ГЕДОНІЗМ

ГЕДОНІЗМ ( від грецьк. ηδονή - задоволення) - напрям в етиці, згідно з яким критерієм моралі та принципом її пояснення є досягнення насолоди. Прагнення до насолоди тлумачиться як природна властивість людини, джерело й мета її вдосконалення. Засновник Г. - давньогрецьк. філософ Аристип з Кірени, який вважав, що добро і зло цілком можна звести до насолоди або страждання. Як учень Сократа, Аристип не абсолютизує безпосереднє чуттєве задоволення і в процесі його досягнення надає значної ваги чинникові раціонального самоконтролю. Тому людина не повинна перетворюватися на раба власного задоволення, а істинну насолоду у змозі отримати лише мудрець. У Епікура Г. поєднується з елементами евдемонізму. Основою задоволення як кінцевої мети людини постає свобода від тілесних страждань і душевних тривог. Епікур розрізняв пасивне (атараксія) та активне задоволення (радість). В епоху Середньовіччя Г. протиставлявся аскетизму. Увага до Г. відновлюється за доби Відродження, з поверненням інтересу до проблем земного призначення людини. В епоху Просвітництва засади Г. знайшли певний вияв у філософії Гоббса, Ламетрі, Гельвеція, згодом - в утилітаристських концепціях Бентама, Дж. Cm. Мілля. В XX ст. деякі ідеї Г. схвалювали Сантаяна, Шлік та ін. Згідно з фройдизмом, принцип насолоди є суттєвою підвалиною людської поведінки у дусі гедоністичної етики. Послідовна критика Г. через допущення т. зв. "натуралістичної помилки" (редукція добра та інших етичних категорій до певного класу "натуральних" об'єктів) була здійснена Муром. Філософи франкфуртської школи, зокрема, Маркузе, також припускалися висновків у дусі гедоністичної етики.

КІРЕНАЇКИ (кіренська школа) - одна з сократичних шкіл, що отримала свою назву від м. Кірена, звідки походив засновник школи Аристип, учень Сократа. Основу вчення К. становив гедонізм, який вперше в історії був сформульований і розроблений цією філософською школою. К. уподібнювали людину до зачиненої звідусіль фортеці, мешканці якої не отримують свідчень іззовні. Відтак дійсним є лише те, що кожен переживає як власні стани. Два протилежних полюси цього переживання - насолода і страждання. Люди повинні прагнути першого і уникати другого. Але це не означає перетворення людини на безтурботного раба задоволень. Досягнення справжньої насолоди неможливе без здатності самовладання, стриманості, подолання шалених пристрастей С. ліпа жага насолоди здатна принести лише страждання. Тому необхідно розуміти, яким чином і якою мірою можливо досягти задоволення, не зашкодивши власному самопочуттю. К. не обмежували задоволення тілесними відчуттями, надаючи великого значення насолодам душі - дружбі, повазі, приязні, вдячності, любові до батьківщини тощо. Кіренаїк III ст. до н. е. Гегесій (240 - 200 до н. е.) взагалі відкидав можливість досягнення насолоди через те, що, маючи тіло, котре є смертним і вразливим, людина приречена на постійні страждання. Виходом з цього становища він вважав самогубство. Гедонізм К. мав значний вплив на філософію Епікура, в якій уникання страждань та їх відсутність стає головною метою життя і ототожнюється з насолодою.

ЩАСТЯ - категорія моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалого вдоволення від життя загалом. Філософська рефлексія проблеми щ. починається з узагальнення моральної практики. Аристип із Кірени, один із учнів Сократа, тлумачив Щ. як стан, тотожний насолоді. Послідовники гедонізму розглядали насолоду як єдино істинне благо і справжню мету людського життя. Та спроби реалізувати ідеал Щ. на шляхах гонитви за фізичними насолодами зрештою обертаються на свою протилежність - життя стає суцільним стражданням. Отож, перед послідовним гедоністом постає висновок про необхідність усунення джерела цих страждань - життя. Звідси - тенденція виправдання самогубства послідовниками Аристипа (Гегесій). Цей негативний досвід стимулював філософські пошуки засад етики Щ. в інших напрямах. Засновник школи кініків Антисфен пов'язує Щ. з внутрішньою незалежністю людини, започатковуючи традицію протиставлення Щ. насолоді. Епікур наголошував на тих різновидах людської втіхи, що мають переважно духовний характер. Потрактування прагнення до Щ. як принципу моральної поведінки, що безпосередньо визначає цілі людської діяльності, характерне для Спінози, Гассенді, Гольбаха, Бентпама, Рассела, Винниченка, Нейрата та ін. На противагу цьому, з часів античних стоїків (IV - III ст. до н. е.) обстоюється думка, що орієнтація на досягнення Щ. є етично непродуктивною С. пираючись на стоїчне положення про доброчесність як вищу нагороду, Сенека стверджує, що доброчесність є достатньою для Щ. Сучасна етика загальнозначущими умовами досягнення Щ. вважає: а) задоволення основних матеріальних потреб; б) повноту і осмисленість існування людини; в) спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору; г) достатній ступінь збіжності актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути; ґ) гармонію внутрішнього світу людини і її зовнішніх стосунків.

Аристип із К і р е н и (бл. 435 - 366 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. Учень Сократа, згодом заснував власну філософську школу, що увійшла в історію філософії під назвою кіренської, або гедоністичної. Вважав пізнання природи не вартим уваги і непотрібним; гадав, що все існує задля певного добра або зла, тому вибір поміж ними становить одну з найважливіших цілей життя. За А., людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і життєвих благ. Мірилом добра та зла, істини й хиби вважав відчуття втіхи і страждання. Вважаючи пошуки втіх сенсом життя, А. наголошував, що людина не повинна потрапляти до них у рабство і має завжди прагнути до особистої свободи; у зв'язку з цим радив не накопичувати зайвого майна. Письмових творів А. не збереглося.

АСКЕТИЗМ ( від грецьк. άσχέω - вправляюсь, прагну) - життєвий принцип і відповідний спосіб життя, що передбачає добровільне обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод, створення умов, які б завдавали додаткових труднощів і страждань. Здавна практикується як засіб самовдосконалення чи підвищення статусу індивідів і певних груп (інститут ініціації, табу, побутова обрядовість, групові дисциплінарні правила тощо). А. в різних його формах притаманний багатьом релігіям. У філософії виразна тенденція до А. характеризує кініків. Загальножиттєвий смисл А. полягає в тому, що він здійснюється і переживається людьми як спосіб звеличити духовне начало на противагу матеріально-практичним інтересам. В моральному плані А. втілює здатність людини до самообмеження, вияву гранично доступної для неї внутрішньої свободи. За певних історичних умов А. може стати принципом масової поведінки; зокрема, про це свідчать праці Вебера, присвячені аналізу духовних засад формування буржуазного суспільства. Протилежною щодо А. життєвою орієнтацією виступає гедонізм.

БАРОКО ( від італ. Ьагоссо - вибагливий, химерний) - творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності.З'явившисьв Італії у XVI ст., Б. набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи Б. пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі Б., співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток Б. в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна Б., в укр. культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїнавершника, а означенням буття - образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток Б. виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичністьітал. Б., драматизмісп., містицизм нім., романтизм франц., метафізичність англ. і, нарешті, героїко-стоїчний дух укр. Б. Проте в Україні Б. не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи, в якій барокова свідомість запліднювала навіть відмінні від Б. напрями.

Гельвецій, Клод Адріан (1715, Париж - 1771) - франц. філософ матеріалістичного спрямування. Один з ідеологів Просвітництва. Прагнув теоретично обґрунтувати ідею перебудови людського життя на засадах розуму і справедливості. В дослідженні морально-етичної проблематики тяжів до гедонізму, вважаючи головною спонукою людини бажання отримати задоволення та уникнути страждання. Найважливішим завданням філософії вважав пошуки суспільного стану, що забезпечує умови для узгодження індивідуальних та колективних інтересів. Людину розглядав як частину природи. Аналізуючи проблему походження свідомості, вказував на те, що розвиток свідомості пов'язаний із трудовою діяльністю людини, з виготовленням та застосуванням нею знарядь праці. Від природи людина наділена лише відчуттями, на основі яких розвивається спроможний на усвідомлення та мислення розум. Г. був послідовним прихильником ідеї рівності людей як носіїв розуму і пояснював реальну інтелектуальну нерівність відмінностями у вихованні й освіті. Виступав проти т.'зв. "релігійних забобонів", які, на його думку, перешкоджали здійсненню чільного завдання держави - максимально сприяти збігові індивідуальних та гуртових інтересів.

[br]

Осн. тв.: "Про розум" (1758); "Про людину: Її інтелектуальні здібності та освіту" (1772).

Геракліт з Ефеса (бл. 540 - 475 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. За глибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Г. ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Г. зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер Н. а відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Г. значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо Н. авіть крізь нечисленні тези Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Г. вважав вогонь - стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос - "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

ЕВДЕМОНІЗМ ( від грецьк. ευδαιμονία - щастя, блаженство) - етичний принцип, згідно з яким щастя є основною і кінцевою метою людських прагнень, критерієм моральної діяльності. Теза софіста Протпагора, що людина - це міра усіх речей, була тим поштовхом, який пізніше спричинився до появи етики Е. Безпосередньо ж передумовою Е. була критика софістів Сократом та його ідея внутрішньої свободи людини. Особливість Е. як етичного принципу в тому, що він не ототожнює повністю поняття щастя і насолоди, як це робить гедонізм. Не відкидаючи положення про зв'язок цих понять, Е. розглядає щастя не лише як індивідуальну насолоду, а й як здатність отримувати її на основі досконалого облаштування внутрішнього світу людини та її стосунків з іншими. Щасливою і доброчесною є така людина, яка спроможна гармонійно розвиватися і таким чином приносити насолоду не лише собі, а й іншим людям. В етиці Аристотеля щастя - це особливий вид самореалізації у розумно спрямованій діяльності, що супроводжується насолодою. Представниками Е. можна також вважати Сократа й Епікура в Античності; Тому Аквінського у Середньовіччі; Локка, Г'юма, Мандевіля, Фоєрбаха у Новий час. Соціальний Е. вбачає мету людських прагнень у здобутті "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей" (Бейтам) і в цьому наближається до утилітаризму.

ЕПІКУРЕЇЗМ - давньогрецьк. філософське вчення періоду еллінізму. Своєю назвою завдячує філософу Епікуру. Е. має яскраво виражену етичну спрямованість. Головною метою особистості вважається досягнення щастя шляхом пошуків насолоди й уникання страждань. Велику роль в Е. відіграє поняття "міри"; саме вона не дозволяє насолоді перейти в страждання. Крім того, існує два типи насолод: фізичні і духовні. В фізичних насолодах, за Е., варто задовольнятися життєво найпотрібнішим і уникати марнотних бажань. Духовні насолоди стоять на щабель вище, бо не залежать від зовнішніх обставин. До духовних насолод Е. зараховує пізнання, що позбавляє людину марновірства і страху смерті, а також мудрість, справедливість, дружбу. Найбільш послідовним прихильником Е. був Лукрецій Кар (трактат "Про природу речей"). Пізній Е. був поглинутий християнською культурою. Нова хвиля його поширення припадає на добу Відродження. Доволі стійким виявився синтез Е. з платонізмом (діячі флорентійського Ренесансу) та стоїцизмом (Монтень, Еразм Роттердамський). Е. також сприймався як альтернатива умоглядному аристотелізму (Гассенді). Ідеї, що тяжіли до пояснення етики через фізику, яскраво виявилися в працях сенсуалістів, які поєднували елементи Е. з досягненнями тогочасних природничих наук та кальвіністським антропологічним вченням. Значного поширення Е. набув у Франції доби Просвітництва. Характерним для цього періоду було його ототожнення з гедонізмом. Елементи Е. наявні в позитивізмі та екзистенціалізмі. Засновник гуманістичної психології Фромм вважав Епікура одним із перших представників гуманістичного світогляду.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).