Левкіпп

Левкіпп (з Елеї чи Мілета) (прибл. 500 - 440 рр. до н. е.) - грецьк. філософ, легендарний вчитель Демократа, засновник атомістики. Свідчень про життя Л. не збереглося, що вже в Античності призвело до сумнівів щодо його реального існування. Погляди Л. практично неможливо відокремити від поглядів Демокрита. Його вчення про атоми та пустоту як першопочатки всього, що існує, виникає із намагання подолати апорії Зенона Елейського і ґрунтується на денонсації засадничого для останнього принципу нескінченної подільності простору і часу. "Неподільна форма" (атом) є цілісним, самодостатнім та незмінним втіленням буття, нездоланною межею існуючого, вічною щосьністю, з якою співіснує пустота, тобто небуття К. ількість атомів незчисленна, вони рухаються у пустоті. Зіштовхуючись і поєднуючись за принципом подоби, атоми утворюють все розмаїття речей. Цей процес, як і все, що відбувається у світі, має характер необхідності (атомістичний фаталізм).

АТОМІСТИКА ( від грецьк. άτομοζ - неподільний) - натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якої покладено поняття атому як гранично неподільної частки. А. виникла в античній філософії. Левкіпп і Демократ (V ст. до н. е.) вважали, що матерія має межу фізичної, а простір - математичної подільності, і всі речі складаються із найменших неподільних часток - атомів. Ці ідеї були розвинуті далі Епікуром, Гераклітом, Лукрецієм. Зокрема, Геракліт (IV ст. до н. е.) наділяв А. якісними відмінностями. Лукрецій (І ст. до н. е.) у своїй філософській поемі "Про природу речей" обґрунтовував здатність А. до відхилення від прямолінійного руху і започаткування, таким чином, нових світів. Матеріалістичну версію А. обстоював у XVII ст. Гассенді. Галілей також схвально оцінював А. як філософську теорію, на яку можуть спиратися його експериментальні дослідження та математичні розрахунки. У наш час натурфілософська гіпотеза знайшла наукове підтвердження - атом розглядається тепер як найменша частка хімічного елемента, яка є носієм його властивостей І. дея дискретної будови об'єкта, процесу, властивості розвинута у багатьох наукових теоріях і дозволила розв'язати ряд фундаментальних проблем. У хімії, поряд з поняттям атома, введене поняття молекули як найменшої кількості речовини, яка вступає у хімічну реакцію. У фізиці обґрунтована квантова ідея - атом розглядається як квантова система, в якій процеси випромінювання та поглинання енергії мають дискретний характер, а елементарні частки розглядаються як неподільні частки матерії. Але й останні можуть народжуватись і знищуватись у процесі взаємодії.

Демокрит (460, Абдера - 370 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, учень Левкіппа. Довгий час провів у мандрах по країнах Сходу. Написав близько 70 творів різноманітної тематики. Космогонічне за своєю проблематикою і цим подібне до інших досократичних філософій, вчення Д. разом з тим суперечить спільним метафізичним інтуїціям досократиків, що робить його перехідною постаттю від доби ранньофілософських космогоній до періоду класичної еллінської філософії. Основа онтології Д. - атомістика: вчення про атоми та пустоту як першопочатки буття. Поняття "атом" виникає як антитеза елейській нескінченній подільності сущого і покликане розв'язати апорії Зенона Елейського А. том за онтологічними якостями (окрім форми) дорівнює елейському сущому (Єдиному), але на відміну від останнього атомів може бути безліч. Усе існуюче складається з них як неподільних, самодостатніх, непроникних форм. Цим домінуюча у ранньофілософських космогоніях інтуїція континуальності (безперервності і цілісності) Космосу руйнується і замінюється принципом дискретності світу. Вказуючи на атоми та пустоту як першооснови сущого, Д. також стверджує рівновагому реальність буття і небуття, що радикально суперечило не лише елейському вченню, а й іншим досократичним космогоніям. На думку Д., незчисленні не лише атоми, а й світи, які складаються з них; ці світи (відмінні за розмірами, будовою, якостями) повсякчас виникають і гинуть. Множинність одночасно існуючих світів була принципово новою для Античності космогонічною ідеєю, яка у подальшій історії філософської думки опонувала образу єдиного, гармонійно впорядкованого світоустрою. Деструктурувавши характерну для ранньофілософських космогоній першосубстандію і замінивши її висхідними неподільними формами ("ейдоси", "щосьності", "буття"), Д. так само деструктурує другий найважливіший чинник досократичного уявлення про генезис Космосу: вселенську силу, дією якої твориться впорядкований світоустрій (Логос Геракліта, Діке Анаксимандра, Нус Анаксагора тощо). Замість неї у атомістиці - вперше в історії думки - з'являється поняття причини. У вченні про пізнання Д. розрізняв чуттєве і умоглядне знання. Чуттєві сприйняття виникають внаслідок потрапляння в органи чуттів копій (ейдолів) речей, котрі відокремлюються від них. Але чуття постачають лише "темне", спотворене і несправжнє знання, оскільки свідчать про множинний світ речей, а не про дійсний світ атомів та пустоти. Останній осягається лише розумом. Перевага умоосяжного знання над чуттєвим видавалася Д. настільки значною, що легенда оповідає про самозасліплення філософа променем сонця для того, щоб "темне знання" не відволікало його від розумового споглядання справжньої дійсності. У вченні про людину Д. виходить з того, що люди набули власних форм буття завдяки природі і досвіду. Згідно встановленню (спільній згоді) виникають слова, звичаї, закони і держава. Головною метою життя є еволюція - стан душі, коли вона перебуває у спокої та рівновазі, звільнена від страхів і пристрастей.

[br]

Осн. тв.: "Великий діакосмос (світоустрій)".