агент

1) иска́тель

2) ( агент полиции) сы́щик; ище́йка

3) ( о собаке) ище́йка

4) (инструмент, механизм) иска́тель

символ S

en\ \ sulphur

ЛІБЕРТАРИЗМ - 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. В цілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє Л. від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму Н. а відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, - тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Л. поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї Л. викладені в працях Ренд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники Л. називають також об'єктивізмом.

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ - форма демократичного устрою (див. демократія), за якого домінуюча тенденція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики П.д. є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістичної структури суспільства - різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих корпорацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єднань, асоціацій, окремих особистостей та ін. В умовах зрілої П.д. ці процеси, зрештою, спрямовані на узгодження або збалансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з метою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціальної інституції плюралізму. Для розуміння суті П.д. важливим є усвідомлення двох застережень. По-перше, П.д. - це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромадження конкуруючих поміж собою самодостатніх одиниць (чинників, агентів) плюралістичного простору суспільства і, по-друге, П.д. принципово не може бути безпосереднім результатом впровадження "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втручання може відіграти позитивну роль М. іра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політичної інтеграції - одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки Щ. е у XVIII ст. Верк вказував на "делікатність" проблеми узгодження "громадського розуму", уособлюваного управлінськими функціями держави, та можливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення індивіда. Цю ж проблему порушив у XX ст. видатний англ. економіст Кейнс (1883 - 1946), аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Висновки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (див. соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втручання централізованого державного управління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної П.д. на зламі XX та XXI століть. Вони підтверджують тенденцію, характерну для П.д., стосовно необхідності постійного збалансування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосередження цих процесів у просторі вказаних вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні П.д. одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX ст. ідеальним спонукам - моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та ін. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та ін.). В осмисленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунтуванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагостино, основні риси цього принципу - неповнота (не існує єдиної послідовної політики, що може вважатися цілком довершеною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, напр., як наслідку економічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсутність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і дій влади (але не як остаточного присуду).

ТЕХНІКА ( від грецьк. τεχνικόζ - мистецтво, майстерність, уміння) - форма перетворювальної людської діяльності, що історично розвивається і здійснюється відповідно до тієї чи іншої раціональної схеми з метою задоволення потреб людини, посилення її здібностей, визволення від влади чужих їй сил природи та суспільства. Сучасна Т. не обмежується тотальністю технічних засобів (машин, механізмів, інструментів). Вона охоплює також Т. наукових досліджень, Т. процесу навчання, Т. культури й побуту, Т. віршування, живопису, хореографії, Т. медитації, духовного життя, містичного культу та ін. У широкому сенсі Т. - не тільки засіб, яким людство може користуватися чи ні; це дійсність, яка виникає в процесі коеволюції фізико-космічної, біологічної сфер та сфери творчої активності людини. Залежно від характеру взаємозв'язку "людина - Т." історія становлення Т. поділяється на три періоди: 1) період людино-центрованого взаємозв'язку; 2) період техно-центрованого взаємозв'язку; 3) період децентрованого взаємозв'язку. В структурі взаємозв'язку першого періоду людина - головний агент технологічного процесу, а технічні знаряддя - це лише підсилювачі та модифікатори фізичних органів людини. В другому періоді головна роль переходить до машинної Т.; органи праці людини використовуються як технологічні елементи, які доповнюють машину. Основу взаємозв'язку людини й Т. третього періоду становлять два рівноправних агенти взаємодії "людина - Т.". Людина перестає бути фізичним придатком технологічного процесу і здобуває умови для вільного творчого застосування своїх здібностей. Розвиток самої Т. тепер не лімітується фізіологічними межами людського організму. Т. набуває не тільки антропокультурного, а й космологічного значення, оскільки перетворює людину на космогонічну силу, здатну змінити не тільки нашу планету, а й найближчий Космос. Взаємовплив суспільства та Т. відбувається не тільки через сферу матеріального виробництва, а й через будь-яку іншу соціокультурну сферу Р. еволюції в Т. планетарного електронно-комп'ютерного зв'язку суттєво змінюють не тільки уявлення про світ, становище людини в ньому, її світовідчуття, а й екзистенційний сенс існування людини у Всесвіті. Наприкінці епохи Модерн ну (головні ознаки якого - радикальна трансформація в галузі комунікації, науки, енергетики і безперервне зростання ефективності технології виробництва) виникає скептичне ставлення до проекту Просвітництва, зокрема до такої його цінності, як Т. Нині цивілізація опиняється перед дилемою: подальше зростання загрози величним цінностям Просвітництва або ж відродження їх нормативного пріоритету. Яка саме з цих альтернатив здійсниться залежить від того, чи стане техногенне суспільство слугою, а чи паном породженої ним Т.

ФІЛОСОФІЯ КОМУНІКАТИВНА - напрям у сучасній західній філософії, представлений Апелем, Габермасом, Кульманом, Бьолером, Ульрихом та ін., в якому основним предметом і методом дослідження постає повсякденне мовленнєве спілкування між людьми. Комунікація перетворюється на парадигму філософування, яка заступає філософію буття та філософію свідомості. Продовжуючи тенденції герменевтично-прагматичнолінгвістичного повороту в післягегелівській філософії, спрямованого на подолання "методичного соліпсизму" і монологізму філософії суб'єктивності, Ф.к. звертається водночас до традицій класичного трансцендентального ідеалізму, трансформуючи останній на засадах інтерсуб'єктивності. Зміна парадигми, яка позначається переходом від філософії свідомості до філософії комунікації і від соціології, що ґрунтується на цілераціональній дії, до соціальної теорії комунікативної дії, спрямована на виявлення більш фундаментальних засад філософування, аніж ті, які могли б бути виведені із людської суб'єктивності. Це стосується і визначення аподиктичної достеменності, універсальності знання і обґрунтування правильності та загальнозначущості етичних норм та цінностей, де критерієм істини, а також останньою інстанцією, яка легітимує етичні та правові норми, постає консенсус (консенсуальна теорія істини), що досягається в дискурсі. При цьому фактичне взаєморозуміння в емпіричній комунікації має бути перевірене на істинність та правильність на основі апріорі трансцендентальної, або ідеальної, комунікації. Апріорі ідеального дискурсу, або трансцендентальної комунікації, передбачає необмеженість комунікації, тобто дискурс має бути відкритим для участі будь-якого розумного суб'єкта та вільним від відносин панування. З апеляцією до комунікації пов'язується надія на те, що в філософську та соціальну теорію буде введено етичний вимір (комунікація передбачає суб'єкт-суб'єктні стосунки, визнання в іншій людині суверенної особистості, а це вже початок етичного ставлення людини до іншої людини). Комунікативна філософія безпосередньо пов'язана з комунікативною, або дискурсивною, етикою, яка розробляє процедуру практичного дискурсу; останній тлумачиться як метаінстанція легітимації моральних та правових норм. Вводячи інтерсуб'єктивність до засад соціальної теорії комунікативної дії, комунікативна філософія досліджує можливості пом'якшення суперечності між "життєвим світом" і "системою", що в політиці позначається прагненням до подальшої демократизації, консенсуально-дискурсивного розв'язання конфліктних ситуацій шляхом досягнення порозуміння, а також консенсуально-дискурсивної легітимації держави; в економіці представники комунікативної теорії обґрунтовують можливість підпорядкування цілераціональності (зокрема підприємницької діяльності, ринкових відносин тощо) комунікативній раціональності, тобто дискурсивно обґрунтованим етичним нормам; в педагогіці обстоюють ідею потенційної симетричності агентів процесу виховання. На основі дискурсу комунікативна філософія створює процедуру вирізнення справді універсально-значущих норм та цінностей від їх догматичних та ідеологічних замінників, а тому постає також критикою ідеології, критичною теорією суспільства загалом.