будь-яка

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

ДАЛЕКОДІЇ та БЛИЗЬКОДІЇ (короткодії) КОНЦЕПЦІЇ - протилежні уявлення про характер взаємодії (взаємного впливу) тіл або часток, що веде до зміни стану їх руху. В науці історично першою усталилася концепція далекодії або уявлення про те, що взаємодія між тілами може здійснюватися безпосередньо, а сама передача відбувається миттєво. Наприклад, переміщення Землі повинно миттєво спричиняти зміну сили тяжіння, яка діє на Місяць. Після відкриття електромагнітного поля концепція далекодії втратила ґрунт. Теоретично і експериментально було доведено, що взаємодія передається через поле зі скінченною швидкістю, яка дорівнює швидкості поширення світла (електромагнітного поля) у вакуумі. Так виникла перша концепція близькодії (або короткодії), згідно з якою, будь-яка взаємодія передається за допомогою певного поля, неперервно розподіленого у просторі. Пізніше квантова теорія поля докорінно змінила цю концепцію, уточнивши, що будь-яке поле не є неперервним, а має дискретну (квантову) структуру. Взаємодію часток ця теорія пояснює як обмін між ними квантами відповідних полів. Так, електромагнітна взаємодія є обміном електрично заряджених часток фотонами, які є квантами електромагнітного поля. За сучасними уявленнями, всі взаємодії в природі передаються квантами гравітаційного, слабкого, електромагнітного та сильного полів. У теоріях Великого об'єднання, суперсиметрії та супергравітації робляться спроби об'єднати опис усіх типів взаємодій. Розвиток концепцій Д. та Б. принципово змінив картину світу, суттєво вплинув на розвиток теоретичного мислення та практику.

1) (нравящийся) котрий до вподоби, уподі[о]бніший, мил(ьн)іший. [Кавунів багато, вибирайте котрий до вподоби (Полт.)]. Берите -бой - беріть уподобніший, (перен.) що на вас дивиться. Из двух дорог, выбирайте -бую - з двох шляхів вибирайте, котрий до вподоби. Надо платить долг или идти в тюрьму: выбирайте -бое - сплачуйте борг чи йдіть до в'язниці: вибирайте що миліше;

2) (первый попавшийся) перший-ліпший, котрий- будь, будь-який, усякий, кожний, кожнісінький. [Жити не сила, ладен повіситися на першій- ліпшій осиці! (Крим.). Перший-ліпший школяр дасть на це відповідь (Крим.)]. -бой ребёнок вам укажет - будь-яка дитина вам покаже. Мне и -бой нелюб - мені всі не до вподоби. -бая вещь 15 коп. - геть усяка (кожна) річ по злоту;

3) см. Любимый 2.

* * *

1) прил. будь-яки́й, будь-котри́й, пе́рший-лі́пший, род. п. пе́ршого-ліпшого; ( всякий) уся́кий, уся́к; ( каждый) ко́жний, ко́жен

2) в знач. сущ. кожний, -ого, ко́жен, -жного, будь-хто́, род. п. будь-кого́, пе́рший-лі́пший

Бейль, П'єр (1647, Карлат - 1706) - франц. філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському колежі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше - у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Б. визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Б. вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Б. був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Б. віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Б., до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 - 1697) К. онцептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Б. у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Б. справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів амер. нації Джефферсон рекомендував "Словник" Б. до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

АГРЕСИВНІСТЬ - будь-яка індивідуальна чи колективна дія, яка полягає в спричиненні шкоди фізичному, психічному чи моральному буттю окремих осіб або людських груп та спільнот. Об'єктом А. може бути життя, здоров'я, психічний стан, матеріальний добробут, релігійні та моральні переконання, досягнення культури та цивілізації, а також політичні установи. Чинники, що спричиняють А., можуть мати різну природу і часто діють у поєднанні - найважливіші серед них біологічні, психічні, суспільні (культурні, моральні, релігійні та ін.). У соціальних стосунках поширеними формами А. є кримінальна злочинність, політичний тероризм, геноцид та етноцид. Знищення або репресії проти людей, що відрізняються своїми фізичними ознаками (расизм), соціальними (класова боротьба), релігійними (релігійна нетерпимість) та культурними (культурна асиміляція, етноцид) особливостями - типові приклади А. Політична А. може мати внутрішню або зовнішню спрямованість: репресії з політичних мотивів в середині держави, з одного боку, і різні види агресивних дій, спрямованих проти сусідніх держав та народів. В останньому випадку маємо низку різновидів А. - економічної, дипломатичної, культурно-інформаційної та військової. Необхідно відрізняти не тільки усвідомлену та неусвідомлену А., а й спровоковану (свідомо чи несвідомо) та неспровоковану. Існують прості, часто цілком очевидні способи спровокованої А. і дуже складні та приховані - аж до тих, коли ті, хто провокує А., не усвідомлюють, яким чином їхні дії здатні спонукати до А.

Дидро, Дені (1713, Лангре - 1784) - франц. філософ-матеріаліст. Освіту отримав в єзуїтському колежі в Парижі. Був чільним автором та редактором (до 1757 р. разом з Д'Аламбером) славетної франц. "Енциклопедії" (1750 - 1765). У своїх творах Д. проводить думку, що в історії людства має місце певний прогрес в пізнанні природи. Вважав, що природа як об'єкт пізнання невичерпна. Раціональність повинна функціювати в органічній єдності з об'єктом пізнання, визначаючи суть філософської методології. На думку Д., по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише той мислитель, який вміло поєднує "раціональну філософію" з "експериментальною". У системі його філософських поглядів важливе місце посідає вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться до механічного переміщення тіл у просторі, а тлумачиться як будь-яка зміна, активність взагалі. Матерії властива чуттєвість. Поняття "душа" ототожнюється, відповідно, із здатністю до відчуття. Д. значну увагу приділяв критиці релігії. На основі аналізу особливостей релігійної віри він робить висновок, що вона підкоряє свідомість людини забобонам і не веде до справжніх істин. Лише розум є єдиним дороговказом людині у пошуках істини, що знаходить своє найвище втілення у філософському знанні. Атеїзм не повинен виключати високих духовних цінностей, філософської арґументованості та моральної відповідальності. Найважливішою об'єктивною передумовою втілення моральних принципів в житті народів є соціальна справедливість, яка повинна забезпечуватись законами, опертими на освіту. Усізаконодавчо-юридичнізаходи слід органічно поєднувати з системою морального виховання, просвіти, інтелектуального розвитку особистості.

[br]

Осн. тв.: "Філософські роздуми" (1746); "Листи про сліпих задля повчання зрячих" (1749); "Думки стосовно пояснення природи" (1754); "Племінник Рамо" (1761); "Енциклопедія" (1751 - 1780); трилогія "Розмова Д'Аламбера з Дидро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769); "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770).

МОВА - суспільний продукт, що виробляється колективом для забезпечення потреб у комунікації і зберігається в пам'яті членів колективу, а також у текстах, побудованих засобами даної М. У великій різноманітності знакових систем, що називаються М., можна умовно виділити кілька груп, які значною мірою вирізняються поміж собою за багатством знакових одиниць, за способом і складністю структурної організації, за субстанціальним матеріалом, на використання якого для побудови текстів орієнтована дана М. 1) Природні (етнічні) М., найбагатші і найскладніші вербальні знакові системи, що історично склалися і пристосувались для утворення усних звукових текстів - мовлення. Графічна фіксація мовлення у вигляді письмових текстів має передумовою застосування другої знакової системи - тієї чи іншої системи писемності. 2) М., які є невербальними знаковими системами, що лежать в основі текстів різних видів мистецтва - музичних творів, танцю, творів живопису, фотографії, кіно, архітектури тощо. 3) Штучні М. науки і техніки. Знаки цих М., які часто називають символами, так само умовні, як і всі інші знаки, але вони умовні не "за традицією" (як у природних М. і М. мистецтва), а "за домовленістю". 4) Знакові системи, які застосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову поведінку і трудову діяльність людей (різні системи жестів, сигналів, кольорів, спорадичне використання окремих предметів як текстових знаків для передачі інформації). У граничному випадку знакова система, а отже, і створюваний за її допомогою текст, може складатися лише з одного знаку. 5) М. тварин, яка поки що мало вивчена. Дуже часто М. неправомірно плутають або навіть ототожнюють з текстом, приписуючи їй властивості і функції, які насправді належать тексту А. ле на відміну від мовлення і тексту, М. не дається нам у безпосередньому спостереженні. З цього випливає, що М. не може бути формою вираження думок і почуттів і формою зберігання знань про дійсність. Ці функції належать тексту, який виражає не тільки думки, а й саму М. Щоб стати членом певного колективу, індивід мусить реконструювати М., спираючись на почуті або побачені тексти, запам'ятати її елементарні знакові одиниці і способи утворення складних знакових комплексів (тобто граматичну систему), а потім навчитися використовувати її для досягнення своїх комунікативних цілей. М. є найважливішою складовою частиною комунікативної діяльності, знаряддям впорядкування і організації тієї чи іншої матеріальної субстанції (звук, колір, предметне середовище і т.п.), перетворення її в осмислений текст. Зокрема, природна М. використовує звуки для побудови текстів, але самій М. належать не звуки, а фонеми - абстрактні сутності, які не сприймаються органами чуття і в яких фіксуються лише деякі властивості звуків, суттєві для даної М. Функція знаків природної М. (морфем та слів) полягає в тому, що вони стають еталонами, зразками для утворення матеріальних знаків тексту (озвучених морфем і слів) в процесі його побудови і для їх розпізнавання в процесі сприймання і розуміння. Будь-яка М. є скінченною знаковою системою, але вона може породжувати необмежену кількість текстів необмеженого обсягу, оскільки кожний мовний знак, втілюючись у матеріальну субстанцію, здатний до безмежного тиражування, утворюючи безліч своїх текстових варіантів.

Протагор (бл. 480 - 410 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник античної софістики. Родом з Абдер, навернений до занять філософією Демокритом., П. зажив слави як вчитель красномовства (за своє навчання першим серед філософів почав брати платню). Тривалий час жив в Афінах, де зазнав звинувачень у "несвятотливості" (нечесті) через сумнів у існуванні богів, висловлений в одному з його творів. Потому змушений був залишити Афіни і, подорожуючи до Сицилії, потонув. П. належить засаднича для софістики теза: "людина є мірою всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих - у тому, що вони не існують". Цей онтологічний принцип став основою софістичного твердження про опінію як єдино можливу і універсальну форму існування знання. З цього онтологічного принципу постають дві важливі тези: по-перше, відкидається прихована "сутність речей" як їх "справжня дійсність": існує лише те і таке, що і як нам дано, явилося. Явлення тотожне буттю, ніякого іншого світу поза явленим немає. По-друге, єдино можливою та універсальною формою існування знання може бути лише опінія, яка відбиває якраз досвід сприйняття даного. Відтак критерій істини стає відносним, релятивізується: "якою мені здається кожна річ, така вона і є для мене, а якою тобі, така ж вона, в свою чергу, для тебе". Завдяки цьому будь-яка істина позбавляється безумовності і стає відкритою для обговорення, випробування та перегляду. Принцип існування знання у формі опінії доповнюється принципом софістичного дискурсу (спілкування, обговорення, інтелектуального змагання) як засобу пошуку і надбання істини. Звідси - виняткове значення риторики для мислення, оскільки вона є мистецтвом викладу та обстоювання власної думки, полемічної вправності тощо. Риторика відіграє засадничу роль у житті суспільства, оскільки забезпечує можливість спільного існування людей з різноманітними, часто конфліктними інтересами та прагненнями. Завдяки риториці досягається узгодження різноманітних людських інтересів та суспільна злагода; вона є формою підпорядкування людського буття таким чинникам, як сором і справедливість, без яких не може існувати спільність людей. На відміну від поширеного стереотипу, котрий виставляє софістику як синонім свавільного і штучного оперування змістом понять, відірваного від значень дійсності, давньогрецьк. софісти, і П. зокрема, вбачають головне завдання своєї діяльності у навчанні людей доброчесності. У цьому їхня думка збігається з етичною настановою Сократа. Заслугою П. та загалом античної софістики став перегляд з точки зору неупередженого і вільного у своїх судженнях розуму всіх узвичаєних поглядів, авторитетів, звичаїв. Софісти в умовах Давньої Греції здійснили культурну справу Просвітництва.

[br]

Осн. тв.: "Про істину"; "Про Богів"; "Антилогіка".

Шпенглер, Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц - 1936) - нім. філософ, історик, один із основоположників сучасної філософи культури, представник філософії життя. В 1908 - 1911 рр. - викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 р. - вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Ш. був близький до фашистських кіл, але в 1933 р. відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 р., протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Ш. - поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Ш. визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Ш. піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Ш., певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Ш. виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Ш. до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук - математики, фізики. Сучасну епоху Ш. витлумачуєяк трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Ш. знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від пшенглеровської, концепцій культури.

[br]

Осн. тв.: "Метафізична засаднича ідея філософії Геракліта" (1904); "Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії". У 2 т. (1920 - 1922); "Людина і техніка: До філософії життя" (1931); "Час рішень" (1933).

АКСІОМА (грецьк. άξιωμα - положення, що вважається справедливим) - вихідне твердження наукової теорії, котре приймається за істинне без його доведення. Аксіоматичний статус висловлювань теорії може обумовлюватись або їх самоочевидністю (а, отже, відсутністю потреби в їхньому обґрунтуванні), або їх граничним характером, тобто відсутністю в даній теорії більш фундаментальних положень, на підставі яких можна було б одержати зазначені висловлювання за правилами виводу цієї теорії. Логіко-методологічні функції А. полягають насамперед в окресленні через задану систему А. предметних меж теорії. Дотримання цих меж у процесі міркувань дозволяє уникнути позапредметного застосування тієї чи тієї теорії, котре призводило б до парадоксів. З іншого боку, будучи граничними положеннями теорії, А. є базовими підставами для розгортання теоретичної системи та доведення всіх її похідних істин (теорем). Завдяки наявності А. стає можливим доведення як логічна операція, бо коли б у теорії не існувало граничних підстав, то процедура обґрунтування будь-якої теореми перетворилася б на нескінченну. Звичайно за А. вибирають такі твердження теорії, про які наперед відомо, внаслідок їхньої простоти і очевидності, що вони істинні. Але це не обов'язково. А. може бути будь-яка теорема, якщо в сукупності з іншими А. вона відповідає таким вимогам: 1) вибрані як А. твердження теорії мають бути достатніми для виведення всіх інших тверджень теорії; 2) вони не повинні виводитись одне з одного; 3) це мають бути такі твердження, які б широко використовувалися для виведення (або доведення) теорем. Стимули вибору та оцінки А. визначаються за межами даної теорії й базуються на "внутрішньому" та "зовнішньому" досвіді. У формалізованих численнях математичної логіки А. є не змістові твердження, а формули, з яких за правилами виведення цього числення одержують інші формули (теореми), що їх доводять у цьому численні (див. аксіоматичний метод).

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.

Куайн, Віллард ван Орман (1908, Акрон, шт. Огайо - 1997) - амер. філософ Н. авчався в Оксфордському й Гарвардському ун-тах. Од 1946 р. - проф. Гарвардського ун-ту. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки К. відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. К. широко використовував дані лінгвістики, антропології, бихевіористської психології. За К., мова - найважливіша форма людської поведінки, а наука - один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, К. зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широковідома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, К. стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), К. не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності З. гідно з К., будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у К. з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій - завжди "непрозорі" та неоднозначні.

[br]

Осн. тв.: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "3 логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); Філософія логіки" (1970).

ПАРАДОКС ( від грецьк. παραδοξοζ - несподіваний) - суперечне міркування, що зумовлене не порушенням внутрішньотеоретичних правил, а позапредметним застосуванням їх (на відміну від паралогізмів та софізмів, котрі зумовлюються, відповідно, випадковим чи усвідомленим ігноруванням цих правил). Оскільки будь-яка теоретична система має обмежену сферу дієвості своїх базових принципів, застосування останніх не може бути абсолютно універсальним. Отже, для будь-якої системи знання є предметні межі, поза якими її вихідні положення перестають бути мірилом розрізнення істини та хибності. Тому зазначене "функціональне винесення" вивідних засобів теорії у позапредметну область дозволяє вивести як стверджувальні, так і заперечні висновки відносно однієї й тієї самої думки. П. звичайно поділяють на семантичні та логічні, в залежності від того, чи пов'язані вони з відносністю інтерпретації основних понять теорії, чи вони є наслідком невідповідного застосування її вивідних засобів. П. у логіці - міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант П., коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

СЦІЄНТИЗМ і АНТИСЦІЄНТИЗМ - дві протилежні світоглядні позиції, які утвердились одночасно в філософії науки в кін. XIX ст. Сцієнтизм ґрунтується на тезі про наукове знання й наукову істину як найвищу культурну цінність. Наука оголошується представниками сцієнтизму найважливішим засобом адекватної орієнтації людини у світі, чинником безмежного економічного зростання і соціокультурного прогресу. Ідеалом для сцієнтизму є не будь-яке наукове знання, а перш за все те, що здобувається за допомогою конкретно-наукових методів Ф. орми соціального і гуманітарного знання опиняються поза орієнтацією людини. Антисцієнтизм виник як реакція на перебільшення ролі науки у житті суспільства. Наголошуючи обмеженість можливостей науки, він у своїх крайніх проявах розглядає науку як ворожу дійсній сутності людини силу. Така позиція обумовлена глобальними екологічними катастрофами, породженими сучасним науково-технічним прогресом. Постчорнобильська екзистенційна ситуація зумовила розчарування людства у позитивних наслідках наукових досягнень, страх щодо існування сучасної цивілізації. Позицію антисцієнтистів захищають і поділяють філософія життя, екзистенціалізм, герменевтика та ін. С. і А. абсолютизують різні сторони соціальної ролі науки: сцієнтизм - значення науки як еталона і взірця для культури і суспільства; антисцієнтизм - відповідальність науки за різні соціальні антагонізми і катаклізми. Наука, як і будь-яка інша форма людської діяльності, несе в собі і позитивний, і негативний потенціали, використання яких чи, навпаки, усунення залежить від цілісної, гармонійної діяльності суспільства.

1) ( мати батька або матері) grandmother

2) ( стара жінка) old woman

3) ( будь-яка жінка) woman

4) ( дружина) wife

5) ( про чоловіка) "old woman", wimp, milksop; амер. sissy; кам'яна

1) ( мати батька або матері) grandmother

2) ( стара жінка) old woman

3) ( будь-яка жінка) woman

4) ( дружина) wife

5) ( про чоловіка) "old woman", wimp, milksop; амер. sissy; кам'яна