ЕПІСИЛОГІЗМ

СИЛОГІЗМ ( від грецьк. συλλογισμαι - міркую, роблю умовивід) - дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження - висновок. Розрізняють три великі групи С.: категоричний С., у якого засновками є категоричні судження; умовний С., одним із засновків якого є умовне судження; розподільний С., серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого С. є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі С. широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного С., як Modus ponens,. відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії С. були закладені Аристотелем (див. модуси силогізму, силогістика, термін, фігури силогізму, правила виводу).

СИЛОГІСТИКА ( від грецьк. σνλλογιστικοζ - той, що робить умовивід) - розділ традиційної формальної логіки, в якому вивчають особливі види дедуктивних умовиводів (силогізми); перша, сформульованаАристотелем, логічна теорія дедуктивного виводу, який ґрунтується на врахуванні суб'єктно-предикативної структури висловлювань (суджень). У С. вивчають структуру силогістичного умовиводу, виділяють його види, з'ясовують, за яких умов з одного, двох або більше висловлювань - засновків з необхідністю випливає нове висловлювання - висновок, визначають, які модуси силогізму є правильними умовиводами, а які хибними і чому. Формалізація С. виявила, що вона може бути узагальнено виражена через числення предикатів. С. недостатня для опису всіх видів дедуктивних міркувань. У сучасній математичній логіці С. як окремий розділ не виділяють.

ЕПІСИЛОГІЗМ ( від грецьк. έπι - префікс, що означає перебування над чимось або на чомусь; рух проти чогось, надмірність тощо; συλλογισμόζ - міркування, умовивід) - силогізм, що є складовою частиною полісилогізму. Один із засновків Е. водночас є висновком попереднього силогізму - просилогізму (іншої складової частини полісилогізму).

ПОЛІСИЛОГІЗМ - поєднання декількох силогізмів, коли висновок одного силогізму (просилогізму) стає засновком іншого силогізму (епісилогізму) і т.д.

ФІГУРИ СИЛОГІЗМУ - форми силогізму, які виділяють в залежності від місця розташування у його засновках середнього терміна. В першій фігурі середній термін (М) є суб'єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку; в другій - предикатом обох засновків; в третій - суб'єктом обох засновків; в четвертій - предикатом більшого засновку і суб'єктом меншого засновку. Схематично:

Першу фігуру Аристотель вважав досконалою з огляду на її більшу очевидність і відповідність природному порядку руху пізнання, а також - на можливість зведення до неї інших фігур. У традиційній логіці наявна "проблема існування четвертої фігури". Аристотель припускав лише перші три фігури і тлумачив як приховані (неявні) ті силогізми першої фігури, що пізніше стали вважатися силогізмами четвертої фігури (вперше четверта фігура "з'являється самостійно" у підручнику "Логіка" Пор-Рояля, 1662). Інколи цю фігуру називають галенівською, за іменем її ймовірного відкривача - римського лікаря і філософа Галена (бл. 130 - бл. 300 рр.). Дослідження "додаткових, модифікованих" силогізмів першої фігури також пов'язують із працями учня Аристотеля, грецьк. філософа Теофраста (бл. 372 - бл. 287 рр. до н. е.).

МОДУСИ СИЛОГІЗМУ - схеми силогізмів, в яких враховано розташування термінів у судженнях (фігури силогізму) та їх кількісна і якісна характеристики В. раховуючи будову простого категоричного силогізму (два засновки і висновок), 4 види його можливих категоричних суджень (загальностверджувальні (А), частковостверджувальні (І), загальнозаперечні (Е), частковозаперечні (О)) і кількість фігур (чотири), всього можна отримати 256 модусів. Проте не кожна можлива комбінація висловлювань складає логічно правильний М.с. (загалом їх 24). Правильним є такий модус, який завжди гарантує отримання істинного висновку за умови істинних засновків. В епоху Середньовіччя правильні модуси отримали власні назви (голосні літери вказували якісну і кількісну характеристики, відповідно: більшого засновку, меншого засновку і висновку): Barbara (AAA), Celarent (ЕАЕ), Darii (All), Ferio (EIO) - в першій фігурі; Cesare (ЕАЕ), Camestres (AEE), Festino (EIO), Baroco (AOO) - в другій фігурі; Darapti (ААІ), Disamis (IAI), Datisi (All), Felapton (EAO), Bocardo (OAO), Ferison (EIO) - в третій фігурі; Bramantip (AAI), Camenes (AEE), Dimaris (IAI), Fesapo (EAO), Fresison (EIO) - в четвертій фігурі. Цей перелік можна розширити за рахунок ослаблених модусів (в яких отримують часткові висловлювання-висновки у випадках, коли існує можливість отримання загального висновку): Barbari (ААІ), Celaront (EAO) - в першій фігурі; Cesaro (EAO), Camestrop (AEO) - в другій фігурі; Camenop (AEO) - в четвертій фігурі.

ЕПІХЕЙРЕМА ( від грецьк. επιχείρημα - скорочений умовивід) - силогізм, обидва засновки якого представлені ентимемами. Схема Е.:

Правильність Е. перевіряють через відновлення кожної ентимеми - складника Е. в повний силогізм. Із висновків відновлених повних силогізмів будують новий силогізм. Якщо висновок останнього співпадатиме із висновком аналізованої Е., то Е. буде правильно побудованою. Засновки (1) і (2) можна представити відповідно:

Отримані висновки можна перетворити на більший та менший засновки нового силогізму:

Кожну Е. можливо перетворити в сорит, якщо засновки Е. перетворити в повні силогізми і розташувати їх певним чином (див. силогізм, ентимема, сорит).

ЕНТИМЕМА ( від грецьк. ένυνμέομαι - маю на думці) - неповний, скорочений силогізм, в якому один із засновків або висновок в явному вигляді не сформульовані, хоч їх мають на увазі. Напр., у міркуванні "Всі філософи мудрі, отже, Сократ мудрий" в явному вигляді не сформульований менший засновок: "Сократ - філософ". Застосування Е. значно прискорює процес обміну думками, а також посилює переконливість міркувань. У слід за Аристотелем, Е. інколи характеризують (на противагу демонстративним міркуванням) як риторичний силогізм, "силогізм із ймовірного". На відміну від повних силогізмів, використання Е. дещо утруднює виявлення можливих помилок, які можуть існувати або свідомо припускатись саме в пропущених засновках чи висновку. Логіка аналізує правильність/неправильність Е. (т. зв. проблема ентимематичного слідування) через відновлення Е. до повного силогізму. За допомогою Е. будують більш складні силогізми - епіхейреми.

Курбський, Андрій (бл. 1528 - 1583) - письменник і мислитель, рос. князь, московський боярин. Ставши в опозицію до Івана Грозного, 1563 р. був змушений покинути Москву та емігрувати до Литовсько-Руської держави. Певний час проживав при дворі князя Острозького. Польський король Жигмонт II подарував йому маєтки на Волині (Ковель) та Литві. К. мав певний вплив на Острозького в церковних справах. Співпрацював із Замойською академією, з Острозьким культурно-освітнім осередком. Зробив низку перекладів з латини на церковносл. мову, використовуючи елементи старої укр. мови. Відомий його переклад-переробка трактату з логіки Спангенберга, що був виданий у XVI ст. Метою цієї праці було навчити учнів правильно будувати силогізми, щоб з допомогою засобів формальної логіки успішно вести полеміку з католиками і реформаторами. У трактаті аналізуються фігури й модуси силогізмів Ц. ей посібник з логіки мав важливе значення з огляду на розвиток культури дискурсивного мислення в Україні кін. XVI ст.

[br]

Осн. тв.: "Трактат із логіки Й. Спангенберга в перекладі А.М. Курбського" (1988).