ПЕРЕОБРАЖЕННЯ

ПЕРЕОБРАЖЕННЯ - в релігійній та містичній філософії найвище покликання людини, яке полягає в подоланні її двонатурності, перетворенні зовнішньої людини у внутрішню. Набуваючи божественного атрибута єдності, переображена людина досягає вищої форми існування і стає богоподібною. П. може здійснюватися двома шляхами - гностичним та етичним. Ідея П. - одна з центральних в укр. неакадемічній філософії XVI - XVIII ст. - у Вишенського, Данила Туптала, Паїсія Величковського, Сковороди та ін.

СВЯТІСТЬ - 1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси; 2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття; 3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу. Слов'янські лексеми, що позначають С., пов'язані з індоєвропейським *k'uen-to - "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); євр. "kodesh" імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; лат. "sanctus" - "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, С. постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: С. як переображення тварного світу (пор. поняття "святого місця", напр., єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і С. як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "С.", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик С." у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї С. постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей.

Сковорода, Григорій Савич (1722, с. Чорнухи Полтавської обл. - 1794) - укр. філософ, письменник. Народився в козацькій родині. Закінчив сільську школу, після чого у роках 1734-1741, 1744 - 1745 та 1751 - 1753 навчався у КМА, де здобув ґрунтовну, в т.ч. й філософську освіту. У 1745 - 1750 рр. С. разом з посольською місією генерал-майора Вишневського відвідав Токай (Угорщина), Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно Італію та Німеччину. Повернувшись в Україну, од 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі. Застосований С. новий метод навчання й виховання, що полягав в індивідуальному підході до своїх учнів з метою виявлення і плекання їхніх вроджених здібностей, спричинився до ускладнення його стосунків з єпископом Никодимом Стрибницьким та до звільнення з колегіуму. У 1757 - 1759 рр. С. працює домашнім учителем у дідича Степана Томари, у 1765 - 1766 рр. викладає у Харківському колегіумі. Впродовж цього часу подорожує до Москви, пішки обходить усю Слобідську Україну, 1764 р. відвідує Київ, де відмовляється від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря. Зрештою залишає викладацьку працю в Харківському колегіумі і обирає життя мандрівного філософапроповідника. Філософія С. належить до загальноєвропейської філософської традиції і водночас є закономірним наслідком розвитку укр. думки XVI - XVIII ст. У його спадщині присутні ідеї Античності, патристики, нім. містицизму Ч. астково відчувається вплив Вольфа, Спінози, Мальбранша. Очевидним є тяжіння С. до укр. містичної традиції у філософії, що виявилося, зокрема, у вченні про духовне Преображення людини; про життя в істині. Характерними рисами філософії С. є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про дві натури і три світи, найважливішою проблемою - проблема людського щастя З. гідно з концепцією С. про дві натури і три світи, світ складається з двох натур - видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи, яка все існуюче поділяє на три види буття, або світи - великий (макрокосмос), малий (мікрокосмос) і символічний - Біблія. Шлях пізнання невидимої натури - Бога через пізнання людиною самої себе, своєї "внутрішньої людини", на думку С., можливий і єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікрокосмосу і Біблії. Виходячи з неї, С. вважав "внутрішню людину" водночас індивідуальною й надіндивідуальною (космічною). Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифровування біблійної символіки водночас із відчайдушною боротьбою людини із власною "злою волею" скеровує її на правильний шлях пошуку Бога - невидимої натури, тобто істини і добра. Розв'язання проблеми щастя С. бачить через нове народження людини, що має ознаки містичного переображення, розкриття її божественної суті, виявлення закладеного у неї Богом таланту, що забезпечуєш, зрештою, працю за покликанням. С. був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично призведуть до злагодженого функціювання суспільства. Філософії С. властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.

[br]

Осн. тв.: "Наркіс. Розмови про те: пізнай себе" (1798); "Вступні двері до християнської добронравності" (1806); "Байки харківські" (1837); "У богий жайворонок" (1837); "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною, про це: легко бути добрим" (1839); "Сад божественних пісень" (1861); "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)" (1894); "Розмова, названа алфавіт, або буквар миру"; "Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто ікона Алківіадська" (1894); "Вдячний Єродій" (1894); "Суперечка біса з Варсавою" (1912); "Діалог. Назва його - потоп зміїний" (1912) та ін.

Туптало, Данило Савович (св. Димитрій, митрополит Ростовський) (1651, Макарів, Київщина - 1709) - укр. церковний діяч та мислитель, канонізований у 1757 р. Як мислитель розвивав традиційне для укр. філософської культури вчення про двонатурність людини, намагався в межах теології розв'язати проблему структури діяльності людини в єдності її пізнавальних та вчинкових функцій. Переображення має у Т. не гностичний, а етичний характер і здійснюється як наслідування Христу в земному житті, в т.ч. через активну діяльність людини в суспільстві. Головною чеснотою християнина вважав любов, яка, на відміну від інших традиційних чеснот християнства - віри та надії, є не пізнавальною орієнтацією чи станом душі людини, а її діяльним виразом. Любов як принцип діяльності є, за Т., головним способом відношення людини до Бога та інших людей; спасіння є результатом любові, що свідомо здійснюється людиною у земному житті. Пропонував зробити християнську етику основою суспільної моральності, переосмислити значення Церкви у житті людини та суспільства, переорієнтувати діяльність священнослужителя з переважно літургічної на служіння людині, опікування її Станом та проблемами. Церкву розумів не тільки як форму містичного єднання людей, а як суспільну інституцію, однією з функцій якої є соціальне служіння та відповідальність за моральний стан суспільства. Створив оригінальну просвітницьку модель державного управління, де державою править просвічений монарх на основі християнської етики, а духовенство виконує роль просвітителів суспільства та морального судді.

[br]

Осн. тв.: "Димитрій, митрополит Ростовський/Книга житій святих". У 4 ч. (1695 - 1716); "Димитрій, митрополит Ростовський/Зібрання різних повчальних слів та інших творів". У 6 т. (1786).

Федоров, Микола Федорович (1829, с К. лючі Тамбовської губ. - 1903) - рос. реліг. мислитель. Утопічний проект Ф., викладений у праці "Філософія спільної справи", ґрунтується на ідеї воскрешення померлих, безсмертя живих і переображення земного світу в Царство Боже Ц. я ідея повинна бути усвідомлена людством як спільна, всесвітня справа, необхідною умовою здійснення якої є, за Ф., "регуляція" природи за допомогою волі та розуму. Моральнісне підґрунтя воскрешення становить "супраморалізм", обов'язок щодо батьків-предків, у якому Ф. вбачав не тільки вищу християнську мораль, а й сенс християнства взагалі. Шляхом до здійснення моральнісного ідеалу Ф. вважав позитивну цноту як рішучу протидію жадібній плоті. Політичною передумовою воскреіпецня є, за Ф., самодержавство як батьківська форма правління. Ідея перемоги над смертю приваблювала багатьох сучасників (В. Соловйов, Достоєвський,Толстой), але накреслений Ф. проект відштовхував їх своїм натуралізмом. Сучасні дослідники вважають Ф. предтечею рос. космізму. В 20-ті рр. вчення Ф. пропагували "ліві" євразійці, намагаючись пов'язати його з марксизмом.

[br]

Осн. тв.: "Філософія спільної справи" (т. 1, 1906; т. 2, 1913); "Твори" (1982); "Твори: В 4-х т." (т. 1, 2, 1995).

Хвильовий (Фітільов), Микола Григорович (1893, с. Тростянці Харківської губ. - 1933) - укр. поет, прозаїк, культуролог, ідеолог укр. Відродження 1920-х рр., організатор низки мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, ПРОЛІТ-ФРОНТ, ж. "Літературний Ярмарок" та ін). Філософські погляди розвивав у художніх творах та публіцистиці під маскою державної комуністичної ідеології, за допомогою прийомів, названих ним "свідоме парикмахерство", "запах слова" та інших езопівських кодів, спираючись на близькі йому висловлювання офіційних ідеологів. Основною ідеєю публіцистики X. була візія азіатського ренесансу й пов'язана з нею концепція культурної революції в Україні. Україна завдяки своїй специфіці європейської колонії євразійської імперії може і повинна стати промотором ренесансу Азії. Для цього вона мусить сама вийти зі стану провінційного "Сонгороду". Іронічно перефразуючи революційні гасла типу "Дайош Європу", X. сформулював гасла "Дайош інтелігенцію, робітничий клас, Європу", "Геть від Москви" тощо. Це означало плекання інтелігенції й притягнення її до державобудівництва, українізацію робітництва і спілку його з селянством, підйом рівня мас до рівня культурної еліти, підйом рівня самої еліти до кращих взірців європейської культури, вироблення за допомогою цієї еліти психологічного типу укр. "фаустівської"лгодини. Ця концепція протиставлялася сталінсько-зміновєхівській концепції відродження великої імперії, творення автарксичного господарства, що базується на централізованій експлуатації мас, керованих новою ведучою верствою. Відповідна концепція культурної революції була протиставлена пролеткультівській та сталінській концепціям, спрямованим на нівеляцію культури до рівня маскультури та на звуження культури до технічних навичок. В основі історіософії і культорології X. лежить циклічна модель еволюції, подібна моделям "євразійців" Я. кщо євразійці спиралися на циклічні моделі Данилевського, Шпенглера, Леонтьєва, на солідаризм Муссоліні та соціал-дарвінізм Ніцше, то X. в основу своєї моделі поклав ідеосимвол Христа Я. к і Курбас, Тичина, X. належав до того ідейного напряму, що йде від Сковороди, ІОркевича, В. Соловйова, Бєлого, зближається з антропософією філософа-містика Штайнера. Символікою штайнерівської циклічної моделі еволюції людини до переображення її в духа Свободи просякнута вся апокаліптика X. Але в штайнерівську візію майбутньої культури "народу Христа" (Євразію) X. вніс ідею специфічної місії укр. народу в духовно-матеріальній еволюції людства. Практика й теорія вітаїзму, "акромантики" X. нерозривна з історіософією. Завданням епохи "горожанських воєн" є революція для духу, гармонізація - спираючись на силу одухотворення мистецтва, живого слова, евритмію Штайнера - розуму почуття і волі в приспаній імперією людині. Підпорядковані актуальним вимогам доби, політичні погляди X. видозмінювалися, але в основі своїй близькі соціалізмові Франка, Дрогоманова, боротьбістам, деяким течіям анархізму та робітничої опозиції. Переслідуваний режимом, X. покінчив із собою.