ДІАЛЕКТИКА

НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА - різновид діалектики, в якій перебільшується заперечення, несумісність протилежностей, мінливості понять і явищ. Найстаріша її форма - релятивізм Кратила. До Н.д. відноситься і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (положення, в якому викладається зміст а) є діалектичний умовивід до протиріччя: кінцева мета - не розв'язання, а розкриття суперечності і негативний висновок щодо порушеного питання. Формою Н.д. був скептицизм, як античний, так і Нового часу: основний його мотив - доведення відносності будь-якого знання - чуттєвого і розумового. В Новий час помітною концепцією Н.д. було вчення Канта про антиномії, екзистенціальна діалектика К'єркегора, соціальна діалектика Маркса. Проте в цілому діалектика від Античності до класичної філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, неоплатоніків, Бруно, Ку ганського, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Самі напружені опозиції, протилежності вони розглядають як такі, що знаходяться в єдності, узгодженні, гармонії. Та й сама гармонія - і взагалі, і як феномен мистецтва - визначалася як єдність протилежностей Я. кісний поворот відбувається в XX ст., коли діалектика істотно змінила свій зміст. Класичною і домінуючою її формою була діалектика позитивна. Всупереч цьому для XX ст. характерна діалектика критична, трагічна, екзистенціальна. Ці різновиди діалектики відбивали досвід критичної опозиції щодо класичної її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагічного характеру епохи, безмежних страждань людей від світових воєн, соціалістичних експериментів і т. ін. Н.д. виникає як особливий напрям філософської думки в межах критичної теорії суспільства Франкфуртської школи (Горкгаймер, Адорно, Маркузе). Н.д. мислиться як тотальна критика всієї європейської культури, тоталітаризму, насильства над природою людини, як радикальна зміна діалектики з урахуванням досвіду XX ст. Адорно ("Негативна діалектика", 1960) виходить з принципового антагонізму між суспільною уніфікацією індивіда і його природною унікальністю, нетотожністю. Соціальність - це сфера оречевлення і відчуження, насильницьке прирівнювання, ототожнення людей. Основне завдання - вивільнити природу взагалі і природу людини від насильства. Маркузе ("Одномірна людина", 1964) стоїть на аналогічній позиції. Наукове знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту і заперечення, оцінки, яка засуджує існуючий лад. На противагу цьому діалектичне мислення завжди залишається негативним тою мірою, якою воно містить судження і засудження дійсності. До Н.д. належить і концепція Сартра ("Буття і ніщо", 1943, "Критика діалектичного розуму", 1960). Предмет його роздумів - людина та її буття-в-світі. За Сартром, буття і ніщо - не дві логічні категорії, а дві сторони людської реальності. На відміну від гегелівської діалектики понять, у Сартра - діалектика самого існування (екзистенційна діалектика буття-в-собі (реального буття) і буття-для-себе (свідомості). У Сартра на першому плані аналізу людського існування - асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднання людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутрішньої суперечності між фактичністю і трансценденцією. Як і Адорно, Сартр вважає ілюзорним будь-яке примирення протилежностей. В "Критиці діалектичного розуму" він розрізняє догматичну і критичну діалектику. В історичному процесі він вбачає колізію між інертною соціальністю і свободною діяльністю людини. Діалектика відноситься лише до другої, її виток - "індивідуальні практики" С. артр розкрив повною мірою роль насильства й антагоністичних суперечностей в історії.

ДІАЛЕКТИКА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА - діалектика існування, внутрішнього життя (переживання) людини. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, які відбиваються в протилежних категоріях - конечного і безконечного, сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього тощо. В класичній філософії, що виникла під впливом потреб пізнання, це була діалектика речей, явищ, процесів, яка знаходила відображення в логічних формах. Людина поставала однією з речей світу. Д. е. обернула діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість, на відміну від буття зовнішнього - "Man" Гайдеггера, "світу об'єктивації" Вердяєва. Д.е. - це діалектика переживань особи та їх структура. До екзистенціалізму переживання були переважно предметом психології. Екзистенціалізм завдяки відкриттю інтенціональності - спрямованості свідомості на об'єкт і особливо у такій її формі, як вихід екзистенції до трансцендентного, створив їх онтологію. Д.е. сформувалася в працях К'єркегора, Ясперса, Гайдеггера. Онтологічною передумовою екзистенції є її конечність, смертність. Вони роблять екзистенцію часовою, історичною. В традиційній філософії історичність була суттєвою рисою діалектики К. ласовий історизм мав зовнішній характер, стосувався буття органічного світу або всесвітньої історії, а час був абстрактний, кількісний, яків механіці Ньютона. Сама ж історія мала справу з минулим. В екзистенціалізмі, як і в теорії відносності, час наповнений, якісний, а в структурі особи основна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як "вибір", "проект", "план", "надія". До того ж, "історія" означає існування людини в певних ситуаціях, приналежність до даного народу, стану, наявність у нього певних біологічних, психологічних та інших властивостей, що в сукупності подається категорією "буття-в-світі" (така категорія відсутня в класичній філософії). Ядро Д.е. становить вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до трансценденції. Прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню пограничних ситуацій: у будьякій з них (боротьба чи смерть, випадок чи вина) закладені основи антиномії (Ясперс). Останні й виштовхують свідомість у трансцендентне, здійснюється сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії Д.е., на відміну від кантівських, не теоретичні, а емоційно напружені і навантажені. Вони не розв'язуються, припинення суперечності було б водночас спокоєм і смертю екзистенції. Зняття суперечності - не розв'язання її, а стрибок у новий план буття. За Ясперсом, ця безконечна діалектика не заспокоюється ні на "як і так", ні на "або-або", не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це і, неспокійна в своєму спокої, рушає далі. Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, яке спонукає до виходу за межі повсякденного. Оскільки такий вихід здійснює саме особа, вона вільна, свободна. Екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, вони відмовляються від свободи як пізнаної необхідності. Свобода визначається характером трансценденції: Марсель і Ясперс вважають, що її досягти можна в Богові. Для Сартра і Камю, які ототожнюють її з ніщо, свобода є негативністю відносно емпіричного буття, бунт проти неї. В усякому разі свобода - це вибір між альтернативами, вона ґрунтується не на необхідності (що панує в сфері повсякденності і де особа втрачає себе), а на можливості." Для розуміння Е.д. важливо брати до уваги, що "категорії Е.д." зовсім інші, ніж в класичній діалектиці: становлять або повне їх переосмислення (як конечне і безконечне, зовнішнє і внутрішнє та деякі інші), або являють собою нові категорії (турбота, страх, відчай, історичність і т.ін.).

ДІАЛЕКТИКА МАТЕРІАЛІСТИЧНА - складова частина марксистської філософії, що має два різновиди - об'єктивну діалектику і суб'єктивну. Друга ґрунтується на першій. Основою Д. м. вважається наявність протилежностей у різних формах руху матерії (притягання і відштовхування в механіці, позитивна і негативна електрика в фізиці, поєднання і дисоціація атомів у хімії, спадкоємність і мінливість, асиміляція і деасиміляція в живій природі, боротьба класів у суспільстві). При цьому єдність і боротьба протилежностей розглядається як загальний закон діалектики, хоч боротьба у точному значенні слова притаманна лише живому, особливо людині. Природа як ціле розглядається в процесі розвитку, що відбувається згідно із законами Д.м. Антропогенез тлумачиться як перехід від природи до історії. Рушійну силу історії утворює боротьба класів, яка має свої ступені і втілюється у послідовності суспільно-економічних формацій Н. а кожній з них боротьба завершується перемогою "передового" класу і загибеллю або знищенням "реакційного". Кінцева мета людства - відсутність класових протилежностей, суспільна єдність і гармонія. Згідно із суб'єктивною діалектикою, як різновидом Д.м., категорії - це щаблі пізнання, які позначають відповідні етапи його історичного і логічного процесу (див. історичне і логічне). Основним принципом тут є єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Цей принцип, як і основний зміст суб'єктивної діалектики, марксизм перейняв від філософії Гегеля. Д. м. була наслідком критики ідеалістичної традиції в європейській філософії й особливо філософії Гегеля, а також відбивала той етап в історії Нового часу, який характеризувався загостренням класової боротьби (кін. XVIII - пер. пол. XIX ст.). В сучасній філософії протиріччя природи як такої стали другорядними. На перший план вийшли глобальні проблеми, найбільш загальні суперечності між людиною і природою З. мінила свій характер і соціальна діалектика - замість антагонізму та непримиренної боротьби класів більш продуктивними виявилися партнерство і співробітництво класів, станів, груп, осіб. Іншим стало і співвідношення суб'єктивного і об'єктивного у світовому процесі: оскільки наукове мислення і діяльність людства стали планетарними силами, їх вплив на дійсність видається однаково суттєвим, думка про первинність або вторинність цих факторів зберігає своє значення лише для проблем історичного генезису ідеального і духовного світу людини.

ДІАЛЕКТИКА (грецьк. διαλεκτιυή - мистецтво вести бесіду, сперечатися) - вчення про об'єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей (конечне і безконечне, перервне і безперервне, зв'язок і відокремленість, сталість і мінливість і т. д.), які, однак, не нейтралізують одна одну, а реалізуючись у своїй тотожності як рух, розвиток і творчість, розгортаються в багатоманітність конкретних форм сущого. Стверджуючи об'єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, Д. виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. У відповідності з поділом носіїв протиріч і відповідних орієнтацій на онтологічний, діяльнісно-практичний або логіко-гносеологічний вирізняють - Д. природи, суспільного життя, пізнання, об'єктивну і суб'єктивну Д. і т. д. Різноманітність способів дослідницьких підходів до проблеми суперечливості породжує різні історичні форми Д., Д. окремих філософських напрямів і шкіл, особистостей. Так, поряд з традиційною Д. Античності, Д. доби Відродження тощо кажуть про Д. елеатів, софістів, трансцендентальну, матеріалістичну, екзистенційну, негативну Д., а також Д. Геракліта, Зенона, Гегеля, Маркса, Ясперса, Адорно та ін. У свою чергу, діалектичний підхід до об'єктів дослідження в ряді випадків породжує і самостійні галузі філософування на кшталт діалектичної теології, діалектичного історицизму та ін. Специфічною для Д. теорією пізнання є діалектична логіка, фундамент якої на ідеалістичних засадах був розроблений Гегелем. Понятійний простір Д. включає категорії: тотожність, відмінність, протилежності, протиріччя, рух, розвиток, стрибок, зняття, заперечення, оновлення, відтворення, перетворення, зміна, перевтілення. Сюди відносяться також парні категорії: абсолютне - відносне, причина - наслідок, необхідність - випадковість, форма - зміст та ін.

див. діалектика екзистенційна

див. діалектика матеріалістична

dialectics

dialectics of nature

ІСТОРІЯ ДІАЛЕКТИКИ - складова частина історії філософії. Найбільш розвинутою і цілком свідомою І.д. постає в європейській історії філософії. Діалектика відображає рухливий, динамічний спосіб життя. Тому навіть в Європі в застійні Середні віки вона відсутня і характеризує лише античність і Новий час Р. озвиток діалектики визначається розвитком філософії взагалі. Основних етапів останньої три: на першому переважає філософія пізнання, свідомості, розуму В. ін триває від античності до класичної нім. філософії включно. Відтоді починається другий етап - зближення духа з дійсністю, практичною позитивною діяльністю, на основі чого виникають позитивізм, марксизм, філософія життя В. 20-ті рр. XX ст. починається третій етап - філософії людини (філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм тощо). На першому етапі бачимо дві всесвітньо-історичні форми діалектики - давньогрецьк. і нім. класичну. В першій наявні три її форми: стихійна натурфілософська діалектика (Геракліт, Піфагор, Емпедокл). Це - діалектика становлення, або діалектика мінливого, плинного світу явищ. Крайнім її виразом є релятивізм Кратила. Друга форма - діалектика як пошук істини засобом "питань - відповідей", маєвтика, діалог, звідки походить і сам термін "діалектика" (Сократ, сократичні діалоги Платона). Третя форма - логічна, або категоріальна діалектика як пізнання сутності речей (Платон, Аристотель, неоплатоніки Прокл, Порфирій, Ямвліх) Н. айбільш загальні здобутки античної діалектики - розкриття структури процесу становлення, єдності протилежностей, тріадичної будови світу. Перехідною є діалектика епохи Відродження (Кузанський, Бруно). Основний принцип тут - збіг протилежностей конечного і безконечного, мінімуму і максимуму (coinsidentia oppositorum). Цей принцип виник завдяки осмисленню досягнень математики, астрономії у поєднанні з протилежностями релігійного світогляду і з усвідомленням єдності земного і небесного світів. Специфіка нім. класичної філософії - в побудові систем діалектики, а не лише окремих ідей чи принципів, як було у попередників. Діалектика Канта викладена в його "Критиці чистого розуму" і концентрується у вченні про антиномії, суперечності, які позначають межі людського пізнання. Його діалектика негативна, це не теорія пізнання, а скоріше теорія незнання, його обмеженості. Позитивну діалектику розробив Фіхте в "Основах загального науковчення". Діалектика Фіхте - система суб'єкт-об'єктних відношень, одночасно пізнавальних і діяльнісних. Загальний зміст суб'єкта і об'єкта втілений у протилежних категоріях, об'єднання яких здійснюється за допомогою "синтетичного методу". Зовнішня форма методу подається структурою "тезис-антитезис-синтез". Поєднання змісту протилежних категорій робиться завдяки їх кількісній подільності. Шеллінг відкрив нову форму їх поєднання - взаємоперетворення протилежностей. Це був новий принцип діалектики, але загальної системи її він не створив. У філософії природи Шеллінг сформулював "всезагальний принцип полярності", а в філософії історії - діалектику свободи і необхідності, розбіжність цілей і результатів людської діяльності. Найбільш масштабна і глибока система діалектики втілена в "Науці логіки" Гегеля. Діалектика Гегеля - це філософська логіка, або система категорій, побудована діалектичним методом. Основні з них - буття, сутність, поняття. Рух категорій здійснюється від абстрактних до конкретних і виражає основні щаблі пізнання. Тому у вченні Гегеля має місце принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання. Свою логіку Гегель будував як узагальнення всієї історії європейської філософії і на цій підставі розробив принцип співпадання історичного і логічного. Діалектика Гегеля завершує і нім. класичну, і всю попередню філософію, тобто весь етап філософії пізнання. На другому етапі наявні декілька різновидів діалектики: діалектика марксизму з основною ідеєю про непримиренність, антагонізм протилежніх класів, з яких один знищується в ході революції; цей принцип переглянутий "реформізмом" (Бернштейн, Каутський та ін.) і замінений принципом співробітництва класів в еволюції суспільства; ленінізм, який посилив в теорії і на практиці силу і гостроту антагонізму, спрямувавши його, в особі держави, проти всіх класів, усього народу. В практично-духовній сфері значною є діалектика К'єркегора, вчення про несумісність протилежних стадій життя особистості: естетичної (чуттєвої) і моральної та релігійної, по яких здійснюється сходження духовного світу людини. Звідси принцип діалектики К'єркегора "або-або" ("Entweder-oder" - один з основних його творів). Практично-духовний зміст має і трагічна діалектика Ліберта - про остаточну нерозв'язність антиномії існуючого і належного (ідеалу) в історичному процесі. Навпаки, в "діалектиці відмінностей" Кроче обмежує саме поняття протилежності, як різновид поняття відмінності. В межах "філософії людини" помітними є три концепції діалектики: екзистенціальна діалектика Сартра; негативна діалектика Горкгаймера і Адорно. Найновіша її форма розробляється в останні роки в межах філософії ноосфери. Її ядро складають глобальні протиріччя, а основна проблема - проблема існування людини на землі.

I n

1. діалектика

2. вміння вести бесіду

- negative dialectic негативна діалектика

- dialectic of enlightment діалектика просвітництва

- laws of dialectic закони діалектики

II adj діалектичний

- dialectic materialism діалектичний матеріалізм

- dialectic method діалектичний метод

Бондарчук, Інна Анатоліївна (1939, Брусилів) - укр. філософ. Закінчила КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Докт. філософських наук (1992), проф. Від 1993 р. - зав. кафедрою філософії Київського державного лінгвістичного ун-ту. Коло наукових інтересів: діалектика і логіка наукового пізнання, соціальна філософія і філософія історії, філософська антропологія і філософія культури.

[br]

Осн. тв.: "Діалектика художнього характеру"(1975); "Негативна діалектика як естетика"(1992); "Взаємозв'язок теорії і практики", у співавт. (1982); "Методологічні засади наукового пізнання", у співавт. (1981).

Енгельс, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія - 1895) - нім. мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом) С. подвижник і друг Маркса. На відміну від нього Е. прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Е. мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на поч. 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Е. між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Е. було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" - про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Е. - його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Е. зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Е. є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Е. продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (напр., "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Е. аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Е. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Е. критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, - як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства - всезагальне виборче право. Е.-вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Е. дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст - заміну приватної власності суспільною). Е. - видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Е. припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Е., слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

[br]

Осн. тв.: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (напис. 1873 - 1883 рр., опубл. 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886).

ІРОНІЯ ( від грецьк. ειρωνεία - прикидання, удаваність) - певного роду риторичний прийом, завдяки якому висловлення набуває прихованого змісту, відмінного (нерідко - протилежного) від буквального, проте формулювання останнього завжди натякає на істинність саме прихованого змісту. І. має і суто філософське значення - специфічного заперечення, що виявляє розходження наміру і результату, задуму і об'єктивного сенсу у парадоксах пізнавальної і практичної діяльності. Історично першою формою філософської І. була "Іронія Сократа". Сократ твердив, що марно шукати істину у зовнішньому світі - вона належить людині ("Пізнай самого себе") А. ле істина ця хаотично "перемішана" з хибними уявленнями і "виділити" П з того хаосу думок можна лише за допомогою серії питань, що ставляться у певному порядку (який збігається з "порядком" самого Космосу). Прикидаючись невігласом ("Я знаю лише те, що я нічого не знаю"), Сократ ставив співрозмовникам нібито "наївні" питання, які спрямовували хід думок до істинного висновку. І. Сократа є специфічною, античною, формою діалектичного методу. Специфіка цієї форми визначалася уявленням про цілісність, не розчленованість природної і духовної реальності античного світопорядку (реально-ідеального Космосу), їхню принципову нерозрізнимість. Тому антична діалектика спрямовується на виявлення суперечностей з метою їхньої елімінації, а не синтезу. Саме тому ця діалектика знаходить своє завершення в Аристотелевій системі формальної логіки (у середньовічних університетах курс формальної логіки називався "діалектикою"). Не можна погодитися з твердженнями про "суб'єктивізм" Сократової позиції (оскільки вона, мовляв, тлумачить діалектику лиш як метод пізнання) - адже античний "об'єкт" (реально-ідеальний Космос) у своїй структурі визначається людиною ("суб'єктивно") відповідно до протагорової тези - "людина є мірою всіх речей". Лише філософія неоплатонізму (і, зокрема, її християнської форми - "ареопагітизму"), яка виходить з принципової нетотожності (навіть несумірності) духовного і природного (тварного) світу, виявляє нову форму І. (і, відповідно, діалектики), оскільки тут ідеться про несумірність (по суті - трансцендентність) наміру (духовної реалії) і результату (створеної з ніщо природи) - Божественого плану буття і його словесно-предметного "творіння", які (через "гріховний" вибір Адама і Єви) виявляються змістовно несумірними, вимагаючи "додаткових" актів ("спасительний подвиг" Христа, апокаліптичні події тощо). Саме з цим (через кордоцентрично-барокову лінію від Екгарта до пієтизму і янсенізму) пов'язане формування І. нім. романтизму, спричиненого особливостями філософії Фіхте. Оскільки результат діяльності "Я" - "не-Я" (об'єкт, дійсність) виявляється, внаслідок її обмежено-предметного характеру, біднішим за своє духовне джерело (за межами дійсності лишаються нереалізовані можливості), то відкривається широке поле для розмаїтого тлумачення цих можливостей, для творчої "гри" множиною можливостей. Критикуючи романтичну І. за довільний, "суб'єктивістський" характер "гри" можливостями, Гегель водночас допускає ситуації "І. історії" - розходження мети суб'єктів історичної дії (людей) з реальним результатом ходу історії. Така І., за Гегелем, стає можливою внаслідок об'єктивного характеру діалектичного розвитку абсолютного духу і суб'єктивного характеру історичних цілей, що їх ставлять при цьому люди. Саме це мав на увазі, говорячи про "І. історії", Енгельс, невиправдано приписуючи діалектику (цей винятково духовний феномен) природі. Насправді ж т. зв. "діалектика природи" є упредметненою в природному матеріалі духовно-практичної діалектики людини, її відчуженням. Серед історичних різновидів І. особливе місце належить "екзистенційній" І. К'єркегора, суть якої зводиться до здатності людського духу не просто оперувати ("грати") наявними можливостями в рамках даної парадигми (теоретичної, етичної, естетичної та інших систем) людської діяльності, а й виходячи за її межі (к'єркегоріанський "стрибок в абсурд"), творити принципово нові можливості духовного і практичного осягнення світу.

Копнін, Павло Васильович (1922, с Г. жель Московської обл. - 1971) - укр. і рос. філософ. Закінчив філософський ф-т Московського ун-ту (1944). Докт. філософських наук, проф., акад. АН УРСР, чл.-кор. AH СРСР. В 1958 - 1962 рр. зав. кафедрами філософії НТУ "КПІ" та КНУ ім. Т. Шевченка, в 1962 - 1968 рр. - директор Ін-ту філософії АН УРСР, в 1968 - 1971 рр. - директор Ін-ту філософії АН СРСР. Творчість і організаційна діяльність К. справили значний вплив на розвиток філософської думки в Україні, СРСР та за його межами. Найбільш плідним був київський період, коли К. сформулював свої найважливіші ідеї і написав найвагоміші твори. В 60-х рр. К. заснував в Україні новий науковий напрям - логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою К. розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання. Осмислюючи практику наукових досліджень і спираючись на здобутки формальної логіки, кібернетики, теорії інформації, досвіду моделювання людського інтелекту, К. дав адекватне тлумачення взаємодії раціонального і чуттєвого, теоретичного й емпіричного, теоретичного і практичного, розумового і розсудкового в науковому пізнанні. Розкрив сутність, концептуальну структуру та пізнавальні функції ідеї, наукової гіпотези і наукової теорії як форм систематизації наукового знання, системи теорій і науки як прикладної логіки. З'ясував новий статус об'єкта, наочного образу та абстрактних структур у науковому дослідженні, ввів нестандартні категорії в теорію пізнання - гносеологічний ідеал, краса, віра, свобода О. бґрунтувавши роль і значення прикладної соціології для соціальної філософії і соціальної практики, створивши науковий підрозділ методології, методики і техніки конкретно-соціологічних досліджень, започаткував развиток соціологічної науки в системі НАНУ. Виступив ініціатором вивчення філософської спадщини мислителів КМА. К. дав початок Київській школі філософів, був зачинателем і організатором серії Всесоюзних симпозіумів з логіки та методології науки, організатором і учасником багатьох міжнародних філософських наукових форумів. Од 1963 р. був членом виконкому Міжнародної федерації філософських товариств. К. - автор численних розділів у колективних монографіях, статей у наукових збірниках, журналах.

[br]

Осн. тв.: "Діалектика як логіка" (1961) ; "Гіпотеза і пізнання дійсності" (1962) ; "Логічні основи науки" (1968); "Діалектика як логіка і теорія пізнання" (1973); "Діалектика, логіка, наука" (1973) ; "Гносеологічні основи науки" (1974) ; "Проблеми діалектики як логіки і теорії пізнання" (1982) та ін.

Шинкарук, Володимир Іларіонович (1928, с. Гайворон Київської обл. - 2001) - укр. філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Докт. філософських наук (1964), чл.-кор. НАНУ (1969), академік НАНУ (1978), чл.-кор. AH СРСР (1981), згодом - іноземний член РАН. Од 1951 р. - асистент кафедри історії філософії, ст. викл., доцент, згодом - заступник декана історико-філософського ф-ту, з 1965 р. - декан філософського ф-ту, в 1967 - 1968 рр. - зав. кафедрою ун-ту. Од 1968 р. - директор Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, член редакційної колегії ж. "Питання філософії", у 1969 - 1971, 1979 - 1989 рр. та од 1995 р. - головний редактор ж. "Філософська думка". Од 1984 р. - голова правління тов-ва "Знання" (Україна), головний редактор двох видань "Філософського словника" (Київ, 1973, 1986) та "Філософсько-енциклопедичного словника" (2002). Засл. діяч науки і техніки України, лауреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1982). Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у ІП. із прагненням занурити його в світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології. У шерезі фундаментальних досліджень, присвячених Канту, Гегелю, лівому гегельянству й подальшим інтерпретаціям діалектики, він розвивав оригінальну філософію людини, що дала поштовх сучасній укр. філософській антропології. Ш. - визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядноантропологічного змісту філософії. Розглядаючи її як форму духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, він сприяв подоланню спрощеності та лінійності тогочасного способу мислення, відродженню мисленевої культури, передусім - через надання філософському змістові марксизму статусу новоєвропейської "філософської автентичності" А. ктивно включившись у 50-х рр. у дискусію щодо предмета діалектики, Ш. обґрунтовує взаємозалежність онтологічного, гносеологічного та логічного її змісту, заперечує відособлення вчення про буття та про пізнання (полеміка між "онтологістами" й "гносеологами"), а також про природу та суспільство. Завдячуючи виведенню філософських уявлень про буття на рівень осмислення особливостей способу буття людини, а відношення мислення до буття - з більш широкого спектра відношенням людини до світу, філософія постає як передусім феноменологія людського буття. У 1967 - 1968 рр. Ш. розробляє масштабну науково-дослідну програму, яка започаткувала антропологічний поворот у вітчизняній філософії (перший абрис її викладено у доповідях з філософії права та про філософський гуманізм і проблему смислу людського буття на Міжнародному гегелівському конгресі (1966) і філософських конгресах у Відні 1967 р. й Парижі 1968 р.). Така світоглядно-антропологічна переорієнтація знаменувала поновлення філософсько-гуманістичних тенденцій вітчизняної філософської думки (Сковорода, Юркевич та ін.), перегукувалася з антропологічними вболіваннями відомих мислеників укр. діаспори (Кульчицький та ін.). Націленість на вивчення розмаїття способів людського самовизначення у структурі буття, особливостей світоглядної передумовності змісту і функцій філософського знання, етапів історичної генези світоглядної свідомості, її категорійної структури та співвідношення з іншими формами катетеризації задавала новий ракурс осмислення категорій - не тільки як засобів відображення та пізнання, а й форм самосвідомості і цілепокладання. Філософське вивчення феномена практичної життєдіяльності у структурі людського світовідношення сполучається із з'ясуванням її пов'язаності з формуванням світоглядних універсалій. Смисловим осердям такої переорієнтації філософії стає близький до сучасної феноменології концепт практично-духовного освоєння світу людиною. Досліджуючи єдність сутнісних сил людини - розуму, почуттів і волі, Ш. реабілітує принципово важливе для розуміння творчої природи свідомості поняття символічних форм світосприймання. Він вислідковує: ідеально-реальний характер предмета духовних почуттів, якісну своєрідність світоглядної ідеї як ідеалу, пов'язаного з уявленнями про майбуття та способами прилучення до нього, світоглядні форми його сприймання (мрія, віра, надія, любов, святість). Ш. ініціював спрямування антропологічно зорієнтованої філософії на осмислення суспільно-культурних явищ, пов'язаних із науково-технічною революцією. Ще у 70-ті рр. він обстоював персоиалістичну тезу про те, що критерієм ефективності певного типу суспільства є його людиностимулюючі потенції. З'ясування суперечливості людської діяльності виводить філософа на вивчення людинотворчих функцій культури та особливостей останньої як світу національного буття у його взаємодії з вселюдськістю. У загальнометодологічному плані філософський розмисл Ш. еволюціонував від "есенційної" діалектики Гегеля - до екзистенційної діалектики К'єркегора, від ідеї "родової всезагальності" до "індивідуальної тотальності".

[br]

Осн. тв.: "Логіка, діалектика і теорія пізнання Гегеля" (1964); "Теорія пізнання, логіка і діалектика І. Канта" (1974); "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1977); "Методологічні засади філософських учень про людину''//Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми (2000); "Діалектика і традиційні та нові підходи"//Філософсько-антропологічні студії (2001); "Розум, свобода та долі діалектики" (2001).

1. n

1) діалектика

2) уміння вести полеміку

3) діалектик

2. adj

1) діалектичний

2) схильний до полеміки

* * *

1) діалектика

2) уміння вести полеміку

3) діалектик

1) діалектичний

2) схильний вступати в суперечку, схильний до полеміки

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).