ДОЦІЛЬНІСТЬ

ДОЦІЛЬНІСТЬ ( від лат. finalis - завершальний, цільовий) - відповідність явища, процесу певній цілі. Розрізняють Д. природну; Д. людського світу; як свідому цілепокладальну діяльність людини; особливий методологічний принцип. Отже, Д. розглядається як особлива іманентна характеристика певного об'єкта й одночасно - суб'єкт-об'єктне відношення Г. енетично поняття Д. тісно пов'язане з цілепокладанням як сутнісною характеристикою людської діяльності. Д. світу - це об'єктивний історичний підсумок перетворення людиною природи, той рівень, на якому природні процеси відбуваються у формі практики. Світ - це доцільна матерія, і він настільки доцільний, наскільки є "світом людини". Тобто Д. світу зумовлена Д. людських суспільних відносин. Така Д. не є ні природною програмою розвитку матерії (її своєрідним генетичним кодом), ні "регулятивною ідею" Канта, за допомогою якої людина впорядковує світ. Існує два підходи до співвідношення Д. і цілепокладання у культурі. Перший: цілепокладання "вище" Д., оскільки перше є вільне покладання цілей, а друге - узгодження своїх цілей з наявним буттям. Другий: Д. включає в себе цілепокладання; природний перебіг подій набуває цільової спрямованості (антропоморфні, телеологічні концепції). Теологія вбачає у Д. природи прояв божественного розуму. На думку Ніцше, Д. у природі є справою випадку З. а Кантом, цілі у природі є лише корисні фікції, яким дійсність "нібито" (als ob) відповідає. Що стосується органічної Д., то це питання наразі є відкритим. Поняття Д. використовується у сучасній науці при розробці деяких методів і підходів, зокрема принципу зворотного зв'язку, т. зв. цільовому підході до наукового дослідження.

მიზანშეწონილობა; მიზანდასახულობა, გამიზნულობა

maqsatqa uyğunlıq, maqsatqa muvafıqlıq, maqul-maqbul oluv

ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ - буття, існування і властивості якого не залежать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. О.р. в цьому сенсі - те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Необхідність введення категорії О.р. як абсолютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" - суб'єктивної реальності, феноменів мислення, свідомості) і зовнішній (світ "не-Я" - чуттєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кардинальну роль як філософська основа класичного природознавства, де О.р. - це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експеримент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Категорія О.р. необхідна також для збереження реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розвиток науки виявив гносеологічні труднощі, зумовлені поняттям О.р. У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" О.р. в систему своїх матеріальних та інтелектуальних засобів пізнання й пізнавальних дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між О.р., як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його засобами пізнання і його свідомістю. Звідси - доцільність розгляду О.р. як буття, що є відносним стосовно певного суб'єкта (О.р. - те, що існує незалежно від даного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характеристик О.р., зумовлених його психологічним і праксеологічним вимірами (О.р. - те, що не залежить від волі і бажань даного суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обмежує його свободу; це те, що здатне чинити опір, виявляти себе як щось автономне чи незалежне, як щось, зрештою, нездоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). О.р. у цьому сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й закономірностей історичного і соціального буття, інституціональної будови суспільства, а також як сукупність певних культурних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивного знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв О.р. - наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосовно нього набувають характеру феномена відчуження.

ТЕЛЕОЛОГІЯ ( від грецьк. τέλοζ - мета, кінець, ціль; λόγοζ - слово, вчення) - вчення про ціль, доцільність; вчення, згідно з яким не лише людська діяльність, а й природні явища та історичні події спрямовані до певної мети і підпорядковуються їй; розгляд речей, явищ з точки зору доцільності на противагу причинній необхідності або як доповнення до неї. Телеологічний підхід акцентує увагу на питанні - для чого, задля якої цілі здійснюється той чи інший процес Ц. ей принцип "кінцевих причин" (causa finalis), згідно з яким ідеальна ціль, кінцевий результат впливає на об'єктивний перебіг процесу, може набувати різних форм. їх розмаїття маніфестується у різних типах Т. Розрізняють Т. як вчення про "зовнішню доцільність" й іманентну Т. У рамках першого її тлумачення вирізняють антропоцентричну Т., яка виходить з того, що все існує для людини (Вольф); метафізичну Т. - яка ґрунтується на визнанні кінцевої цілі, що панує над світовим процесом (Тейяр де Шарден); трансцендентну Т. - що постулює існування потойбічної цілепокладаючої істоти; відповідно світ тлумачиться як продукт або результат її діяльності (Шопенгауер, неотомісти). Основи іманентної Т. (тобто такої, яка приписує розвиткові природи внутрішню ціль) були закладені Аристотелем. Внутрішня ціль становить причину розвитку природи. Ентелехія є завершення, результат і ціль цього розвитку. Ідеї іманентної Т. розвивалися Ляйбніцем у монадології, зокрема у вченні про наперед визначену гармонію, Шеллінгом (ідея "світової душі"), у філософії Гегеля. Кант здійснив спробу поєднання принципів детермінізму і телеологізму. З одного боку, для розуму важливо не випускати з уваги причинний механізм природи, з другого - необхідно враховувати у речах природи принцип цілей. На думку Канта, питання про доцільність чи недоцільність природи має проблематичний характер, тобто рівною мірою можливо довести тезу і антитезу. Принципом Т. послуговуються деякі наукові напрями (віталізм, неовіталізм), згідно з якими розвиток організмів є доцільним.

ЕСТЕТИКА ( від грецьк. αίσυητιυόζ - здатний відчувати) - загальна характеристика певної сфери пізнання ("нижчої теорії пізнання" у порівнянні з логікою) (Баумгартен). Це визначило в подальшому долю Е. порівняно із "філософією мистецтва", яка мала попередню багатовікову історію. Кант ("Критика здатності судження") сформулював принцип автономії Е. та мистецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєвоприємного, утилітарно-доцільного та раціонально-дискурсивного. Доцільність Е. міститься не в самих речах та їхніх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здібностей, в почутті задоволення, обумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. У європейській традиції Е. остаточно визначилась як галузь філософського знання, виробленого нім. класичною філософією В. ирішальним поштовхом до розвитку Е. послужила кантівська ідея "незацікавленості судження смаку". Кантівські ідеї автономії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю та моральною свободою були розвинуті Шиллером ("Листи про естетичне виховання") у тлумаченні Е. як самостійної сфери "гри" та "видимості", як образу, що поєднує форму і матерію, чуттєвість і духовність людини. Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає Е. наукою про "правила чуттєвості взагалі", то Гегель ототожнює Е. з "філософією мистецтва", оскільки її предметом є "царство прекрасного", або художня творчість. У зв'язку з цим категорія Е. не знаходить у Гегеля безпосередньої розробки, хоч категорія "прекрасного" як "чуттєвого явлення ідеї", як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою Е. в сфері мистецтва. З розвитком позитивізму проблеми "філософії мистецтва" залишаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени з огляду на емпіричні дослідження та дані конкретних наук З. відси бере свій початок проблема розмежування та визначення своєрідності "художнього" та Е., естетичної діяльності і мистецтва тощо. Водночас набувають поширення соціологічні (Спенсер, Конпг), психофізіологічні (Фехнер), психологічні (Ліппс), культурологічні (Тейлор) дослідження феноменів Е. як таких, що вийшли за межі мистецтва і ототожнюються з усією сферою культури. З кін. XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, ідей Кассирєра про символічну природу культури та мистецтва, принципової спорідненості естетичної і міфологічної свідомості в герменевтиці Гадамера на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність Е. як ціннісної експресивної форми, властивої людській культурі в цілому. Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності Е. йшов марксизм, який пов'язував Е. із практичною діяльністю людини, через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне відношення і сприйняття. Марксистське уявлення про всезагальність Е. знайшло свій розвиток у критиці репресивної тотальності й афірмативного мистецтва Адорно, а також запропонованій Бодріяром концепції "трансестетики". Наголошення всезагальності у марксистській Е. суголосне апології сакрального теургічного призначення естетичного у рос. релігійній філософії (Флоренський, Федоров). Проблеми співвідношення Е. та раціонального, Е. та етичного, Е. та утилітарного, Е. та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної Е.

ЛОГОС (грецьк. λόγοζ) - термін давньогрецьк. філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа" Ц. і паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецьк. мови зафіксовано понад ЗО значень терміна "Л.", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" - це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Л. включає також чітке числове відношення - рахунок. Він - і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "Л." введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, Л. задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона йАристотеля Л. втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків Л. трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі Л. уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського Л. зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер Л. проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він - Слово і думка Бога, котрий за допомогою Л. створив світ. Християнство розкрило своє розуміння Л. у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі - λογοζ). У рос. релігійно-ідеалістичній філософії Л. розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через Л. не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні Л. - Слова Божого. При цьому Л. часто залишається невираженим у думці-слові.

Якоб, Людвиг Генріх Конрад (1759, Веттін, Пруссія - 1827) - нім. філософ, економіст. Вивчав філософію і філологію в Галльському ун-ті (1777 - 1781). Докт. філософії (1785), проф. Ректор Галльського ун-ту. В 1807 - 1809 рр. - проф Х. арківського ун-ту. 1816 р. повертається в Галле. Автор понад ЗО німецькомовних і понад 10 російськомовних праць - "Курсу філософії для гімназій Російської імперії", який охоплював усі складові філософії (у тогочасному її розумінні). В Харкові видрукував (нім. мовою) два підручники з логіки, політико-економічне і юридичне дослідження, одну промову ("Про вплив університетів на освіту і добробут народів"). Переможець конкурсу на краще розв'язання проблеми "про порівняну вигідність кріпосної та вільнонайманої праці" (1812). У філософії - кантіанець, у політекономії - учень Сміта. Націлював науковий пошук на зближення із чуттєвим досвідом, але застерігав: людська психіка, мислення - потаємні процеси, укорінені в окремому від матерії "духовному началі", зрештою - в Богові. У теорії моралі обґрунтовував неспростовність етики обов'язку, в естетиці - формоцентричне тлумачення прекрасного. Мислив і діяв як просвітник, критикував кріпацтво С. тверджував, що жебрак у вільній країні - "король порівняно з кріпаком". Прибічник народоправства, але в межах конституційної монархії. Був супротивником революції, але визнавав доцільність революційних дій (навіть шляхом насильства): "Якщо розум хоче свободи всіх".

[br]

Осн. тв.: "Курс філософії для гімназій Російської імперії". У 8 ч. (1812 - 1817) та ін.

ПРЕКРАСНЕ - метакатегорія естетики, яка характеризує явища дійсності з точки зору їх довершеності і, відповідно, такими, що володіють найвищою цінністю для людини. Як естетична цінність, П. відрізняється від моральних та теоретичних цінностей (добра, істини) тим, що воно пов'язане з певного чуттєвою формою і звернене до споглядання і уяви С. прийняття П. породжує стан задоволення, гармонії з навколишнім світом, почуття свободи. В історії естетичної думки категорія П. відіграла роль основного поняття, через яке відбулося самовизначення естетики як філософської науки. Гегель надавав перевагу визначенню естетики як "філософії прекрасного" Д. ля давньогрецьк. філософії характерне усвідомлення П. як природної властивості світу (космосу). За Гераклітом, "найпрекрасніша будова світу" та "найпрекрасніша гармонія" є результатом єдності та боротьби протилежностей. Піфагорійці тлумачили П. як гармонію, що внутрішньо притаманна речам, і джерелом якої є кількісні співвідношення, що розумілись у містичному дусі. Сократ вказує на доцільність П., адже "все є добрим і прекрасним відповідно до того, для чого воно добре пристосоване". Платон вперше звернув увагу на те, що існує різниця між тим, "що таке прекрасне", і тим, "що є прекрасним", тобто між тим, що є сутністю П. та його проявами. Середньовічна естетика (Августин, Тома Аквінський) вбачали джерело П. у Богові. Головним принципом естетичної орієнтації була піднесеність над реальністю, духовне подолання протиріч та недовершеності дійсності. Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. В ренесансній естетиці П. визначалось як гармонія матерії і духа, тіла і душі, людини і навколишнього світу. У культурі Нового часу панівною стала тенденція осягнення П. не почуттями, а розумом. Визнавалося, що правильна оцінка естетичних властивостей предмета залежить і від художнього смаку, але у формуванні останнього вирішальну роль відігравав розум. За Кантом, П. - це не тільки якість чи властивість об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Кант вперше наголосив на необхідності діалектичного підходу до вивчення естетичних явищ. Для Гегеля предметом естетики є художньо П., ступінь досконалості твору мистецтва визначається рівнем відповідності між ідеєю (змістом) та його формою (суттєвим образним втіленням). Для марксистської естетики найхарактернішою тенденцією у розумінні П. був реалізм (див. реалізм у мистецтві). Подальший розвиток естетики показав, що П. як естетична якість предмета, явища є в той же час мірою утвердження людини в світі, мірою вияву її свободи, розвитку її творчих можливостей.

ОРГАНІЦИЗМ - філософсько-методологічна концепція, яка базується на цілісному синтетичному підході до вивчення об'єктів органічної природи. Термін "О." запропонував фізіолог Холдейн (1918). За спрямованістю О. протилежний редукціонізмові; постав як своєрідна спроба подолати опозицію "дарвінізм - неовіталізм", орієнтованих, відповідно, на природне та метафізичне пояснення феномена життя. В основі О. лежить ідея Платона про те, що "ціле більше суми своїх частин". Тому цілісність тлумачиться як специфічний атрибут живого, найбільшою мірою притаманний організмам, як неподільна їх властивість. Згідно з О., із втратою цілісності зникає і сам організм. О. привернув увагу до таких проблем, як усвідомлення необхідності відмови від механістичного розуміння причинності, цілісність, доцільність, рівні організації живого, виявив межі застосування редукціонізму. В сучасному пізнанні О. пов'язаний із розробкою проблем самоорганізації та саморозвитку, структурних рівнів організації живого, вивчення організму як цілого та системності живого, з динамікою внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку.

Зеньківський, Василь Васильович (1891 - 1962) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту. У складі уряду гетьмана Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, од 1919 р. перебував в еміграції. На початку своєї філософської діяльності З. виступав послідовником неокантіанства і був одним із найпомітніших представників цього напряму в Київському ун-ті. Але пізніше сприйняв цілий ряд психологічних ідей фройдизму та феноменології. Однією з основних проблем, які активно розроблялися З. у 10 - 30-ті рр. XX ст., було питання щодо детермінації психічних актів. За З., причинність не містить в собі нічого іншого, окрім іманентного чинника можливості, а її сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує з себе дещо нове. В результаті цього зміст причинності слід шукати в процесі творення, де її першою ознакою є момент виникнення дії з її причини. Доволі характерною є й інтерпретація З. механістичної причинності, яка на відміну від органічної не містить в собі дію кінцевої причини. Тому різниця між механічним світом та життєвим полягає в тому, що в першому причинність як телеологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові Д. ругий період творчості З. (від серед. 30-х рр. і до його смерті) характеризується зростанням його уваги до питань історії філософії, розвитку укр. та рос. філософської думки, основ християнської філософії та виховання.

[br]

Осн. тв.: "Сучасний стан психофізичної проблеми" (1905); "Проблема психічної причинності" (1914); "Проблема виховання у світлі християнської антропології" (1934); "Історія російської філософії". В 2 т. (1948 - 1950).

Боден, Жан (1530, Анже - 1596) - франц. політичний мислитель, соціолог, юрист; засновник концепції державного суверенітету, створення світської (незалежної від церкви) держави. Розрізняв три види історії: людську, природну, божественну. Стверджував, що суспільство розвивається у прогресивному напрямі, а природа - колоподібно. Б. заперечував ідею божественного походження влади та обґрунтовував доцільність обмеженої законами та вимогами справедливості монархії; був прихильником віротерпимості. Б. обстоював думку про вплив географічного середовища на характер мешканців певної території і навіть на форми врядування.

[br]

Осн. тв.: "Метод необтяжливого розуміння історії" (1566); "Шість книг про республіку" (1576); "Театр природи" (1596).

Гассенді, П'єр (1592, Шамтерсьє, Прованс - 1655) - франц. філософ, математик. Проф. філософії Енського ун-ту (1617), од 1645 р. проф. математики Королівського колежу у Парижі. Тривалий час був каноником кафедрального собору. В історію філософії увійшов насамперед завдяки своїм п'яти настановам для спростування "метафізичних роздумів" Декарта. Заперечуючи аристотелізм і картезіанство, прагнув поєднати атомістику Епікура з християнською вірою В. важав, що атоми, з одного боку, є самостійними осередками сили, а з другого - підлягають дії механічних причин. У впорядкованості різноманітних комбінацій атомів вбачав доказ існування Бога Н. амагався поєднати думку Епікура про спокій як мету життя та християнську ідею про досягнення цього спокою у потойбічному світі. В гносеології захищав емпіризм і сенсуалізм, хоч і не відкидав важливості інтелектуальних зусиль в досягненні істини. Зрештою, схилявся до думки про доцільність рівноваги у процесі пізнання між розумом та відчуттями.

[br]

Осн. тв.: "Коментар про життя, звички й думки Епікура" (1649); "Антикартезіанські дослідження" (1649); "Система філософії" (1658).

ІДЕОЛОГІЯ - сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "І." іноді застосовують як синонім вислову "політична І.", але доцільніше політичні І. вважати тільки одним із різновидів І. (напр., історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "І."). Слово "І." наприкінці XVIII ст. увів у мову філософії франц. філософ Дестют де Трасі (1754 - 1836), який позначав ним "науку про ідеї" (словом "ідеї" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекони - усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "І." важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "І." віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу") З. гідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю Ц. ю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "І.". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і т.п. Тому І. завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика І. є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням З. аслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння І. були, по-перше, припущення, що І. можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті І."), а, по-друге, економічний редукціонізм - намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити І. (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням І. у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших) Ц. е ситуація ідеологічного плюралізму Ц. ей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли Суперечка ціннісних орієнтацій та І. переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження І. лише розпочинається: укр. філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття І. визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення І. схиляє до позитивістського нехтування ролі І. у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння І. тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження І.