автор понад 40 статей із філософії, історії філософії та соціології, а також монографій Н. а власноруч зробленому катамарані здійснив численні мандрівки по Байкалу та ріках Сибіру, враження від яких описав у кн. "Наодинці з природою" (1983). Трагічно загинув у черговому плаванні (р. Вітім поблизу м. Бодайбо). Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

[br]

Осн. тв.: "Праця і світогляд" (1972); "Людина і праця" (1976); "Праця і релігія" (1981).

Бичко, Ада Корніївна (1929, Городище) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Захистила докт. дис. (1987), проф. (1989). Зав. кафедрою Київського ін-ту театрального мистецтва (1999). Коло філософських інтересів охоплює історію укр. та світової філософії, дослідження пам'яток усної народної творчості, аналіз актуальної громадсько-політичної проблематики. Автор монографій, підручників, численних статей.

[br]

Осн. тв.: "Біля джерел християнського ірраціоналізму (1984); "Критичний аналіз філософських концепцій молодіжного бунтарства" (1985); "Народна мудрість Русі: Аналіз філософа" (1988), "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавт. (1992); "Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенційного дослідження", у співавт. (1995); "Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд" (2000).

Бичко, Ігор Валентинович (1931, Харків) - укр. філософ-"шістдесятник". Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1954). Захистив докт. дис. (1973), проф. (1976), засл. проф. КНУ ім. Т. Шевченка. Працює (від 1961 р.) на філософському ф-ті КНУ ім. Т. Шевченка. Спеціалізується в галузі світової та укр. філософії, сфера дослідницьких інтересів - проблематика людини, свободи, духовності.

[br]

Осн. тв.: "На філософському роздоріжжі" (1962); "Пізнання і свобода" (1969); "У лабіринтах свободи" (1976); "Філософія: Курс лекцій" (1991); "Курс історії філософії", у співавт. (2001); "Філософія", у співавт. (2001) та ін.

Братко-кутинський, Олексій Андрійович (1926 - 1993) - укр. філософ, психолог. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1955), захистив канд. дис. (1967). Працював науковцем в Ін-ті психології НАНУ. Фахівець у галузі проблем інтелекту, психіки, історії укр. державної та національної символіки. Автор багатьох статей та кількох монографій.

[br]

Осн. тв.: "Психологія і кібернетика" (1968); "Моделювання психіки" (1969); "Інформація і психіка" (1977); "Що керує зорями?" (1970); "Нащадки святої Трійці" (1992); "Феномен України" (1996).

Буслинський, Володимир Андрійович (1930, с. Цапіївка Київської обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Захистив докт. дис. (1974). Від 1981р. - проф. У 1973 - 1986 рр. - зав. від. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди ПАНУ, від 1986 р. - проф. кафедри філософії КНУ ім. Т. Шевченка. Займається питаннями діалектики розвитку суспільства, соціального пізнання, соціально-філософських проблем праці. Автор і співавтор багатьох статей, монографій, словників, посібників із філософії.

[br]

Осн. тв.: "Діалектика розвитку соціалістичного суспільства" (1980); "Соціальне управління", у співавт. (1986); "Діалектика та її альтернативи. Філософія. Навчальний посібник" (1997).

Вільчинський, Юрій Михайлович (1958, смт. Літин Вінницької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка. Докт. дис. "Етнокультурні проблеми філософії мови Олександра Потебні" (1997). Дод. кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка. Автор понад 70 наукових праць з укр. філософської думки, філософії мови, філософії історії.

[br]

Осн. тв.: "Олександр Потебня як філософ" (1995); "Розвиток філософської думки в Україні. Курс лекцій", у співавт. (1994).

Габермас, Юрген (1929, Дюсельдорф) - нім. філософ. Разом з Апелем - представник комунікативного напряму в філософії. Навчався в ун-тах Геттингена, Цюриха, Бонна. Докт. дис. "Абсолют і історія. Суперечливість філософи Шеллінга" (1954). У 1962 - 1964 рр. - проф. філософії Гайдельберзького ун-ту. Од 1982 р. - проф· соціології та філософії Франкфуртського ун-ту. В річищі герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту Г. реконструює неомарксистську критичну теорію суспільства на основі теорії комунікативної дії. Формування громадського контролю за владою розглядає як суттєвий чинник становлення модерного суспільства та легітимації його інституцій. Критично трансформуючи системно-функціональний аналіз, з одного боку, та феноменологічно-герменевтичну соціологію, з другого, досліджує суспільство за допомогою концептів системи та життєвого світу. Г. пов'язує кризу сучасної доби із редукцією комунікативної раціональності до цілераціональності, життєвого світу - до системи, що призводить до "ідеологізації" науки й техніки, технізації культури, деполітизації "громадськості", а відтак - до проблем легітимації соціальних інституцій. Г. розбудовує постконвенційну етику, яка ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації моральних і правових норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти, умовами якої є права людини і симетричні стосунки в комунікації. На відміну від Апеля, Г. заперечує трансцендентальнопрагматичне граничне обґрунтування норм, зводячи його до процедурного досягнення консенсусу в реальній комунікації.

[br]

Осн. тв.: "Теорія та практика: Соціально-філософські студії" (1963); "Пізнання та інтерес" (1968); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Теорія комунікативної дії". В 2 т. (1981); "Моральна свідомість та комунікативна дія" (1983); "Фактичність та значущість" (1992); "Постнаціональні констеляції" (1998).