анархіст

Бакунін, Михайло Олександрович (1814, Новоторзький п. Тверської губ. - 1876) - рос. філософ, теоретик анархізму, один із засновників народництва Ф. ормування філософського світогляду Б. розпочалося із зацікавлення в серед. 30-х рр. нім. класичною філософією, особливо Фіхте і Гегеля. Проповідницька і перекладацька діяльність Б. сприяла популяризації ідей нім. класичної філософії в Росії, але його розуміння їх було здебільшого поверховим. Вивчення нім. філософії Б. продовжив у Берлінському ун-ті (1840 - 1842), де слухав лекції Шеллінга. Під впливом негативного враження від нім. дійсності, невдоволеності формалізмом нім. метафізики та завдяки власній бурхливій енергії і прагненню до практичної діяльності Б. залишив філософію і поринув у політику. Активна революційна діяльність трансформувала світогляд Б. у напрямі антропологічного матеріалізму і войовничого атеїзму. В серед. 60-х рр. XIX ст. Б. виступив як теоретик анархізму. Підґрунтям анархістського вчення Б. була ідея негайної руйнації держави як форми авторитарнодеспотичного правління і встановлення суспільного самоврядування на основі вільної федерації індивідів, спільнот і націй. Засобом створення нового суспільства Б. вважав революцію, спричинену "народним інстинктом, який ніколи не помиляється". З позицій анархізму Б. вступив у непримиренну суперечку з теорією "державного соціалізму", тому він став мішенню для критики з боку Маркса і його послідовників. Накреслена Б. програма революційного руху вплинула на формування ідеології рос. народництва.

[br]

Осн. тв.: "Держава і анархія" (1873); "Бог і держава" (1882).

Прудон, П'єр-Жозеф (1809, Безансон - 1865) - франц. філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 р., П. після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. П. не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості П. стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. П. виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагут. зв. "мютюелістичномусуспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. П., з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого - вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. П. застерігав, що комунізм - це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві - працьовитих та ін. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму П. - вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою П. вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити Н. а більш зрілому етапі життя і творчості П. переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.

[br]

Осн. тв.: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).

Феєрабенд, Пол Карл (1924, Відень - 1996) - амер. філософ, представник постпозитивізму. Од 1958 р. працював у США (співр. Міннесотського центру філософії науки, м. Міннеаполіс; проф Каліфорнійського ун-ту, м. Берклі). Зазнав впливу пізнього Вітгенштайна, марксизму, критичного реалізму, хоча згодом піддав критиці методологічні, соціокультурні, світоглядні погляди як представників логічного позитивізму й критичного раціоналізму, так і "наукового матеріалізму". Ф. розробив методологічний принцип, за яким вчений має створювати, розмножувати, "проліферувати" теорії, несумісні із загальновизнаними в науці. Синтез цього "принципу проліферації" з тезою про несумірність теорій мала наслідком концепцію "епістемологічного анархізму", згідно з якою творчість ученого не повинна підпорядковуватися будь-яким жорстким раціональним методологічним стандартам Ц. аука, за Ф., - це одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому ж сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від "диктату науки" та надало усім соціокультурним практикам рівні права.

[br]

Осн. тв.: "Проти методологічного примусу: Нарис анархістської теорії пізнання" (1975); "Наука у вільному соціумі" (1978); "Діалоги про метод" (1979).

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

ЗАКОН і ХАОС ( від грецьк. - νόμοξ - звичай, закон; χαίνω - розверзаюся) - категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбачений, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого.Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нусАнаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і т.п.) С. вітовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт), як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона), як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фоєрбах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу М. арксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше - з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає З. як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фоєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок - форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що X. і З. завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і т.п. є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності З. і X. отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.).

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

ІНДИВІДУАЛІЗМ - моральний принцип, що ґрунтується на визначенні пріоритетності автономії і прав особистості. З одного боку, І. є результатом реального розвитку особи і суспільства - від усвідомлення людиною різниці між собою і спільнотою в епоху розкладу первісного суспільства до осягнення нею своїх особистих прав і обов'язків, своєї унікальності та можливостей вибору власної долі - в сучасну епоху. З іншого боку, І. - це течія суспільної думки, в якій відобразився процес осмислення принципу І. на різних його етапах і рівнях, починаючи з давньогрецьк. філософії до сучасних концепцій, які обґрунтовують цінність окремої особистості Р. озквіт І. як течії суспільної думки і як реального феномена людського розвитку пов'язаний з утвердженням капіталістичних відносин і свободи приватного підприємництва, котре вимагало від людини індивідуальної автономії й ініціативи. Тлумачення І. в радянські часи зазнало деформацій, пов'язаних з колективістською сутністю панівної ідеології З. окрема, визнавалося значення ранньої форми І. із притаманним йому позитивним ставленням до свободи совісті, думок, почуттів, свободи людських об'єднань. Разом з тим зрілий I. (XVIII - пер. пол.ХІХ ст.) і його "кризовий" етап (кін. XIX - XX ст.) трактувалися як вияв класових інтересів буржуазії, джерело волюнтаризму та анархії. Ці ідеологічні спрощення стояли на заваді філософському обґрунтуванню індивідуальних інтересів людини, її самоцінності, моральної гідності і відповідальності.

Лукач, Дьордь (1885, Будапешт - 1971) - угорськ. філософ, інтерпретатор марксизму; естетик. У 1900-ті рр. зазнав впливу неокантіанства, Зиммеля та Вебера, дещо згодом - гегелівської філософії, з якою пов'язане звернення Л. до соціальної проблематики, його протест проти буржуазного суспільства. Погляди Л. радикалізуються в міру ознайомлення з працями Маркса та теоретика анархізму Сореля, чия інтерпретація марксизму справила на нього сильне враження. В 1918 р. Л. вступає до Угорської комуністичної партії, бере участь у створенні Угорської Радянської республіки, після придушення якої живе у Відні. У цей час у центрі його уваги знаходиться проблематика формування класової свідомості пролетаріату та її впливу на історичний процес. На думку Л., істинне осягнення історичного процесу доступне лише пролетаріатові, через що останній є головною потугою суспільного прогресу. Вважаючи, що адекватним втіленням пролетарської свідомості є марксизм, Л. відрізняє "актуальну", "психологічну", а тому неістинну свідомість пролетаріату від справжньої, "очищеної", теоретично артикульованої класової свідомості, яка досягається марксистськими мислителями (інтелектуалами). Саме у пролетарській свідомості, згідно з Л., відбувається звільнення від капіталістичного "відчуження". У зрілий період своєї творчості Л. піддав послідовній критиці свої ранні твори, зазначивши небезпеку "месіанського" розуміння ролі пролетаріату й есхатологічного уявлення про соціальну революцію. Корінь цих принципових помилок він вбачав у неправомірному ототожненні "відчуження" і "реїфікації" (оречевлення), що призводить, зрештою, до збігу онтологічного і соціального аспектів реальності, загального і особливого. У 1956 р. Л. був активним учасником відомих подій в Угорщині, входив до складу уряду Імре Надя, за що був звинувачений у ревізії марксизму. В останні роки життя працював над загальними проблемами естетики і філософії. В естетиці був прихильником соціального реалізму. Остання, незавершена праця Л. - "До онтології суспільного буття" - присвячена систематичному історико-філософському викладу основних категорій суспільного буття і дослідженню активної ролі свідомості.

[br]

Осн. тв.: "Душа і форми" (1911); "Теорія роману" (1916); "Історія і класова свідомість" (1923); "Молодий Гегель: про відношення між діалектикою і економікою" (1948); "Руйнація розуму; Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера" (1954); "Проблеми естетики" (1969).

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

Новгородцев, Павло Іванович (1866, Бахмут - 1924) - рос. філософ, правознавець, громадський діяч. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту (1888), де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 р. емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував рос. юридичний ф-т в Празькому ун-ті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських досліджень Н. - морально-правові відносини в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як необхідний суспільний інститут, що гарантує особисту свободу. Право створює формальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Н. розрізняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві Н. а думку Н., досягнення абсолютної гармонії особистої свободи і соціальної рівності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне завдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Н. обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму - марксизм, анархо-синдикалізм, анархізм В. ін доводив, що всі ці соціально-політичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на власність, законність і моральну автономію В. итоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціоналістичних засадах. Для Н. довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

[br]

Осн. тв.: "Моральний ідеалізм у філософії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу" (1903); "Криза сучасної правосвідомості" (1909); "Про суспільний ідеал" (1917).