апологет

апологет, захисник

* * *

часто несхв. апологет, захисник

ПАТРИСТИКА ( від лат. pater - батько, отець) - теологічний та історико-філософський термін, що позначає континуум вчень "отців церкви" - теологів, філософів, письменників-полемістів у добу від І ст. (започаткування Апостольської церкви) по VIII ст. (виникнення схоластики). П. складається в умовах кризи античної цивілізації. Як теологічна і філософська течія, вона була спрямована на обстоювання ідентичності християнства; філософія Платона й Аристотеля (меншою мірою), стоїцизму та неоплатонізму (головним чином) утворили філософське підґрунтя П. Переважна більшість теологічних проблем розглядається в П. крізь призму філософських понять; крім ідеї одкровення, що становить той фактор, який виразно відмежовує П. від вільного філософування Античності. Назагал різке протиставлення віри й розуму не характерне для П. (за винятком Тертулліана), яка, з одного боку, використовує філософське умоспоглядання для тлумачення біблійних текстів, а з другого - авторитетом останніх підкріплює логічно-дискурсивну форму розмислів над теологічними проблемами. Найважливішими серед них були: 1) тринітарна проблема - про співвідношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого; 2) проблема боговтілення, або христологічна (про співвідношення божественного і людського в Синові Божому), і пов'язана з нею низка питань патристичної антропології (напр., гріховності плоті, безсмертя душі та ін.); 3) співвідношення свободи і Божої благодаті; віри і розуму, або "істин одкровення" й "істин знання"; 4) космологічна, котра, з одного боку, впліталась у християнську теоонтологію (ідея творіння), а з другого - легітимувалася християнською антропологією або аксіологією (ідеєю спасіння), що органічно пов'язані з христологією. Ці проблеми надалі успадковуються католицькою і візантійською схоластикою, напр., на сході христологічна полеміка продовжується в іконоборчих (VI - IX ст.) і паламістських (XIV ст.) суперечках, а на заході августино-пелагіанська полеміка щодо співвідношення свободи волі і благодаті суттєво позначилася на суперечці Лютера й Еразма Роттердамського, по тому продовжилася в антилютеранстві, янсенізмі, пильнуваннях єзуїтів. Початковий період Π. (І - III ст.) пов'язаний із діяльністю "апостольських отців" (Климента Римського, Ігнація з Антіохії, Полікарпа зі Смирни) та "отців-апологетів" (Аристид, Юстин, Таціан - в ареалі грецьк. мови, Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Арнобій, Лактанцій - в ареалі поширення латини). Апологетична література вирізняється суперечливим ставленням до античної культури: з одного боку - неприйняття та різке відмежування на підставі визнання найвищого авторитету Одкровення, з іншого - шанобливість до грецьк. освіченості, філософії й риторики. Йерші спроби систематизації християнства в П. відбуваються у філософів Александрійської школи. Климент Александрійський (150 - 215) не лише прагнув до синтезу еллінської культури і християнської віри, а й інтерпретував християнство як просвітницьке вчення, що долає язичництво, звільняє від страху й дарує внутрішню незалежність. Твір Оригена "Про начала" є першим досвідом систематизації християнської догматики. Розвиваючи алегоричний метод Філона, він закладає основи християнської екзегетики. В IV - V ст. побудоване на полеміці фрагментарне філософування апологетів і перші спроби систематизації християнства александрійців змінюються на послідовне обґрунтування церковної доктрини. До чільних постатей у реалізації цієї справи належали представники Каппадокійської школи - Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, а також Псевдо-Діонісій Ареопагіт та Августин Блаженний. Каппадакійці боролися з аріанством і виступали за об'єднання церкви, а в обґрунтуванні теологічних положень використовували методи платонівської діалектики. Зокрема, саме у такий спосіб Василій Великий доводив перевагу християнської віри над античною філософією, пропонуючи шлях узгодження "натуральної правди" зі Св. Письмом, а у своєму "Шестидневі" розробив засади християнської космології. Найбільш послідовну й обґрунтовану систематизацію християнського віровчення у боротьбі з аріанством, маніхейством і пелагіанством здійснив Августин. Заключна стадія П. характеризується стабілізацією догми і теологічною кодифікацією "наук", передусім на лат. заході - це Боецій (на сході - Леонтій), і появою праць Дамаскіна, котрі разом із працями Боеція віщували зорю схоластики.

часто несхв. апологет, захисник

 ч апологет

"ФІЗІОЛОГ" - назва збірника статей, де вміщено відомості про тварин і камені, пам'ятка культури. Створений у II або III ст., можливо, в Александрії. Відомості, що у ньому подано, взято із творів і спостережень античних авторів; помітний вплив східних вірувань, а також зусиль християнських апологетів, які у доборі даних керувалися метою наблизити їх до Святого Письма і християнської традиції. Складається із невеликих розділів (близько 50), в яких описано різноманітні тварини, птахи, комахи й мінерали, перелічені їхні особливості й властивості з відповідним символічним тлумаченням. Властивості тварин часто-густо порівнюються із християнськими чеснотами. Зміст "Ф." переносить читача у казковий світ, населений феніксами, сиренами, кентаврами, горгонами, єдинорогами тощо. В Україну прийшов із Болгарії, збереглися в списках слов'янські переклади. Був популярним ще у XVII ст.; подані у ньому легенди поширювались у різних збірниках, народно-поетичній творчості, іконографії. Згодом символічна сторона "Ф." послаблюється, і він набуває форми природничонаукової праці ("Бестіарій").

Григорій Богослов (Назіанзин) (329, Каппадокія, Мала Азія - 389) - християнський теолог, видатний представник патристики. У полеміці з крайнім аріанством Г. Б. збагатив вчення Східної церкви про єдиносутність Бога, за яким Бог-Отець, Син Божий і Святий Дух є цілковитою тотожністю сутності трьох іпостасей Бога. У царині христологічної проблематики доводив, що природа Христа не зводиться лише до тіла і божественного Логоса і що Христос є як людиною, так і Богом одночасно О. працьовуючи ідеї християнської космології й переосмислюючи вчення ранньохристиянських апологетів, Г. Б. у дусі неоплатонівської традиції розглядав Всесвіт як розумне й досконале творіння Бога. Він категорично заперечував уявлення аріан про можливість осягнення Бога (що зводило його до земного феномена), розвивав ідею всемогутності Бога та обмеженості людського розуму в розкритті його сутності. Розум тлумачив як з'єднувальну ланку між Логосом та душею й тілом людини. Доводив вищість релігійної віри над філософією.

[br]

Осн. тв.: 45 проповідей (п'ять найвідоміших із них мають назву "Слова про богослов'я"); 245 листів; поетичні твори (зокрема автобіогріфічні поеми "Про мою долю", "Про моє життя", "Про страждання моєї душі").

Тертулліан, Квінт Септимій Флоренс (бл. 160, Карфаген - 222) - християнський теолог, філософ. Певний час проживав у Римі, вивчав право, виступав як оратор у судах. Після навернення у християнство (195) повернувся до Карфагена, служив пресвітером. Найвідоміший вислів Т. "Вірю, бо це абсурдно" засвідчує і його теологічну позицію і життєве кредо Я. к один із найбільш безкомпромісних християнських апологетів, Т. дотримувався погляду про верховенство віри над розумом, про неспроможність раціонального мислення ані на дещицю цаблизитися до віри чи їй прислужитися. У цьому Т. суттєво відрізнявся від загальноприйнятої на той час християнсько-теологічної позиції стосовно пошуків пунктів зближення, навіть гармонійного поєднання філософії і релігії, розуму і віри М. ожливості людського пізнання, за Т., надзвичайно обмежені, тому його претензії на істину (включно з філософією) не тільки безглузді, а й шкідливі. На підставі висунутого ним звинувачення церкви в ухилі до секуляризації та пошуку шляхів зміцнення віри Т. прийняв постулати релігійного руху монтаністів, який у II ст. н. е. поширився на теренах Римської імперії. Одним із цих постулатів було культивування мучеництва та очікування завдяки цьому пришвидшеного настання Божого царства. На межі Ш та IV ст. існувала навіть секта "тертулліаністів". Вченню Т. притаманний досить несподіваний, з огляду на його послідовну теологічну позицію, вихід на філософське тлумачення (в дусі стоїцизму) тіла і душі, Бо^а і світу як тонкої "духовної матерії".

[br]

Осн. тв.: "Апологія мучеників"; "Проти гностиків"; "Про тіло Христа"; "Про Воскресіння Христа"; "Про душу" та ін.