Бахтин

див. Бахтин, Михайло Михайлович

Бахтин, Михайло Михайлович (1895, Орел - 1973) - рос. теоретик та історик літератури, філософ. Розпочавши з оригінальної спроби осмислення людського "Я" в контексті філософії вчинку ("До філософії вчинку", поч. 20-х рр.), Б. увів до розгляду тему "Іншого", передусім в естетичному контексті ("Автор і герой в естетичній діяльності", поч. - серед. 20-х рр.), що парадоксальним чином сполучає аспекти любові і смерті: остання постає як "форма естетичного завершення особистості". Досліджуючи поетику Достоєвського, Б. відкрив такий різновид естетизації "Іншого", коли цей "Інший" зберігає власний "голос" і внутрішню "незавершеність". Осмислення під цим кутом зору художнього світу письменника дозволило Б. створити концепцію "поліфонічного роману", основоположником якого він вважав Достоєвського, а пізніше висунути ідею діалогічної сутності культури взагалі, утвердження її "межового" характеру. Серед інших продуктивних ідей Б. - фундаментально розроблене уявлення про "сміховий світ" європейського Середньовіччя, концепція "хронотопу" (художньо осмисленої просторово-часової єдності) і його літературних функцій, поняття "позиція позазнаходження" як умова розуміння в культурі, "великий час" культури та ін. Важливість комплексу цих ідей для сучасної гуманістики робить Б. одним із найвпливовіших рос. мислителів XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Проблеми поетики Достоєвського" (1929); "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965).

див. Бахтин, Михайло Михайлович

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

АКСІОЛОГІЯ ( від грецьк. άξια - цінність, вартість; λογοζ - слово, поняття, вчення) - вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX - XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант, протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання - значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників А., як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію А. (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей - центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності - це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога - вища цінність. Переживання цінностей - не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

МЕДІЄВІСТИКА - галузь міждисциплінарних досліджень середньовічної культури. Виникнення М. в XIX - XX ст. пов'язане з переосмисленням ренесансно-просвітницького зневажливого ставлення до Середніх віків. Філософська М. досліджує історію середньовічної філософії в контексті духовного життя Середніх віків (див. Гейзинга, Гуревич, Бахтин). Систематичні дослідження з історії укр. філософії X - XVIII ст. розпочалися з 1970-х рр. за такими основними напрямами: філософія в КМА та інших навчальних закладах в Україні XVI - XVIII ст., неакадемічна укр. філософія XVI - XVIII ст., філософські ідеї в культурі Київської Русі.

СПІЛКУВАННЯ - тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками С. здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі міжлюдські стосунки можна визначити як С., а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст С. за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті С. йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту С. і визнанням політики найдовершенішою формою С. як такого З. агалом концепція С. в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного С., що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу З. окрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення С. в основному розвивають й інші мислителі XVII - XVIII ст., від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники С. і позитивний досвід буття з Іншими і заради Інших. Світське філософське осмислення С. з Іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX ст. Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. С. в його позитивному значенні - одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на С. в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX ст. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга і, особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я - Ти" (що протистоїть відношенню "Я - Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль С. наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичиого напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі С. роблять представники рос. гуманістики XX ст. - Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та ін. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та ін., "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом С. поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому С. притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне С. С. здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми С. (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, С. загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як С., що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього С. Вільне діяльне людське С., зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, - осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами С. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі С., втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння З. датність до автентичного С. розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів С., зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним С. неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій С. постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси С. визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та ін.