ПАНЛОГІЗМ

ПАНЛОГІЗМ ( від грецьк. παν - все; λόγοζ - думка, слово) - абсолютизація розуму, раціонального мислення в пізнанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. П. - характерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецьк. до класичної нім. філософії. Найповніше П. виражений у філософії Гегеля, який створив цілу систему П. В пізнанні П. виявився у надмірному піднесенні логічного мислення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері П. проявився у намаганні звести зміст всієї духовної культури до пізнання. В онтологічному сенсі П. - перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом П. діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній культурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від П. в широкому розумінні слова. Критика П. у світі людини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціональності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, посилення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та ін.

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

I ІСНУВАННЯ (пізньолат. ex(s)istentia, від лат. ex(s)isto - існую) - одне із найважливіших понять європейської філософії, яке мало у різні історичні епохи нетотожний смисл. В історії філософії поняття "І." вживалося звичайно для позначення зовнішнього, речового буття, яке, на відміну від сутності речі, осягається не мисленням, а через досвід С. холастика вбачала в дуалізмі сутності та І. корінну роздвоєність і неповноцінність універсуму, що "знімається" лише на рівні Бога, волі Бога. Радикально розійшлися в інтерпретації І. в XVII - XVIII ст. емпіризм і раціоналізм. Якщо перший (Локк, Г'юм) визнавав реальність одиничних фактів, які виступають єдиним джерелом будь-якого знання (чуттєвий досвід), то представники раціоналізму (Декарт, Спіноза, Фіхте) виходили із тотожності мислення і буття: І. трактується як дещо розумне, раціональне. Ляйбніц і Кант здійснили спробу опосередкувати обидві точки зору. Перший розрізняв істини розуму і істини факту, що має місце лише на рівні людського розуму і "знімається" в розумі божественному. Кант визнавав онтологічне значення речі-у-собі (яка непізнавана), проте акт пізнання, на його думку, відбувається на перехресті категоріальних схем розсудку і того матеріалу, що постачається для їх наповнення чуттєвістю. Поворотом до принципово нового бачення І. є його потрактування К'єркегором. На противагу гегелівському панлогізму, його підхід заснований на розумінні І. як людського буття, що осягається не через конструкції розуму, а безпосередньо. І. - одиничне, особистісне, кінечне, неповторне - розкривається через специфічну екзистенційну діалектику, взаємозв'язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів набуває відповідного змісту не в своїй самосутності, а як момент неповторної індивідуальної долі. Поняття І. належить до визначальних у філософії екзистенціалізму, що обумовлено тими фундаментальними потрясіннями, яких зазнало людство в результаті як першої, так і другої світових воєн, а також всеохопною кризою просвітницької ідеології. Екзистенційне мислення розгортається якраз навколо проблеми буття, потрактованого як буття граничне, а всі інші філософські проблеми виявляються похідними від неї. В екзистенціалізмі І. тісно пов'язане із трансцендуванням, постійним прагненням до осягнення справжніх, незнеособлених рівнів людського буття. Так, Гайдеггер інтерпретував І. "як буття - у світі", яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування. Релігійний екзистенціалізм в інтерпретації І. робить наголос на такому способі трансцендування, як звернення до Абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення окремішної людини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові, до осягнення нею себе і Бога на рівні категорії "Я - Ти" (Бубер). Залучення людини до Бога стає для неї самозаглибленням, пізнанням людиною самої себе (Сковорода). Франц. атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді І. виходять із того, що справжнє І. передбачає визнання свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особливо наголошується на значенні індивідуального вибору. За Сартром, "існування передує сутності", тобто, здійснюючи вибір, людина заперечує "ніщоту" світу і витворює сутність для себе (а також і структуру світу, в якому вона існує). Камю пов'язав справжнє існування із безперервним запереченням та абсолютним нонконформізмом.

[br]

II див. сутність та існування

Козлов, Олексій Олександрович (1831, Москва - 1901) - рос. філософ-ідеаліст, прихильник філософії персоналізму. Закінчив Московський ун-т (1854). Викладав філософію в Київському ун-ті (1876 - 1886). Захистив магістерську дисертацію "Метод і напрям філософії Платона"; докт. "Генезис теорії простору і часу у Канта" (1884). Од 1886 р. - ординарний проф. К. розробляв один із різновидів персоналізму - панпсихізм. В основу концепції була покладена ідея духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому "Я". Навколишній світ, за К., є ні чим іншим, як сукупністю станів свідомості суб'єкта пізнання. Субстанційна єдність цих станів здійснюється в самому суб'єктові. Матеріальний світ сам по собі не є реальністю (подібно до того, як нереальні простір і час), а є лише сукупністю знаків духовних субстанцій. Загальнофілософською позицією К. визначалася і його гносеологічна концепція. Згідно з нею, пізнавальний процес відбувається лише в голові, духові, свідомості індивідуальної особи С. відомість дана людині від природи, а категорії пізнання є ні чим іншим, як продуктами мислячого "Я". Панпсихізм К. був своєрідною реакцією на банкрутство основоположних засад класичного ідеалізму, зокрема гегелівського панлогізму, де індивідуальне повністю підпорядковувалося загальному. Погляди К. справили вплив на Бердяєва, Лопатина, Лоського.

[br]

Осн. тв.: "Сутність світового процесу або філософія позасвідомого Е. фон Гартмана" (1873 - 1875); "Філософія як наука" (1877); "Філософія дійсності" (1878); "Генезис теорії простору і часу Канта" (1884).

РАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. rationalis - розумний) - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи Р. вже містяться у філософії Парменіда і Платана. Як цілісна гносеологічна система Р. виникає в XVII - XVIII ст. внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники Р. цієї доби - Декарт, Спіноза, Вольф Р. аціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення Р. розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити Р. і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак Р. Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX ст. за ігнорування Р. чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.