верс

сущ.; спец.

1) видання

2) випуск

3) друк. відбиток

4) тираж

5) копія, нове видання; версія, варіант

* * *

1) видання

2) версія, варіант

3) випуск (газети, новин)

4) пoлiгp. відбиток; тираж

1) модернізація; доведення до рівня сцчасності

2) коректування, оновлення ( даних)

3) останній, уточнений варіант ( доповіді)

4) найновітніша інформація; останні, свіжі новини

5) кoмп. виправлення, нова версія

1) модернізація; доведення до рівня сцчасності

2) коректування, оновлення ( даних)

3) останній, уточнений варіант ( доповіді)

4) найновітніша інформація; останні, свіжі новини

5) кoмп. виправлення, нова версія

1) варіант тексту ( переклад або оригінал); the French version of Shakespeare Шекспір у французькому перекладі; the orіgіnal version оригінал, оригінальний текст; revіsed version нова редакція, перероблений варіант ( тексту)

2) варіант; перекладання, переробка; sіlent version німий варіант ( фільму); screen version екранізація

3) версія; інтерпретація; розповідь (про що-н.); accordіng to hіs version з його слів; an іdealіzed version of smb.’s lіfe ідеалізована біографія; hіs version agreed wіth ours його версія /його інтерпретація/ збігалася з нашою

4) військ., тех. варіант, модифікація, тип, вид; іmproved version удосконалений варіант; combat /operatіonal/ version бойовий варіант

5) муз. аранжування

6) мед. поворот ( плоду в матці); загин ( органа)

1) техн. ре́верс, -а

2) эк. и пр. ре́верс, -у

1) версіфікатарскі, вершавальніцкі

2) версіфікатарскі, вершаплёцкі

см. версификатор

1) версіфікатарства, -ва ср., вершавальніцтва, -ва ср.

2) ирон. версіфікатарства, -ва ср., вершаплёцтва, -ва ср.

* * *

1. варіант (тексту)

2. версія, інтерпретація

- revised version переглянутий/ виправлений варіант

- Spanish version of a document текст документа іспанською мовою, документ в іспанському перекладі

- both versions are authentic обидва тексти автентичні (про договір тощо)

- his version agreed with ours його версія/ інтерпретація співпадає з нашою

Traverse f =, -n тра́верса; (металли́ческая) подвесна́я ба́лка; перекла́дина, попере́чина

Traverse f =, - n pl палеонт. попере́чные пласти́нки

Traverse f =, -n воен. тра́верс, укры́тие (на́сыпь), гидр. тра́верс, да́мба

1) Aufschlag, Umschlag an Kleidung отворо́т, ла́цкан

2) v. Münze оборо́тная сторона́, ре́верс

3) Erklärung (пи́сьменное) заявле́ние. Verpflichtung пи́сьменное обяза́тельство, ре́верс. einen Revers ausstellen дава́ть дать пи́сьменное заявле́ние [обяза́тельство]. gegen Revers под распи́ску, под подпи́ску

1. устарев. ре́верс, подпи́ска в чём-л.

2. оборо́тная сторона́ ( монеты), ре́верс

 

1. стр. тра́верса, попере́чина

2. воен. тра́верс, укры́тие ( насыпь)

3. гидр. тра́верс, да́мба

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ - загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська укр. еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658 р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польськ. королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. - рос. царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії Ф. ілософія КМА стала підґрунтям доби укр. бароко. Її можна було б визначити як укр. версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для укр. традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософії, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платан, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймунд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Греція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в укр. думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від поч. XVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від XVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний укр. філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 - 1735 та 1744 - 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії - Петро Могила, Сильвестр Косов, Йосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик - зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід рос. політичних традицій. Так, Прокопович створив рос. просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви.

КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ - концепції, що репрезентують феномен науки в культурі тієї чи тієї історичної доби. Історично перша версія К.н. - "наука як математика" - виникла в далекій давнині і була добре відома мислителям не тільки Середньовіччя, а й Античності. Однак вона не домінувала в культурах названих епох. Пояснюється це тим, що історично перша версія К.н. була надто зосереджена на ідеях "корисності" і "тотальної приватизації світу", які не були панівними в культурах Середньовіччя й Античності. Культури цих епох віддавали пріоритет або античній концепції "науки як episteme", або середньовічній концепції "науки як doctrina et sciencia". Творці першої концепції були переконані, що наука - це зразок ідеального життя, безкорисливо відданого служінню Божественній Істині, Знанню, тобто theoria. Прихильники другої концепції, що позначається словом contemplatio, ідентифікували науку з життям, беззастережно присвяченим служінню Богу, Вірі, красі Ісуса Христа, що врятує світ. У культурі Нового часу характерним є тлумачення науки не як наративного дискурсу, не як продукту мовленнєвих практик професійного співтовариства вчених, а як об'єктивного відображення світу у Розумі трансцендентального Суб'єкта. На відміну від емпіричних суб'єктів, трансцендентальний Суб'єкт позбавлений усякого приватного досвіду з його чітко визначеними правилами; він онтологічно передує мові і не залежить від будь-яких мовленнєвих практик. На цій підставі він створює не правдоподібні наративи про світ, а істинні теорії, у кожній з яких образ світу постає як цілковито незалежний від мови. Новочасні К.н. віддають перевагу інструменталістським інтерпретаціям розуму. їхні прихильники прагнуть редукувати нескінченновимірну реальність світу до буття об'єкта утилітарних маніпуляцій, результати яких піддаються точному прогнозуванню. Таке пізнання перетворює пізнаваний фізичний світ в об'єкт надійно контрольованих маніпуляцій, тобто в корисність (придатність, цінність), а суб'єкт пізнання - якщо не в "напівбога", то у власника, хазяїна, володаря всього того, що пізнано. Саме тому математизація не тільки природи, а й практичної, інтелектуальної і навіть духовної людської діяльності поступово перетворилася в одну з домінуючих тенденцій європейської культури. Історична зміна К.н. переконливо свідчить про те, що трансформація К.н. не підвладна метафізиці преформізму. Вона являє собою процес епігенезу: кожна більш пізня К.н. виникає з попередньої К.н. на основі новотвору, тобто спонтанно, під впливом емерджентних процесів.

Мур, Джордж Едвард (1873, Лондон - 1958) - англ. філософ. Засновник течії неореалізму - як продовження шотл. філософії здорового глузду. У 1925 - 1939 рр. - проф. філософії у Тринітському коледжі, у 1921 - 1947 рр. - редактор ж. "Mind". Самобутність його філософського підходу полягає у тому, що він вважав визнання існування зовнішнього світу на рівні повсякденного мислення і мовлення цілком виправданим. Заперечення філософами-ідеалістами цього загальноприйнятого погляду ґрунтується на ототожненні сприймання об'єкта з самим об'єктом (мислення про буття - з самим буттям). Але в даному разі - це не повернення до наївного реалізму, яке б нехтувало критикою такого реалізму з боку суб'єктивних ідеалістів чи Канта, а його оновлена версія. М. вважав, що причиною заперечення існування зовнішнього світу є хибний аналіз значень висловів, тобто плутанина в аналізі значень. На рівні повсякденного мислення і мовлення визнання існування зовнішнього світу не веде до непорозумінь і цілком задовольняє практичні потреби. Фактично такий підхід вів до заперечення тези про недосконалість повсякденної мови і, зрештою, до пізнішого виправдання повсякденної мови Вітгенштайном та до його ідеї про різні "мовні ігри" з властивими їм критеріями смислу. Але сам М. не вважав свою версію неореалізму достатньо обґрунтованою. Він запропонував об'єктивне розуміння етики на противагу суб'єктивістським концепціям В. важав, що популярні визначення добра в психологічних, соціологічних, економічних термінах тощо є наслідком плутанини у процедурі визначення.М. тримався думки, що поняття добра є простою сутністю, яку не можна розкласти чи звести до якоїсь іншої сутності, тобто визначити добро через щось інше.

[br]

Осн. тв.: "Основи етики" (1903); "Етика" (1912); "Деякі основні проблеми філософії" (1953); "Філософські статті" (1959).

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.