акс

ІДІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД ( від грецьк. ιδνοζ - особливий; γράφω - пишу) - запропонований неокантіанцями Баденської школи (запроваджений Віндельбандом і Риккертом) метод гуманітарних наук про культуру для автентичного осмислення індивідуальних рис історичних явищ шляхом "індивідуалізуючого утворення понять". У контексті І.м. завдання історії (на противагу наукам про природу, що йдуть через узагальнення до формулювання законів) - виявлення, адекватна фіксація та осягнення унікальності реалій історичної дійсності як таких, що мають самодостатнє аксіологічне значення. В подальшому І.м. був конкретизований і досить продуктивно застосований представниками історіографії, передусім нім. (школа Ранке), і соціології (М. Вебер). На сьогодні І.м. розглядається як один із важливих засобів гуманітарно-історичного пізнання, що має, однак, досить чітко визначений відбиток дієвого застосування.

ІНДУКТИВНИЙ МЕТОД - спосіб міркування, що полягає в одержанні ймовірних висновків про певні загальні зв'язки та властивості (або гіпотез про можливі причини чи наслідки досліджуваних явищ) на підставі аналізу окремих фактів. Сучасна індуктивна логіка зорієнтована переважно на пошук засобів визначення міри слідування наслідків із гіпотез. При цьому її апарат поєднується з аксіоматикою числення ймовірностей.

Кавалеров, Анатолій Іванович (1937, Одеса) - укр. філософ. Закінчив філологічний ф-т Рівненського пед. ін-ту (1963), філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка та аспірантуру (1968 - 1971). Докт. філософських наук (1985), проф. (1986), чл.-кор. Української Академії політичних наук (2000) та Інженерної академії України (1997); зав. кафедрою філософії і соціології Південноукраїнського педагогічного ун-ту (Одеса) (од 1992 р.). Сфера наукових інтересів: соціальна філософія, філософія історії, філософія освіти, історія філософії України, методологія пізнання, управління та організація науки, соціологія побуту та сім'ї, аксіологічні проблеми особистості, педагогіка; видавнича та редакторська діяльність. Автор понад 100 друкованих праць.

[br]

Осн. тв.: "Ідеї менталітету в філософських поглядах Г. Сковороди: Філософія М. енталітет. Освіта" (1994); "Діалектика душі за Я. Коменським" (1992); "Філософія: Курс лекцій" (1997); "Логічне мислення - основа наукового пізнання" (1998)та ін.

КАНОН (гредьк. κανών - палиця, переносно - правило, норма, зразок) - в широкому розумінні - правило або система правил будь-якого виду людської діяльності. В європейській культурі поняття "К." найчастіше вживається у релігійному контексті - як традиційні настанови щодо віровчення, догматики, культу, церковної організації, що ведуться від Апостолів, Отців Церкви або вироблені церковними Соборами. У християнстві К. називаються: а) Символ віри; б) вчення Ісуса Христа та Апостолів; в) книги Святого Письма; г) сукупність правил у галузі богослужіння, ієрархічних стосунків; д) церковні піснеспіви. Інколи поняття К. вживається при визначенні філософських шкіл та традицій: означає аксіоматизовану систему основних положень та відповідний корпус літературних джерел. У мистецтві К. - унормована система символічних зразків та технологічних вимог. У загальнофілософському аспекті функціонування К. як інтегративно-регулятивного чинника актуалізує питання про співвідношення традиції і новації; взаємодію продуктивної (творчої) та репродуктивної діяльності; межі формалізації систем; критерії істинності нормативних положень; джерела їхнього санкціонування тощо.

Лаудан, Ларрі (1940) - амер. філософ постпозитивістської орієнтації. Використовуючи деякі ідеї Лакатоса і Тулміна, розробив концепцію неораціоналістичної методології науки і "сітчасту модель обґрунтування" науки. Л. спробував об'єднати крайнощі континуалістського та дисконтинуалістського підходів у методології наукового знання, приділяючи увагу аналізові ціннісного (аксіологічного) виміру пізнавальної діяльності. Під "науковою раціональністю" він розуміє здатність наукової теорії вирішувати проблеми, що створює можливість порівнювати різні теорії у площині кількості та якості розв'язуваних проблем; отже, зростання наукової раціональності постає як прогрес науки. На противагу Куну, який оголосив процедуру вибору парадигм та теорій ірраціонально-психологічною процедурою, Л. вважає, що прийняті вченими когнітивні норми і цінності можуть бути піддані критичній оцінці, тому вибір найкращої з них є раціональним процесом. Модернізуючи інтерналістський підхід до розуміння природи науки, Л. критикує традиційну соціологію знання і намагається показати, що повноцінна реконструкція наукового знання не може бути здійснена без методологічного аналізу цілей та цінностей науки, що історично розвивається.

[br]

Осн. тв.: "Прогрес та його проблеми" (1977); "Науках гіпотези" (1981); "Наука і цінності" (1984).

Лащик, Євген (1937, Тернопільська обл. - 1995) - укр. філософ. Від 1949 р. проживав у США. Освіту отримав у міському коледжі Нью-Йорка та Пенсильванському ун-ті. Докт. філософії (1969). Від 1969 р. - проф. філософії в ун-ті Ля Салл (Філадельфія), де викладав, крім курсу з філософії науки, логіку та епістемологію. Наукові і викладацькі інтереси Л. охоплювали також широке коло етичних, культурологічних та історико-філософських проблем - морального вибору, щастя, творчості, співвідношення праці і культури, історії східноєвропейської філософії. Особливу увагу Л. приділяв укр. філософії, переважно в історико-філософській площині. Член Американської філософської асоціації, Британського тов-ва філософії науки, Української академії мистецтв і наук, НТШ.

[br]

Осн. тв.: "Природа наукової парадигми" (1968); "Аксіологія наукових змін" (1971); "Раціональна реконструкція Куном моделі раціональності в науці" (1978)та ін.

ЛОГІКА ВИСЛОВЛЮВАНЬ (пропозиційна логіка) - розділ сучасної логіки. Л.в. є основою сучасної логіки, де досліджуються міркування із складних речень, відволікаючись від структури простих речень (принцип двозначності) В. пропозиційній логіці повністю абстрагуються від смислового значення висловлювання, до уваги береться лише його предметне значення. Предметним значенням висловлювання, або його денотатом, виступають два абстрактних об'єкти: "істина" та "хиба", тобто його логічні значення. Так, напр., висловлювання "2x2=4, або логіка - наука", "Якщо Київ розташований на Дніпрі, тоді сніг білий" можуть стати предметом дослідження в Л.в. Л.в. цікавить лише те, як з простих висловлювань утворюються складні та як залежить значення істинності складного висловлювання від значень істинності простих висловлювань, які його утворюють. Щоб задати мову Л.в., необхідно з'ясувати її алфавіт, тобто задати список знакових засобів і визначити формулу. Список знакових засобів мови Л.в. включає такі знаки: знаки змінних - р, q, г, р, q г...; знаки логічних сполучників (заперечення), (кон'юнкція), (диз'юнкція), (імплікація), (еквіваленція), технічні знаки (,). Л.в. як логічна теорія може бути визначена синтаксично (аксіоматично), семантично (таблиці істинності для зв'язок).

ЛОГІКА РІШЕНЬ - напрям, головною метою якого є аксіоматизація теорії прийняття рішень.

ЛОГІКА ЧАСУ - розділ сучасної логіки, в якому досліджуються особливості міркувань про існуючі в часі сутності: об'єкти, дії, процеси. Особливих засобів логічного аналізу потребують т. зв. часові висловлювання, які залежно від часу можуть змінювати істиннісну оцінку. Л.ч. будується на основі "нечасової" логіки (класичної, багатозначної та ін.), до якої додають аксіоми та правила висновку, що описують дедуктивні якості тверджень з виразами "буде вірно, що...", "було вірно, що...", "завжди вірно, що...", "буде вірно за... одиниць часу, що..." та ін. Ці вирази вважаються модальними операторами, як і вираз "можливо, що...". Прикладом формального закону Л.ч. може бути твердження: "Якщо щось існує, то завжди буде вірно, що воно існувало". Л. ч. є основою при побудові логіки дії, логіки норм, деонтичної логіки, логіки практичних міркувань. Результати досліджень Л. ч. застосовуються у мовознавстві, біології, психологи, кібернетиці, при розробці програм для комп'ютерів.

ЛОГІСТИКА (грецьк. λογιστική - мистецтво лічби) - на поч. XX ст. назва логіки формальної, досліджуваної математичними методами, зокрема з використанням аксіоматизації і формалізації. Слово спочатку означало мистецтво обчислення або звичайної арифметики. Ляйбніц уживав його для позначення "числення умовиводів", що він намагався розробити. Термін вийшов із ужитку, поступившись місцем термінам: "математична логіка", "символічна логіка", або "логіка сучасна". У військовій діяльності та менеджменті Л. називають теорію (мистецтво) розробки стратегій та оптимізації військових або технологічних процесів.

ЛОГІСТИЧНИЙ МЕТОД - метод побудови формалізованих мов для опису наукових теорій, за допомогою якого будують формальну (логістичну) систему і дають інтерпретацію її. Формальна система будується таким чином: задають вихідні символи системи (словник мови), які вважаються неподільними і є двох видів - логічні, що стосуються логіки, на якій базується система, і нелогічні, або спеціальні, належні до конкретної теорії. Л. м. є модифікацією поняття аксіоматичного методу. Ефективність Л. м. полягає в тому, що він при побудові наукових теорій дає змогу однозначно визначити її вихідні абстракції і строго сформулювати поняття доведення. Л. м. є важливим знаряддям наукового дослідження. Широко використовується в математиці та в логіці математичній.

ЛОГІЧНІ ЧИСЛЕННЯ - формалізовані дедуктивні системи, подані разом з їх інтерпретацією. Традиція використовувати числення для представлення знань і вирішення задач певного виду має походження з геометрії Евкліда. Прикладами числень є диференціальне й інтегральне числення, що розроблені в працях Ньютона та Ляйбніца і становлять основу математичного аналізу. Уточнення цього поняття здійснене в логіці математичній. Загальна теорія числень побудована Гільбертом, який, до того ж, дав аксіоматичне представлення геометрії Евкліда. Першими власне Л.ч. є алгебра логіки Буля, а також числення висловлювань та поширене числення предикатів Фреге, які частково втілюють ідею Ляйбніда про універсальну мову, що формалізує будь-які міркування. Базовими Л. ч. є числення висловлювань і числення предикатів.

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) - започаткована польськ. філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р Н. а початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913 р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 - 1956), Лесьнєвський (1886 - 1939), Котарбінський (1886 - 1981), Чежовський (1889 - 1981), Айдукевич (1890 - 1963), Вітвіцький (1878 - 1948), Балей (1885 - 1952), Завірський (1882 - 1948), Татаркевич (1886 - 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 - 1915) і варшавський (1915 - 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтов-во: генетичний - педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний - розташування школи у Львові та Варшаві; часовий - ЛВШ виникла в кін. XIX ст. і діяла до поч. Другої світової війни; зрештою, змістовий - сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Йольщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі ун-ти країни, але головно сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на поч. XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії - теорія множин і топологія - були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики - метаматематика С. аме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім - логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кін. XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму - за критичного прочитання Аристотеля - дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії - прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни - праксеології; було також засновано перший у світі Ін-т праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей - психології, Татаркевич - історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське тов-во, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного тов-ва. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди - у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового тов-ва. В період 1939 - 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї - Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою.

НОРМАТИВНА ЕТИКА - 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Н.е. завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Н.е. актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов Н.е. тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм - від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Н.е., проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне) Д. ля релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот Р. озведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. XIX - поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін Р. азом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі Р. озширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної Н.е. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, Н.е. незрідка розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму В. цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70 - 90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації Н.е. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів Н.е. (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.

ПАТРИСТИКА ( від лат. pater - батько, отець) - теологічний та історико-філософський термін, що позначає континуум вчень "отців церкви" - теологів, філософів, письменників-полемістів у добу від І ст. (започаткування Апостольської церкви) по VIII ст. (виникнення схоластики). П. складається в умовах кризи античної цивілізації. Як теологічна і філософська течія, вона була спрямована на обстоювання ідентичності християнства; філософія Платона й Аристотеля (меншою мірою), стоїцизму та неоплатонізму (головним чином) утворили філософське підґрунтя П. Переважна більшість теологічних проблем розглядається в П. крізь призму філософських понять; крім ідеї одкровення, що становить той фактор, який виразно відмежовує П. від вільного філософування Античності. Назагал різке протиставлення віри й розуму не характерне для П. (за винятком Тертулліана), яка, з одного боку, використовує філософське умоспоглядання для тлумачення біблійних текстів, а з другого - авторитетом останніх підкріплює логічно-дискурсивну форму розмислів над теологічними проблемами. Найважливішими серед них були: 1) тринітарна проблема - про співвідношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого; 2) проблема боговтілення, або христологічна (про співвідношення божественного і людського в Синові Божому), і пов'язана з нею низка питань патристичної антропології (напр., гріховності плоті, безсмертя душі та ін.); 3) співвідношення свободи і Божої благодаті; віри і розуму, або "істин одкровення" й "істин знання"; 4) космологічна, котра, з одного боку, впліталась у християнську теоонтологію (ідея творіння), а з другого - легітимувалася християнською антропологією або аксіологією (ідеєю спасіння), що органічно пов'язані з христологією. Ці проблеми надалі успадковуються католицькою і візантійською схоластикою, напр., на сході христологічна полеміка продовжується в іконоборчих (VI - IX ст.) і паламістських (XIV ст.) суперечках, а на заході августино-пелагіанська полеміка щодо співвідношення свободи волі і благодаті суттєво позначилася на суперечці Лютера й Еразма Роттердамського, по тому продовжилася в антилютеранстві, янсенізмі, пильнуваннях єзуїтів. Початковий період Π. (І - III ст.) пов'язаний із діяльністю "апостольських отців" (Климента Римського, Ігнація з Антіохії, Полікарпа зі Смирни) та "отців-апологетів" (Аристид, Юстин, Таціан - в ареалі грецьк. мови, Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Арнобій, Лактанцій - в ареалі поширення латини). Апологетична література вирізняється суперечливим ставленням до античної культури: з одного боку - неприйняття та різке відмежування на підставі визнання найвищого авторитету Одкровення, з іншого - шанобливість до грецьк. освіченості, філософії й риторики. Йерші спроби систематизації християнства в П. відбуваються у філософів Александрійської школи. Климент Александрійський (150 - 215) не лише прагнув до синтезу еллінської культури і християнської віри, а й інтерпретував християнство як просвітницьке вчення, що долає язичництво, звільняє від страху й дарує внутрішню незалежність. Твір Оригена "Про начала" є першим досвідом систематизації християнської догматики. Розвиваючи алегоричний метод Філона, він закладає основи християнської екзегетики. В IV - V ст. побудоване на полеміці фрагментарне філософування апологетів і перші спроби систематизації християнства александрійців змінюються на послідовне обґрунтування церковної доктрини. До чільних постатей у реалізації цієї справи належали представники Каппадокійської школи - Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, а також Псевдо-Діонісій Ареопагіт та Августин Блаженний. Каппадакійці боролися з аріанством і виступали за об'єднання церкви, а в обґрунтуванні теологічних положень використовували методи платонівської діалектики. Зокрема, саме у такий спосіб Василій Великий доводив перевагу християнської віри над античною філософією, пропонуючи шлях узгодження "натуральної правди" зі Св. Письмом, а у своєму "Шестидневі" розробив засади християнської космології. Найбільш послідовну й обґрунтовану систематизацію християнського віровчення у боротьбі з аріанством, маніхейством і пелагіанством здійснив Августин. Заключна стадія П. характеризується стабілізацією догми і теологічною кодифікацією "наук", передусім на лат. заході - це Боецій (на сході - Леонтій), і появою праць Дамаскіна, котрі разом із працями Боеція віщували зорю схоластики.

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

РЕВОЛЮЦЮНАРИЗМ - форма радикально-екстремістської маргінальної субкультури; принцип діяльності; соціальна та особистісна налаштованість на радикально-перетворювальний активізм Д. ля Р. характерне намагання будь-яким чином порушити статус-кво і здобутися на результат принципово (незрідка абсолютно) новий, відмінний від реально існуючого. Сама можливість появи Р. криється у здатності людського розуму й уяви абсолютизації "бажаної реальності" на противагу наявній. Р. ґрунтується на волюнтаристському за своїм змістом самопроголошенні особою самої себе "творцем історії" (рос. народоволець Желябов: "Історія рухається занадто повільно, треба її підштовхнути"), що спроможний рішучим особистим втручанням докорінно змінити напрями і наслідки історичного процесу. Р. спрощено тлумачить соціальну дійсність у дуалістичному дусі - як рішучу боротьбу сил "добра" (з яким носії Р. себе ототожнюють) і "зла", де не може бути місця жодним компромісам К. онфронтаційна позиція Р. ґрунтується на аксіоматичному протиставленні ("або - або") без будь-яких відтінків або поступок (звідси - сприйняття суспільних суперечностей як "смертельної боротьби") В. ажливою складовою Р. є катастрофізм у сприйнятті соціальної дійсності - будь-які кризові прояви сприймаються гіпертрофовано загострено, як початок агонії і неминучої загибелі; отже, робиться висновок - суспільство нагально потребує радикальних, жорстких, "хірургічних" заходів для того, щоб врятуватися (таким "рятівником", власне, і вважає себе носій Р.). Звідси - витоки месіанських зазіхань Р., переконаність його представників у тому, що їм визначено Провидінням виконувати особливу місію. Відповідно, інваріантною рисою різновидів Р. є "знак жертовності" - бажання і готовність віддати своє життя задля майбутнього (перемоги "справи революції"). Причому, задля розпалення революційної пожежі носії революціонаристської свідомості ладні будь-що підсилити і загострити кризові прояви, керуючись відомим принципом Р. "чим гірше - тим краще", тобто чим гіршими є безвихідь і поневіряння народу, тим кращим це є для "справи революції" (типовий приклад - діяльність Нєчаєва - рос. революціонера поч. 70-х рр. XIX ст.) І. нструментальна апокаліптика Р. є однією з підвалин абсолютизації терору, покладання на радикально авторитарні методи соціальної трансформації.

РЕГІОНАЛІЗМ - соціальна тенденція; сучасна суспільно-політична, ідеологічна течія. Поширення Р. пов'язане, з одного боку, із тиском глобалізаторських впливів (коли регіон стає одним із найважливіших чинників опору уніфікації транснаціонального економізму і масової культури), а з іншого - із природним зростанням статусу і значення регіонів в умовах децентралізації, лібералізації і загального послаблення ролі (принаймні, втрати монопольного і виняткового становища) держави у політичному, економічному і духовному житті. Р. - віддзеркалення постійно триваючих і закономірних універсальних процесів емансипації, автономізації і суверенізації соціальних суб'єктів - від окремої людини до спільнот (термін "Р." стосується спільноти регіонально-територіального характеру). Р. має як свої доктринальні витоки і аксіологічні вподобання, так і прагматичні причини (прагматична лінія регіональних угруповань). Локальність реальної дії засвідчує її значні переваги перед всеохопною марністю утопій (серед західних прихильників Р. побутує вислів - "маленьке є чудовим"). Р. ґрунтується також на усвідомленні і поцінуванні регіональних соціокультурних особливостей. Реалістичний Р. є необхідним доповненням, противагою і розвитком політики, яка здійснюється на національному, загальнодержавному рівні. Виважене здійснення регіональної політики є додатковим джерелом стійкості і стабільності загальнонаціональної внутрішньої політики. В той же час надання надмірного значення, абсолютизація постулатів Р. може створювати передумови для сепаратизму, протиставлення партикулярних інтересів регіонів інтересам держави в цілому, що створює обопільну загрозу і для держави і для регіонів.

РОЗУМІННЯ - 1) У широкому світоглядному плані - результат духовно-практичного засвоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти, використовуючись у практиці, залучаються до смислів людської діяльності, виступають її предметним змістом. Інформаційна реконструкція цього змісту і характеризує Р. 2) З гносеологічного боку, Р. - це соціокультурний процес, що передбачає наявність за межами індивідуальної впевненості (в тих чи тих загальнозначущих підставах суспільного спілкування) свого роду базису безперечності. Це насамперед - категоріальні структури, аксіоматичні твердження та парадигми науки, незаперечні емпіричні дані тощо. Усвідомлення зв'язку певних уявлень із таким, історично зумовленим базисом безперечності чи зведення їх до цього базису через модельні образи становить механізм Р. 3) У більш спеціальному плані Р. виявляється у психологічному аспекті (коли воно, зокрема, описується через емпатію - мислиме входження в ту чи іншу ситуацію) та у мовно-комунікаційному ракурсі. В останньому випадку Р. виступає у вигляді діалогу як відображення тексту на тексті та його переоцінка в новому контексті і визначається через процес переведення лінійної послідовності символів в уявлення його смислу (його розпізнання та реконструкцію). Аналіз Р. був історично започаткований у герменевтиці, яка розкрила можливості зведення об'єктів до мовних структур їх Р., проаналізувала специфіку гуманітарного пізнання та комутативний аспект пізнавальних процесів. Подальші дослідження Р. орієнтуються на його розгляд як загальної для всіх дисциплін форми прийняття результатів освоєння світу, в процесі якого явища природи трансформуються у факти культури.

СВІТ - все те, що оточує людину, і те, що знаходиться всередині неї; універсальна предметність, у межах якої людина вирізняє себе з-поміж інших предметів. Завдяки практичній і пізнавальній діяльності людина усвідомлює себе як суб'єкт, що створює свій власний С. (С. людини), який протистоїть зовнішньому С., що оточує її. Водночас С. людини розпадається на С. інтерсуб'єктивного спілкування з іншими людьми та внутрішній С. людини (її душа). Виходячи з різних проекцій людини на довкілля і на саму себе, можлива детальніша типологізація С. Розрізняють матеріальний та духовний, об'єктивний та суб'єктивний С. Субстратно-регіональні С. (Космос, універсум, Земля, Природа), які існують незалежно від людини, доповнюють соціогенними С. (олюднена природа, техніка), С. психічних структур та знаково-семантичних форм. У свою чергу, фізичний С. розпадається на мега-, макро- і мікро-С. Водночас духовно-практичне освоєння С. вирізняє такі форми його існування, як життєвий С., С. повсякденного життя, С. культури тощо В. ідношення людини до С. й усвідомлення цього відношення є серцевиною світогляду; теоретичною формою С. є філософія. У філософському розумінні категорія С. визначає межі абсолютності явищ від цілісної безконечності універсуму до внутрішнього С. людини. В той же час С. не може бути зведений до його конкретних проявів і ототожнений із ними. Специфіка філософського вивчення С. полягає перш за все у теоретичній відповіді на центральне питання - відношення людини до С., людини до іншої людини і людини до С. людини. Ці відношення можуть вивчатися у різних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному, аксіологічному тощо. Ті чи інші філософські напрями акцентують увагу на певних моментах світовідношення. Напр., комунікативна філософія, персоналізм, роблять акцент на відношенні "Я - Інший", неофройдизм, екзистенціалізм - на людському "Я" тощо. Визначальними категоріальними характеристиками С. є цілісність, універсальність, саморозвиток, конкретна всезагальність. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний С. Разом із тим вивчення будь-яких фрагментів С. за допомогою зазначених категоріальних характеристик надає цим категоріям світоглядного статусу.